Про ЦИНІЗМ як сучасну провідну "чесноту" львівського соціуму
  • Втр, 12/07/2016 - 12:16

Сьогодні святкуємо празник верховних Апостолів Петра і Павла – людей святих, послідовників Христа, яких він вибрав для того, щоб вони будували Його Церкву. Одному з них, тобто Петрові, який кілька разів навіть Його відрікся, він каже, що на ньому збудує свою Церкву, яку «пекельні ворота не подолають» (Мт. 16,18). Важко зрозуміти, чому саме цих слабких і немічних вибирає Спаситель для продовження свого діла. Проте, можна з певністю здогадуватися, що одним з аргументів був той, що це були ентузіасти своєї справи. І тому, навіть якщо Христос був свідомий їхньої немічності людської, Він чітко, як знавець людської природи, розумів, що вони, навіть якщо спіткнуться, встануть і продовжать поручене Ним їм діло.

У світлі сьогоднішнього свята, готуючись до проповіді, я спробував знайти актуальні посили цього празника для сучасної людини, особливо тієї, яка живе у Львові. При цьому згадав собі мою вчительку з математики, яка нам пояснювала унікальність вирішення математичних загадок методом доведення від супротивного. От і я, згадавши її, вирішив піти цим шляхом.

Отже, дозвольте викласти моїх кілька думок на цю тему. Наближається річниця встановлення пам’ятника митрополитові Андреєві Шептицькому у Львові. Здається, усім добре відомо значення цієї постаті не тільки для нашого міста, але для цілої України. Недарма минулого року ювілей його 150-ліття від дня народження ми святкували не тільки на церковному, але і на державному рівні. Так ось у місті, служінню якому він присвятив майже усе своє життя, ідея і сам факт встановлення пам’ятника спричинила такі бурхливі дискусії і інформаційні війни, які тривають до сих пір. Звичайно, як по стороні прихильників так і противників встановлення пам’ятника можна знайти багато слушних аргументів «за» і «проти». Однак, зараз мені не про це йдеться. Та й усі розуміють, що справа була і не є у пам’ятнику, але у особі митрополита Андрея Шептицького, перед якою тремтять до сих пір його ненависники.

Для мене особисто було великим шоком те, що така благородна справа, набрала надзвичайного медійного і чисто людського розголосу, у тому числі, на превеликий жаль, негативного. Звичайно, що все це зіграло і на користь особи митрополита Андрея, оскільки багато людей, які про нього раніше тільки чули або навіть не чули, почали цікавитися його думкою та ідеєю. Але, спостерігаючи цілий рік після тих буремних подій за цінностями міста Львова, я дійшов до висновку, що у ньому набагато легшим є будувати ресторани, бари, висотні будинки, бізнес центри, ніж церкви, духовні заклади, не кажу вже говорити про християнські цінності. І це у Львові, який багато хто у Києві вважає християнським наскрізь, мало на греко-католицьким.

Логічно виникає питання про те, чому так сталося? Для того, щоб знайти відповідь на так поставлене питання, я проаналізував усі найбільш відомі і кричущі скандали і проблеми нашого міського соціуму та спробував знайти їхній спільний знаменник. Іншими словами, знайти головну хворобу міста, через яку воно постійно страждає. Зайняло мені це майже тиждень. Після довгих роздумів, прочитаної літератури і ранкових медитацій з кавою, я дійшов до висновку, що основною проблемою нашого рідного дому є цинізм. І одним з головних моторів його розвитку є наш львівський політикум. Хоча не тільки. Ця хвороба є присутня в усіх професійних сферах нашого суспільства, проте політикум знаходиться на найбільш видному місці.

Та що собою являє ось той цинізм і що він означає? Хто хоча б поверхнево заглибиться у задану тематику, побачить, що ця тема не є новою у історії людства. У історії давньогрецької філософії знаходимо згадку про школу циніків. Воно була відгалуженням від філософської школи Сократа, а її чоловими представниками були Антисфет, Кратет і Діоген. Останній є знаний з того, що ціле життя жив у бочці і з ліхтарем ходив у день шукаючи людину. У будь-якому випадку, цинізм існував в усіх часах, набираючи різної форми і видозмін.
Коли заглянути до одного зі словників історії психології, то у нього про цинізм говориться ось таке:
«Цинізм є специфічним виявом презирства, тобто стійкого презирливе ставлення людини до культури, суспільства, до його духовних і особливо моральних цінностей. Термін "цинізм" завдячує своїм походженням давньогрецькій філософській школі кініків, які проводили свої диспути на афінському пагорбі за назвою Kyпosarges, У латинській мові слово "кініки" стало звучати як "циніки". Кініки проповідували презирство до суспільної культури, повну незалежність людини від суспільства, повернення до "природного" стану.
Виявляється цинізм і у словах, і у вчинках: глузуванні над тим, що становить культуру людства, знущанні над моральними принципами, осміянні ідеалів, попрань людської гідності. Отже, цинізм є не лише емоційним, а й моральним почуттям» (Варій М.Й.).

