Першого листопада, рівно 70 років тому, відійшов у вічність митрополит Андрей Шептицький. Цими вихідними на Львівщині відбулася ціла низка заходів, якими Українська греко-католицька церква розпочала рік вшанування митрополита Андрея Шептицького.

Ми хочемо зупинитися на тому наскільки непересічною особистістю був Мирополит Андрей.

Про Андрея Шептицького – мецената розповідає мистецтвознавець Ірина Гах.

Митрополит Андрей був дуже далекоглядною людиною і усвідомлював, що для того, щоб творити новий світогляд, нове поняття українця в ХХ столітті і греко-католицьку церкву в ХХ столітті потрібні нові сили, нові творчі сили, які будуть по-іншому, по-новому більш прогресивно і більш тверезо дивитися на те суспільство, яке було на початку ХХ століття і що воно повинно зробити для майбутнього.

Усвідомлюючи це чітко, Андрей Шептицький зробив у кількох напрямках такі дуже суттєві рухи.

У першу чергу, він організував виїзд цілої плеяди молодих митців за кордон, даючи їм можливість навчатися у вищих навчальних мистецьких закладах. Це стосувалося Краківської, Віденської, Мюнхенської академій мистецтв. Це були ті заклади, які на той період часу декларували мистецтво як нові стилі, нові вподобання, нове бачення, нова філософія образотворчої культури. Ця сторона в майбутньому розвитку українського мистецтва для митрополита була дуже важливою.

З другого боку, митрополит мав дуже важливі далекоглядні наміри щодо творення своєї української школи тут. Тим більше, як нам відомо, у 1918 році була створена Академія у Києві. Вона функціонувала, нею опікувалися дуже відомі українські художники. Тому на Галичині не може бути щось подібне? Для того потрібні викладачі – люди, які займатимуться тим молодим поколінням. На початку ХХ століття ми маємо низку особливо яскравих імен, які увійшли в історію галицької образотворчості. У 1919 році було скасовано українські кафедри у Львівському університеті. Це різко зменшило доступ українців до вищих навчальних закладів. Взагалі політика, яка проводилася після Першої світової війни, була дуже агресивною щодо українських вишів, особливо тих, що стосувалися духовності.

Тоді вибір Митрополита впав на одного із найбільш нашумівших художників, який приніс дуже багато нового у нашу галицьку образотворчість, якому без підтримки Митрополита важче було адаптуватися в галицькому доволі консервативному суспільстві. Олекса Новаківський уже в 20-х роках дуже відомий художник. Ним захоплюються одні, інші критикують. Його розуміли далеко не всі художники, які довкола нього гуртувалися. Не всі приймали його живопис. Але митрополит Андрей підтримує Олексу Новаківського.

Окрім того, він пропонує Новаківському зайнятися школою на тих умовах, що буде повністю фінансувати ту школу. Для того викуповується палацик Стиків. Але не тільки для того. Цей будинок Мирополит придбав у першу чергу для того, щоб при потребі здавати людям і виручати кошти. Ці кошти направлялися на розвиток національного музею у Львові. Крім того, він із задоволенням віддавав цей будиночок художникам, які мешкали там і працювали для Митрополита.

Отже, палац Стики повністю віддали Олексі Новаківському. Він проживав у цьому будинку разом зі своєю сім’єю і паралельно провадив з учнями заняття. Тут слід віддати належне Олексі Новаківському, який надзвичайно серйозно поставився до цього питання. Для цього художника спеціально викликали до Мирополита, який розмовляв із ним. Новаківський зрозумів усі проблеми і все те, що хотів бачити в майбутньому випускників школи і Митрополит.

Тому всі ті дії щодо фінансування школи і утримування повністю родини Новаківського стали ключем і основою для того, що з березня 1923 року така школа почала діяти.

Чому саме на Олексу Новаківського впав вибір Митрополита?

