Про кілька випадків відставки Пап в історії Церкви
  • Втр, 12/02/2013 - 19:25

Не тільки Папа Целестин пішов у відставку, таких випадків було більше – нагадує історик Церкви, о. проф. Юзеф Наумовіч. Ось що він розповідає:

Безсумнівна відмова Папи від своїх обов’язків є рідкісним явищем. Сьогодні ЗМІ повторюють, що в історії Католицької Церкви тільки Папа Целестин V пішов у відставку 1294 року, але насправді таких випадків було більше.
Хоча не є зрозумілою відставка Папи Марцелліна (296-308), який мав покинути свою посаду 304 року під час переслідувань Діоклетіана, а ще більш сумнівною є відставка Папи Ліберія (352-366). Про ці відставки мало що можна сказати через непослідовні джерела. Складною також є відставка Папи Мартина I, який 654 року, ще за свого життя, прийняв вибір свого Наступника, Папи Євгенія I (фактично, тому він і пішов у відставку). Проте це рішення він прийняв примусово, його утримували у в'язниці в Константинополі та катували за наказом візантійського імператора Константа II.

Випадки усунення Пап або змушування їх піти у відставку були відомі ще в X-XI ст. 964 року імператор Оттон I усунув з посади Папу Бенедикта V. Оскільки Папа не хотів оборонятися від звинувачень імператора, деякі вважають його ситуацію відставкою. Схоже і 1009 року папський престол залишив Іван XVIII. Через брак джерел незрозуміло, чи зробив він це з власної волі чи був змушений прийняти таке рішення. Відповідно до одного з каталогів Пап, він мав закінчити життя як монах. Безсумнівно, його змусили це зробити, історично вперше чітко визнали відставки Папи Бенедикта IX 1045 року і Георга VI 1046 року.

Це правда, що найвідоміша і найочевидніша (тому що добровільна!) була відставка Папи Целестина V. Його обрали Папою 5 липня 1294 року в результаті складної ситуації конклаву, який тривав понад два роки. Перед обранням Папа жив відлюдником у серединній Італії. Він славився святістю, яка привернула увагу кардиналів. Попри те, що він не був кардиналом, отримав більшість голосів у конклаві. Після переконань погодився стати Папою, хоча не мав жодного досвіду керувати складним світом папської держави. Саме тому він вирішив піти у відставку. Папа Целестин V доручив двом кардиналам, експертам канонічного права, перевірити чи відповідно до канонічного права є можливою його відставка. Після отримання пояснень, за декілька днів, 13 грудня 1294 року, він пішов у відставку (за шість місяців після обрання). У присутності кардиналів у Неаполі він зачитав заяву про свою відставку, склав папські повноваження, а також попросив вибрати нового Папу і повернувся до самітницького життя. Оцінки цього вчинку були різними. Петрарка побачив це як вияв свободи і доброго духу Папи, натомість Данте вважав це проявом малодушності та помістив Папу Целестина V за ворота пекла (у першій книзі «Божественної комедії»).

Перед теперішнім рішенням Бенедикта XVI останнім Папою, який пішов у відставку, був Григорій XII. Таким чином він хотів покласти край розділенню в Церкві, відомому як західна схизма (потім, після відставки Григорія XII у Римі, були два інші претенденти на папський престол, антипапи: Бенедикт XIII в Авігноні та Іван XXIII в Пізі). Фактом є те, що Григорія XII переконали кардинали піти у відставку, але можна зробити висновок, що рішення було прийнято добровільно. Перед відставкою він скликав Собор у Констансі та зобов’язав кардиналів обрати Наступника. На цьому Соборі 1415 року він видав буллу відставки, отож, Собор обрав нового Папу Мартина V, якого повсюдно прийняли.

В історії Церкви були також умовні відставки, які не реалізувалися. Коли 1804 року Папа Пій VII мусів поїхати на коронацію Наполеона в Париж, перед від'їздом підписав заяву про відставку, яка мала би відбутися, якби його ув'язнили у Франції. Схоже під час Другої світової війни Папа Пій XII підписав свою заяву про відставку на випадок, якби його арештували німці. Папа також рекомендував, щоби після його відставки Колегія кардиналів зібралася в нейтральній Португалії, щоби вибрати Наступника. Нарешті, експерти життя Папи Івана Павла II підтверджують, що він написав заяву про відставку, яка мала би відбутися у випадку хвороби, відповідно до якої він би не зміг виконувати свої зобов'язання.

Зверніть увагу, що канонічне право не подає, коли Папа має піти у відставку. Закон вказує, однак, що єпархіальний єпископ мусить піти у відставку від управління єпархії після того, як йому виповниться 75 років, і кардинали не можуть брати участі в конклаві та інших таємних зустрічах після досягнення 80  років. Ці правила не стосуються, однак, Папи, як єпископа Риму. З часу впровадження цих правил для єпархіальних єпископів і кардиналів три Папи – Павло VI, Іван Павло II і Бенедикт XVI мали понад 80 років під час своїх Понтифікатів.

Канон Канонічного права 332 § 2 стверджує тільки те, що якщо Папа відмовиться від своєї функції, відставку мають прийняти вільно і її мають правильно оголосити, натоміть, вона не потребує схвалення (так говориться в Кодексі канонічного права, який видав Папа Іван Павло II, аналогічно про відставку йдеться в кодексі 1917 року і правилах, які встановив Папа Павло VI 1975 року).

Отже, відставка Папи, який є Наступником святого Петра і замісником Ісуса на землі, є можливою і передбачуваною в законі Церкви. В історії таких відставок було більше, хоча і не завжди можна чітко сказати, чи були вони добровільними чи примусовими. Проте вони вказують, що історія папства є складною і захоплюючою одночасно. Хоча сьогодні відставка є більш можливою з формальної точки зору (якщо ми візьмемо до уваги хоча б вікові вимоги для єпископів і кардиналів), це й далі розбурхує емоції через особливий моральний і релігійний авторитет Папи. Цікаво, що в разі відставки Папи майже завжди вибирали монастир як місце свого життя і молитви.

Варто зазначити, що в церковних документах завжди використовують термін "відставка". Ніколи не використовують терміну "зречення"для окреслення відходу Папи від уряду. І варто таку термінологію поважати.

За матеріалами: wiara.pl