Цинізм, як вже було сказано, існував постійно як контрпозиція до існуючого державного ладу, суспільного, морального і духовного порядків. Як зазначають дослідники цього явища, циніки не завжди викладали все на папері. Вони досить часто проголошували свої ідеї, користуючись корисним часом, місцем і обставинами, а також підручними іструментами. І тому, «криза, яку переживає сучасна Україна, (у тому числів у Львів – примітка власна) викликає руйнування сталих ідеалів, створює умови духовного спустошення. Проблема полягає в тому, що така риса особистості як цинічність стає усе більш поширеною серед людей різного віку та соціальних груп. Вона є однією з форм деструктивної поведінки особистості та вимагає не лише філософсько-психологічної констатації її присутності в людях, але й усунення з їх реальної поведінки» (С.О.Обіщенко).
Так багато місця аналізу цинізму я присвятив тільки тому, щоб показати, що у такому середовищі як Львів цинізм може розвиватися дуже швидко. Чому? Бо тут є дуже сприятливий для цього грунт. І цим грунтом, на превеликий жаль, є позірна духовність чи християнськість, яка відіграє роль чудової маски для прикриття. Саме це є тією мерзотою запустіння (Мт. 24,15, про яку говорить Христос і яка була провіщена ще пророком Даниїлом. Вона виникне на місці, де б її не мало бути, тобто у самому святилищі людини – її серці. Саме цинізм спричинює те, що людина починає жити подвійними цінностями, а потім настільки до них звикає, що починає вважати їх нормальністю життя. Авторитети для такої людини існують тільки тоді, коли вони їй потрібні для осягнення власних цілей, а найбільшим авторитетом для циніка залишається він сам.

З цього виникає і те, що багато людей, які прологошували ідеї митрополита Андрея своїми рідними, в реальності стали їхніми відвертими противниками, мотивуючи з презирством свою поведінку тим, що «коли б жив митрополит Андрей, він поступив би інакше». При цьому, багатьох з них не так цікавили думки митрополита, як чисто земські власні цілі, які вони бажали осягнути.

У цьому світлі слід розглядати і відвертий протест однієї відомої народної депутатки України (спеціально так пишу), представниці відомої політичної сили, яка виступила проти перейменування у Києві Московського проспекту на проспект Бандери. Я переконаний, що вона не працює на Москву і не є рукою Москви. Вона є також дитиною Божою, але дуже загубленою, бо Бога вона бачить, як на мене, тільки тоді, коли їй це потрібно. Тому, її поведінка просто відображає її внутрішній загублений стан, який переріс у цинізм, що його вона тепер вважає своїм чине найголовнішим здобутком. Це саме можна сказати і про іншого представника цієї самої політичної сили, який мало не напам’ять цитував «Як будувати рідну хату?» митрополита Андрея, а перед спорудженням йому пам’ятника у Львові пожалів коштів, покликаючись на тяжкий стан у країні і у цьому самому часу чинив діла, про які й соромно казати. Це не є повний перелік львівських інституцій чи політиків, які заражені хворобою цинізму. Є ще і один відомий Університет, на долі якого мені дуже залежить, але у якому презирство і цинізм є чи на найвищою якістю викладацького складу, який вони передають студентам. І тому я не буду на це мовчати.

Переконаний, що циніки ніколи не зможуть збудувати здорового суспільства! Вони ніколи не зможуть стати ані добрими християнами, ані патріотами свого Народу! Перед ними є два шляхи: або змінитися через життя цінностями та ідеалами, або просто згаснути у часі і просторі.

Проте, ці сумні акорди я заграв не тому, щоб ними закінчити мою сьогоднішню пісню. Сьогодні, коли ми святкуємо пам'ять Апостолів Петра і Павла, згадаймо, що їм доводилося діяти тоді, коли навколо взагалі їх не сприймали. Цинізм панував і тоді, тільки у іншій іпостасі. І вони його перемогли. Чим? Вірою у Христа Ісуса і невтомною працею. Нехай їхній приклад стане для нас заохотою і дороговказом.

Святі Апостоле Петре і Павле, випросіть у Христа Господа для нашого Народу добрих і жертовних провідників на церковній і народній ниві!

Праведний Митрополите Андрею, випроси у Господа для нашого Народу духа жертовності та ревності!

о. Юстин Бойко, студит