Про засновника Чину, з якого походить Папа Франциск
  • Птн, 15/03/2013 - 18:14

1555 році всі професори університету Барселони написали Ігнатію Лойолі, вже знаменитому засновникові "Товариства Ісуса", такий лист:

"Високоповажний Отче, коли ми вивчаємо твої твори і порівнюємо їх з творами старовини, ти виявляєшся перед нами воістину благословенним, бо Христос вибрав тебе (...), щоб ти послужив міцною опорою старим церковним будівлям, що перебувають під загрозою впасти через свою ветхість і недбайливість архітекторів, і звів нові будівлі.

Саме такими були в колишні часи діяння Антонія і Василія, Бенедикта, Бернарда, Франциска, і Домініка, і багатьох інших прославлених мужів, яких ми почитаємо як святих і чиї імена згадуємо з почестями. Настане час – ми сподіваємося і бажаємо цього, – коли і твоє ім'я так само почитатиметься за твої великі діла, і пам'ять про тебе буде священна у всьому світі".

У цей час Ігнатію було шістдесят чотири роки, і за рік він помер.

Саме тут, в університеті Барселони, у віці тридцяти трьох років він знову сів на шкільну лаву, яку покинув підлітком.

Найважчим для нього, який знову взявся за підручник латинської граматики, був навіть не вік, занадто зрілий для такого навчання, але та обставина, що розум його був повністю поглинений думкою про Бога.

Приймаючи настільки важке і непохитне рішення, Ігнатій керувався лише однією спонукою, про яку дуже просто говорить у своїй "Автобіографії": "Паломник роздумував, що йому робити. І врешті-решт прийняв рішення деякий час присвятити навчанню, аби допомогти душам". "Паломник" – так називав він себе з того дня, коли Господь притягнув його до себе.

Від цього мужнього рішення – в 33 роки знову взятися, як хлопчик, за навчання – залежало (така таємниця християнської історії) майбутнє католицизму: вся та величезна "місіонерська" мережа колегій, шкіл і університетів, та гуманітарна, наукова і богословська робота, завдяки якій єзуїти зуміли добитися підйому в Церкві після протестантської кризи і проповідувати Євангеліє "до крайніх меж земних", які тоді вперше з'явилися у всій своїй немислимій віддаленості.

Життя Ігнатія до тридцяти років – це життя звичайного іспанського дворянина. Він народився в Лойолі, в країні басків, 1491 року. У шістнадцять років його відправили до знатного родича, що жив в околицях Авіли і займав видне положення при дворі католицьких королів. Так він став "блискучим і вишуканим хлопцем, який любив розкішні вбрання".

Ігнатій, згадуючи деякі епізоди свого життя, починає так: "До двадцяти шести років він був людиною, що віддалася пихатості світу. Найбільшу насолоду приносило йому володіння зброєю, що супроводжувалося великим і суєтним бажанням здобути собі славу" ("Автобіографія", 1).

У двадцять п'ять років він перейшов на службу до віце-короля Наварри, це сталося саме тоді, коли французький король Франциск I збирався напасти на це королівство. Війська обложили Памплону. Думки захисників міста розділилися: багато хто готовий був здатися, так що послане підкріплення відмовилося увійти до фортеці, яку повинно було захищати. Але Ініго (ім'я, дане йому при хрещенні) відмовився відступити, визнавши це ганьбою. Вставши на чолі невеликого загону, він зумів проникнути у фортецю і забарикадувався там.

Французи зайняли місто, потім пішли на напад замку. Усі хотіли здатися, але Ініго наполіг на тому, аби чинити опір, і всіх "захопили його мужність і безстрашність".

Французи бомбардували фортецю шість годин, потім перейшли до рукопашного штурму. Снаряд попав в Ініго і роздрібнив йому ноги; як тільки герой впав, опір був зломлений. Але Ініго надали військові почесті та перепровадили у свій замок. Рана була настільки важка і лікування спочатку настільки невдалим, що герой опинився при смерті, і йому навіть уділили таїнство Оливопомазання. Ігнатій розповідав, що його кістки чи "тому, що їх погано вправили вперше, чи тому, що вони змістилися в дорозі, не давали рані зарубцюватися. І тоді муки почалися спочатку. Але хворий, як під час попередніх мук, так і під час всіх, що йому ще належало перенести, не сказав ні слова і ніяк не виявив своїх страждань, хіба що з силою стискуючи кулаки" ("Автобіографія", 2).

