Жодний народ не існує без своїх національних міфів, особливо історичних. І ці міфи часто мають вирішальний вплив на щоденне життя народу. Хтось має тих міфів більше, хтось менше. І без них годі собі уявити щоденну реальність функціонування будь-якого суспільства. Часто ці міфи є цементуючими, навіть народоутворючими та державотворчими. Вони часто покладені й у фундамент тої чи іншої національної ідентичності.

У свідомості українського суспільства також багато таких різних міфів і, знову ж таки, історичних, на превеликий жаль, часто успадкованих від московитської імперіалістичної пропаганди. Проте є і новітні міфи, міфи витворені за останні 20–25 років. І серед тих міфів є ті, які особливо небезпечні для життя українського християнства, не залежно від його конфесійного забарвлення. Ці міфи небезпечні тим, що фактично не дають християнам реально подивитися на ситуацію й надати адекватну відповідь на виклики сучасності.

Спробуймо окреслити деякі з цих міфів.

1. Українське суспільство є християнським.

Це дуже розповсюджена мантра в середовищі українських християн, які люблять її часто повторювати. Насправді ж, навіть дуже поверхневий погляд, може вловити що навіть ті регіони, які вважають просто таки гіперхристиянськими, до прикладу, Галичина, насправді такими є виключно зовнішньо, сповидно. Кількість новозбудованих церков не свідчить про повальну християнізацію. Адже навіть прості розрахунки показують, що вони є замалими, щоб вмістити понад 20% галицького населення на Богослужіннях. Та й конкретний погляд на відвідуваність недільних Богослужінь в Галичині вказує, що її рівень не перевищує 10%.

Тобто говорити про християнську Галичину навіть з погляду відвідування недільних Богослужінь є цілком неможливо.

Також чутливість до соціальних проблем інших людей, чутливість до суспільної справедливості, врешті-решт чутливість до питань поваги до людського життя і поваги до людської особи в українському суспільстві, на жаль, традиційно на дуже низькому щаблі.

В Україні відсутні навіть поверхневі форми суспільної солідарності, які виросли з християнської самосвідомості й усе ще залишаються присутніми на Заході.

Навіть така проста річ, як визнання себе християнином, в українському суспільстві не є предметом здорової гордості.

Споглядаючи народну релігійність, чи не першим, що впадає в очі, є її магічність, часто-густо поганське світосприйняття, вбране лише в християнську свитку.

Про українське суспільство можна сказати, що воно є охрещеним, але не християнським.

Щоб дати собі раду з викликами сучасності, українським християнам варто, по-найперше, позбутися цього міфу і почати реально, а не віртуально працювати над євангелізацією суспільства, не заколисуючи себе баєчками про християнський характер українського суспільства.

2. Українське суспільство є консервативним і схильним до традиційних цінностей

Міф про консервативний характер українського суспільства розбивається в дзуськи, якщо констатувати один-єдиний факт – в Україні немає впливової парламентарної партії, яка б послідовно виступала за pro-life цінності. Проте практично уся так звана четверта влада – журналістика – нічим не відрізняється від своїх ліберальних та лівацьких колег зі Заходу. А в Україні вплив ЗМІ важко переоцінити.

Більше того, в Україні дуже слабесенька pro-life-пропаганда, і цю тематику дуже часто конфесії ігнорують, а навіть коли очільники конфесій говорять про неї, то церковні ЗМІ стараються її не популяризувати. Звісно, є винятки. Але винятки тільки підтверджують катастрофічність ситуації з pro-life-активізмом в Україні й популяризацією pro-life цінностей.

Без належного переосмислення українськими конфесіями pro-life-проблематики, без нагального виникнення і підтримки серйозних pro-life-рухів та організацій суспільний простір Україні і надалі перебуватиме в руках гендеристів, ЛГБТ-ідеологів та популяризаторів вбивств, байдуже чи ці вбивства називаються абортами чи евтаназією.

3. Секуляризація прийде до нас зі Заходу.

Це глибоко помилкове твердження, яке взагалі не враховує наслідки комуністичного, атеїстичного панування на українських територіях, а також і окультного промивання мізків населення через ЗМІ пізнього комуністичного періоду. Українське суспільство є глибоко секуляризованим. Секуляризованим до тієї міри, що можна говорити про секулярну шизофренію навіть в середовищі християн, які є християнами в церкві, а поза церквою поводяться, як практичні атеїсти.

Десакралізація людського життя, сімейних цінностей – основні наслідки секуляризації у нас уже є панівними у суспільстві. Без переосмислення і відповідної реакції на цю проблематику українські християни доволі скоро стануть маргінальною групою, яку будуть утискати, а можливо, і переслідувати.

Прийшов час зректися цих та інших небезпечних міфів, якщо хочемо вижити як християни. Хоча сподівань на те, що українське християнство алярмово й адекватно відреагує на виклики сучасності усе менше. Але як відомо: надія вмирає останньою.

о.Орест-Дмитро Вільчинський