Прийдімо до себе!
  • Пон, 04/11/2013 - 20:21

У розпалі проєвропейської пропаганди і страстей довкола цього: буде чи не буде асоціація з ЄС, як відбити інформаційні атаки Москви і таке інше, українські ЗМІ практично не помітили надзвичайно важливої новини, яка має значення і в світлі європейськості України, із погляду її духовної спадщини. Одна з найбільш радикально налаштованих у світі організацій, що борються проти антисемітизму, –  Антидифамаційна Ліга (ADL) – посмертно нагородила митрополита Андрея Шептицького за героїзм у порятунку євреїв перед нацистським винищенням. Не можна твердити, що це автоматично значитиме висаджування деревця у єрусалимському «Яд-ВаШемі», але у західному світі визнання ADL є вагомим.

Для проєвропейської пропаганди в Україні та проукраїнської пропаганди в ЄС це величезний козир. Але очікувати, що його українська влада чи українські партії (навіть проукраїнські) візьмуть на озброєння, на жаль, не доводиться. Занадто знаковою фігурою є постать великого Митрополита. Нелюбов одних, які без сум’яття сповзають на рівень брехливої пропаганди, та трепетне відношення до його особи інших, здається унеможливлює використання такого доволі значного козиря навіть заради політичного успіху всієї держави.

Митрополит Андрей Шептицький, як ніхто до нього і ніхто після нього, утіловлює історію нашого народу, а навіть епоху народних сподівань, надій, терпінь. Усе до нього – неначе підготовка до його діяльності, його епохи, а все після – спроба продовжити його діяльність. Свідомі ми того чи ні, але постать галицького Мойсея утіловлює епоху, що розпочалась крахом старого цісарського світу і невдалою спробою нашого народу вибороти свою незалежну державу, осягла свою кульмінацію у греко-католицькій етнархії у ІІ Речі Посполитій і знайшла своє завершення у кривавій купелі московської окупації. Багато сьогоднішніх надбань греко-католиків України є саме спадщиною від Митрополита. В історичній пам’яті галичан, які залишились вірні його вірі, епоха Шептицького-етнарха залишилась срібним, якщо не золотим часом. І до нині усі течії в УГКЦ, навіть протилежні, стараються натягнути на себе краєчок його сакосу.

Нам дуже образливо, коли його фігуру хочуть применшити, ще більше нас болить, коли Шептицького обливають брудом; він, як відкритий нерв нашої самосвідомості, нашої ідентичності. Без його могутньої постаті ідентичність українських греко-католиків була би неповною. Саме він заклав те, чим ми зараз користуємося. Його прагнення повної прокатехизованості народу Божого, освіченості клиру, дбання про народну освіту, про народну економіку, спроб збереження духовних і культурних скарбів, дбання про розвиток талановитих особистостей – це фундамент сучасної вітальності УГКЦ. Без цих його починань УГКЦ не тільки було б важче вижити в підпіллі СССР, але й її відродження відбувалося б значно складнішим способом.

Наш народ не має багато таких титанів духа. Хоча і серед інших народів такі особистості – рідкість. Та все одно для України він залишається чужий. І залишатиметься, можливо, завжди. І проблема не в московській чи православній пропаганді. Проблема зовсім в іншому: він репрезентує альтернативу української історії – побудову держави на реальних, а не утопічних засадах, на засадах католицького світогляду, а не поганського націоналізму чи безбожного соціалізму (байдуже, які маски він одягає, – більшовизму, нацизму чи гендеризму).

На відміну від недолугих політиків, які сподівалися за допомогою зовнішніх сил, терору і революції побудувати державу, Митрополит розпочав розбудову національного і релігійного життя в повному симбіозі цих двох фундаментальних компонентів народного життя. Менше аніж за 10 років галичани, які зазнали військової поразки від поляків, що їх підтримували переможці І Світової війни, та зради від українців (Петлюра віддав Галичину і Волинь полякам), стали реальною модерною нацією зі своїми банками, школами, Академією Наук (НТШ), національним музеєм, розвиненим сільським господарством та власною промисловістю. Гасло «Свій до свого по своє» було реальним тільки за повного самозабезпечення народу всім потрібним. І це в умовах постійної протидії та утисків з боку ІІ Речі Посполитої.

Визнаючи польський тимчасовий суверенітет над Галичиною, країни Антанти планували провести референдум про державний статус галицьких земель серед населення Галичини 1943 року. Отож, найпізніше у 1944 році галичани могли мати свою самостійну державу. Поляки про це знали, а тому провадили шалену полонізацію краю. Знав про це і Митрополит, тому провадив ґрунтовну розбудову народного життя. Як би не ІІ Світова, то хтозна, чим би усе закінчилось?