Усупереч всім очікуванням, він видужав; але кістка була викривлена, і залишилася сильна кульгавість. Ігнатій хотів їздити верхи, хотів знову носити свої "вельми витончені і елегантні чоботи". Хоча у нього вже зрослися кістки, він вирішив зробити нову операцію. Звернімося ще раз до його розповіді: "Він ніяк не міг заспокоїтися, тому що хотів продовжувати світське життя, вважав себе знівеченим. Він запитав у лікарів, чи можна все розрізати заново. Ті відповіли, що, звичайно, розрізати можна, але що болі будуть жахливіші за вже перенесені, оскільки кістка видужала і операція продовжиться довго. Незважаючи на це, він вирішив піддати себе цій муці, через власну примху. Старший брат сильно турбувався і говорив, що йому не витримати такого болю. Поранений, проте, переніс її з властивою йому силою духу. Йому розрізали плоть і розпиляли криву кістку, потім застосували різні засоби, аби нога не була такою короткою: використали мазі та прилади, які тримали ногу у витягнутому положенні. Справжня мука. Але Господь Наш поступово повернув йому здоров'я". ("Автобіографія", 4-5)

Ми так детально, як це зробив Ігнатій, зупинилися на цій розповіді, тому що в ній якнайкраще виявляється його характер: неймовірна сила духу – і поставлена на службу настільки нестійким цінностям!

Насправді, за цим стояла не одна лише пихатість: у душі Ініго крилася таємниця, яка все пояснювала, і до цього дня вона розкрита не до кінця. Він розповідав, що в період одужання його відвідала думка, яка "так опанувала його серце, що він занурився в мрії на три або чотири години підряд і навіть не помітив цього. Він уявляв собі героїчні подвиги, які хотів би зробити на честь однієї сеньйори, спосіб, яким приїде в країну, де вона живе, слова, які скаже, військові подвиги, які зробить в її честь. Він був настільки занурений у такі плани, що навіть не помічав, наскільки нездійсненними вони були, тому що ця пані була не із звичайного дворянського роду: вона не була ні графинею, ні герцогинею, але значно вищого рангу" ("Автобіографія", 6).
Можна передбачити, що йдеться про нещасну принцесу Каталіну, сестру Карла V, що стала згодом дружиною Жуана III, короля Португалії.
Якраз тоді, коли одужання змушувало Ігнатія до нерухомості, Господь наш Ісус вирішив опанувати його серце і направити на благо Своєї Церкви всю його енергію і силу самозабуття.

З юних років Ініго пристрасно любив рицарські романи. Він попросив принести декілька таких книжок, щоб якось провести час, але в замку Лойола їх не знайшлося: йому принесли "Життя Христа" Лудольфа Саксонського і чудову "Золоту легенду" (Flos Sanctorum) Якопо Ворагинського.

Перше відкриття, яке зробив для себе хворий, полягало в тому, що існує інший світ – світ св. Франциска, св. Домініка і багатьох інших святих, в якому також люблять, б'ються, страждають і знаходять славу, але в ім'я іншого Пана і іншої Любові. І цей "новий світ" заявляв про себе все наполегливіше і серйозніше, і його мучило запитання: "А міг би я зробити те, що зробили св. Франциск, і св. Домінік?"

В Автобіографії відмічено: "Усі його міркування зводилися до наступного: св. Домінік зробив це, значить і я повинен зробити; св. Франциск зробив те, значить і я повинен зробити".

Але потім думки і відчуття колишніх років знову оволодівали ним.

Проте Ігнатій, що умів, на щастя, спостерігати за своїм внутрішнім життям, помітив щось на кшалт "закону", який управляє життям духа. Він відмітив, що роздуми про Бога і святих спочатку бувають втомливими, але потім сповнють його радістю. І навпаки, роздуми про світські героїчні подвиги і про рицарські пристрасті, спочатку збуджують в ньому радість і задоволення, але врешті-решт залишають на душі лише смуток і занепокоєння.

Сам того не відаючи, Ініго занурився у внутрішній світ душі, почав ту ризиковану подорож в її глибини, в якій він досягнув такого успіху згодом. І він вирішив здійснити своє нове покликання: як тільки він видужав, він став "паломником", що вирішив дійти до колиски християнства – Святої Землі.

Першим етапом було абатство в Монсеррате, де він написав текст своєї загальної сповіді: на це знадобилося три дні.

Увечері, 24 березня 1533 року, напередодні Благовіщення, "в абсолютній таємниці він вирушив до одного бідняка, і, знявши з себе одяг, подарував його йому, і одягнув туніку з дуже грубої мішковини"; потім почав перед вівтарем Мадонни свою "нічну варту": цілу ніч він провів в молитві, весь час стоячи або опустившись на коліна, аби стати лицарем Господа і Святої Діви.

Потім Ігнатій вирушив у Манрезу – місто, яке він згодом називав "своєю першою церквою". Тут йому було послано п'ять видінь, що сформували його як християнина.

Це важливий момент. До навернення Ініго здавався собі загалом добрим християнином, незважаючи на всі свої слабкості, і був навіть гордий своєю вірою. Але лише після навернення він справді стає християнином: світло Одкровення охоплює його і запановує в його серці і розумі; цілі та новизна християнського майбутнього захоплюють його і підпорядковують собі всі його помисли.

Ми говоримо про "видіння", але Ігнатій завжди наполягатиме на тому, що йдеться не про образи або чітко окреслені форми (навіть коли він бачить Христа або Марію), але швидше про внутрішні осяяння. Його формулювання таке: "побачив внутрішнім поглядом".

Перше "видіння" стосувалося Тройці: жива, пекуча таємниця трьох Божественних Осіб проникла в нього з такою силою і так скрушила його серце, що він довго плакав, і згодом це часто з ним траплятиметься.