Цей художник був на той час дуже прогресивним і вніс ту течію, яка до того часу не була характерна для галицького мистецтва. А молодь сприймає все нове і прогресивне. Це, звичайно, один із поважних аргументів. По-друге, Митрополитові імпонував Новаківський тим, що він багато співпрацював із Шептицьким, взагалі з церквою Юра. Про це були підписані відповідні угоди. Новаківський дуже багато спілкувався з директором національного музею  Іларіоном Свєнціцьким, організовував виставки, які мали великий резонанс у галицькій пресі. Він уже на той час був відомий за кордоном. Це був не просто вибір. Новаківський уже до того часу був визнаний як серйозний та поважний художник. Окрім того, напевно у Новаківському на рівні інтуїції  Митрополит побачив педагога, серйозну людину, яка вкладе у голови молоді прогресивність, нове бачення мистецтва.

Він дуже швидко дав позитивний результат. Навіть цей перелік художників, які вчилися у Новаківського, є просто колосальний. Це  Володимир Гаврилюк, Святослав Гординський, Лев Гедз, Софія Зарицька-Омельченко тощо. Це частина прізвищ художників, які зарекомендували себе на міжнародному рівні. Про них знали дуже багато. Уже пізніше, після виїзду за межі Галичини вони проявили себе в найрізноманітніших галузях образотворчості. залишили після себе море робіт у різних напрямках, різних жанрах. У першу чергу це заслуга Олекси Новаківського, який поставив це все на рівень дуже-дуже високого професіоналізму. І викладачі, і учні діставали комплексу і всеохоплюючу історію мистецтва, яка стосувалася і доброї теорії, бо викладали добрі викладачі, і, звичайно, вона стосувалася і практики. Молодь мала можливість вчитися у Художника з великої літери, який за життя був визнаний як один із кращих галицьких художників першої половини ХХ століття.

А найголовніше те, що до виховання молоді був причетний Митрополит Андрей. Він упродовж двох років – 1925 – 1926 років вів історію всесвітнього мистецтва, зокрема, візантійського мистецтва, яке шалено любив. Для самих студентів, для учнів було дуже важливо, що їх приймав  у Митрополичих палатах, де вони заходили в кабінет, який був заставлений мистецькою літературою.

Студенти мали можливість виїжджати на пленери, які теж повністю оплачував Андрей Шептицький. Вони спілкувалися, листувалися з Митрополитом. У своїх листах вони розповідають, що зустрічалися з Андреєм Шептицьким у митрополичих палатах, привозили йому туди свої роботи.

Митрополит, коли бачив, що у студента школи Новаківського є прогресивне майбутнє, давав кошти на навчання за кордоном.

Ще однією такою рисою, яка характеризує Митрополита як мецената, є те, що після однієї з виставок молодих художників, яку він організував, він викупив кілька робіт цих молодих художників-початківців. Практично всі учні школи Новаківського з великою вдячністю потім згадують Митрополита.

На сьогодні говорити про школу Новаківського, не згадуючи при тому, за чий кошт вона діяла, не можна.

Другою школою, якою опікувався митрополит Андрей, була художня школа при монастирі отців студитів. На превеликий жаль, ми мало маємо даних про цю школу.  По-перше, вона існувала дуже коротко. По-друге, напевно, ще не було історика, який би зайнявся цією стороною діяльності отців-студитів.

Ці дві школи, одна з яких пропрацювала більше часу, а друга – зовсім мало, дали дуже багато позитивного для Галичини, яка у той період часу  перебувала у війнах, у постійних суспільно-політичних змінах, гнобленнях усього українського, що було на той час. Особливо щодо розвитку мистецтва, зокрема, сакрального. Без цих шкіл і без фінансування Митрополита ми, без сумніву, не мали би цієї когорти молодих людей, ні того руху з оновлення і модернізації мистецтва.

Ганна Врублевська, спеціально для «Вголосу»