Наша сьогоднішня ситуація багато в чому подібна до ситуації часів після поразки 1920 року. Певною мірою вона навіть гірша. Ми не маємо ані матеріального капіталу графа на Шептицях, ані його авторитету. Матеріальні й духовні ресурси нашого народу знищені й розкрадені. Але маємо недолугих політиків, неприхильну державу, що не дає бачити перспективи. Та власне цей стан речей дає нам унікальний шанс, якого в нормальній, впорядкованій державі ми б не мали: розбудувати паралельне християнське суспільство на католицьких засадах.

Нас не сприймають такими, якими ми є. Біда? Ні. Українські націоналісти, «європейці» та інші українські унітаристи не здатні сприйняти нашої цивілізаційної інакшості від решти населення України: наша мова, культура, релігія їх дратують, привид галицького сепаратизму їх лякає не менше від «Рускаго міра». Ну що тут поробиш? Змінювати їхнє ставлення до нас? Доводити, що погляд з Софійської дзвіниці інакший, а ніж зі Святоюрської гори? Абсурд. Держава без прихильності ставиться до нас, не повертає нам нашого майна, яке конфіскувала ще та держава, правонаступницею якої вона себе вважає. Економіка в руках нечисельних олігархічних кланів. Починати революцію? Для чого? Щоб одну придворну камарилью замінити на іншу, поруйнувавши під час цього матеріальне добро і проливши кров? Хіба це розумно, реально і раціонально? Та чи й дійсно потрібно щось міняти? Так. Потрібно.

Міняймо себе. Відкиньмо постійне заглядання до чужого писка і галицький месіанський комплекс. Досить «визволяти братів-українців з московських кайданів». Вернімося до самих себе.

Зміни на краще в житті загубленого сина почалися тільки після того, коли він «прийшов до себе» /eisheautondeelthōn/ (Лк. 15, 17). Аврам зміг стати Авраамом оскільки послухав Божого голосу: «Вийди до себе!» /leḥleḥa/ (Бут. 12, 1). І це є єдиним реальним виходом. Прийдімо до себе!

Ми маємо свою власну самодостатність. Почнімо її цінувати. Ми – католики. І це надзвичайно важливо. Ми не є об’єктом, а суб’єктом, який має свою ідентичність, культуру, історію й власну історичну пам’ять. Ми не покликані того всього зрікатися ані заради ідеологічних капризів інших, ані навіть власних. Те, що ми маємо, і те, ким ми є, – це дар Божий і продукт співпраці з Божою милістю сотень поколінь наших предків. Християнство не є міфологічною релігією, як поганство, воно є релігією історичною. Бо не тільки прихід Христа є історичним фактом, без якого християнство просто неможливе. Історичним фактом є й наша народна історія й індивідуальна – вона є книгою, з якої можемо черпати приклади Божої дії у щоденному житті та в історичних процесах. Без цієї історії християнство перетворюється на одного зі своїх антиподів – неконкретний, безликий, безсилий спіритуалізм.

Христос прийшов у тілі, і так само християнство в кожній народній, національній, етнічні, етнорегіональній групі утіловилося у конкретних історичних обставинах, у конкретній культурі, в конкретній історичній пам’яті. Без усього цього нема християнства, є тільки його привид.

Зрікатися власної історії, власної ідентичності, власної історичної пам’яті, культури – це зрікатися власного християнства, утіловленого в конкретному часі й просторі, відірвати його від коріння і перетворити на ефемерну почвару, яка розпилиться у повітрі під першими подувами легкого вітерцю.

Прийдімо до себе! Станьмо твердо на свій історичний, культурний, релігійний ґрунт. Відкиньмо утопічні почвари. Усвідоммо себе такими, якими ми є. І почнімо будувати рідну хату. Збудуймо перше свою хату, а тоді вже зможемо братам допомогти.

Розпочнімо з духовної просвіти нашого народу. Простої, але ґрунтовної катехизації. Вчімося у свого Митрополита. Не прикриваймося полами його сакосу. Не мавпуймо його. Часи змінилися і багато того, що було ефективним у його час, втратило свою ефективність у сьогоденні. Шукаймо нові шляхи. Але не нові принципи. І перший принцип – без релігійної просвіти, без катихизації усі наші потуги дуже скору підуть намарне. Всі наші імпрези, святкування, семінари, збори, конгреси, конкурси, змагання, фестини, клуби побожних християн, товариства, рухи й організації, впровадження нових методів – нічого не варті викрутаси без Христа і реального знання про Нього. Без ортодоксії нема отропраксії. Без ортопраксії неможливо побудувати щось тривкого і корисного. Без знання про Бога усі зовнішні активності, зміни обставин і ситуації всього-на-всього косметика на трупі, який уже погано пахне. Митрополит це добре розумів. І тому почав з катехизації, тотальної катихизації: і клиру, і мирян.

Почнімо з цього. Не чекаймо поки спустять з верху директиву. Берімо до рук Катехизм, читаймо самі, просвіщаймо інших, вчімося, підтримаймо тих, хто це вже робить. І результати будуть. Щоправда, не сьогодні – а завтра. Проте вони не будуть оманливими, а тривкими і витривалими.

о.Орест-Дмитро Вільчинський