Друге "видіння" стосувалося створення світу: "його розуму відкрилося те, яким чином Бог створив світ".

Третє "видіння" стосувалося "Господа нашого, що засновував Таїнство вівтаря".

Четверте "видіння" стосувалося "людської природи Христа і Лику Марії".

П'яте "видіння" стосувалося значення всього існування і було настільки значним, що, як пише Ігнатій, "якщо скласти все, що він з Божою допомогою вивчив за свої повні шістдесят років, то і тоді вийде, що в той єдиний раз йому відкрилося більше".
Це видіння з'явилося йому на березі ріки Кардонер. Звернімося все до тієї ж "Автобіографії": "І так він йшов, занурений в свої молитви, і сів на хвилину, обернувши обличчя до води, що протікала внизу, і так він сидів, і почали відкриватися його розумові очі. Не те щоб мав він видіння, але він зрозумів і пізнав багато речей з життя духовного, що стосуються віри і Писання з такою ясністю, що вони з'явилися йому в абсолютно новому світлі". Людині, що мала його довіру, Ігнатій сказав, що тоді йому здалося, "ніби він інша людина і його розум відмінний від того, яким був раніше".

Тройця, створення світу, Євхаристія, людська природа Христа і Марії, сукупне значення всього цього (сьогодні ми б сказали "нова культура") – ось догматичні і духовні підстави, на яких Ігнатій зміг почати своє будівництво.

Виокремимо відразу тему, що заслуговує більш розгорнутого і поглибленого викладу: це якраз ті основні положення, в яких заплуталася теологічна думка Лютера. Протестантський реформатор був такий заклопотаний проблемою "власного спасіння" (індивідуального спасіння віруючого), що звів все християнство винятково до зустрічі лицем до лиця людини і Бога – зустрічі, яка відбувається, можна так би мовити, в Христі (і тому Лютер говорив про "одну лише віру"), але Лютера так тривожила турбота "про себе", що від вислизнула "повнота" Божественного дару. Він полюбив Христа, але не "все, що від Христа": живий світ, гарячий, повний любові до Бога ( життя в Тройці Отця, Сина і Святого Духа) майже вислизнув від нього; живий світ, повний любові до Христа (Його Церква, повна благодаті та дарів, незважаючи на всі її слабкості) також вислизнув від нього.
Ігнатій же дасть "світлу Божому" поглинути себе і стане святим Тройці (у своєму "Щоденнику" він навіть відзначив, що через велику кількість сліз, що супроводжували щодня його молитву, його бесіди з трьома Божественними Особами, він став побоюватися втратити зір).
Так само Ігнатій дасть поглинути себе світлу Ісуса, так що стане "святим Церкви" – святої, прекрасної, добре організованої і активної – тої, в якій кожен повинен вміти пролити живу кров своєї готовності до служіння.

Але повернімося до перших кроків.

Первинним його планом було вирушити на Святу Землю і залишитися там назавжди. І він справді туди вирушив, але рішення залишитися там виявилося нездійсненним (йому довелося повернутися під загрозою відлучення від Церкви); але зі свого паломництва Ігнатій виніс найголовніше. Він вирушив туди, аби вдихнути того ж повітря, яким дихав колись Христос, побачити ті ж місця, ті ж міста, пройти по тих же стежках. Він роздумував, відновлюючи в глибині своєї душі картину природи, звуки, запахи – все необхідне для того, щоб ні на хвилину не затьмарилась реальність Втілення. Після повернення він навіть навчився говорити так, як на його думку, говорив Христос (наприклад, звертався до людей на "ви"!). На цьому досвіді "занурення" в живу атмосферу втіленого Христа він заснував свою педагогіку: до таємниці Христа треба підходити, "неначебто ми самі були присутні та брали участь у всій без виключення його таємниці".
Італійський автор Папіні мав рацію, коли писав: "Завдяки Ігнатію християни знов змогли зблизька побачити, почути, майже поторкати і відчути дихання Христа, Сина Бога Істинного; його метод переносить нас назад крізь усі минулі століття і робить всіх слухняних християн сучасниками Пилата і св. Івана Хрестителя".
Оскільки він не міг більше затримуватися на землі Христовій, у нього залишався єдиний вихід: бути слухняним Слову, яким Христос послав учнів своїх в світ. Ігнатій захотів назавжди залишитися з Христом, саме "погодившись на виконання місії", відповідно до євангельської обітниці: "Ідіть по всьому світу... Я навіки з вами". Тому він повернувся назад і вирішив підготуватися до "місії", зробивши все, що тільки може бути для цього потрібно.

Незважаючи на свій вік, він вступив до університету в Алькала, потім в Саламанці та в Парижі, і всюди об'єднував довкола себе товаришів і навчав їх за своїм методом "вправлятися": спочатку повністю зануритися в глибини власного духа, потім цілком віддавати себе Христові й набувати повної готовності будь-якого виду місії. Він носив з собою книжечку, яку сам склав і доповнював і систематизував у міру того, як минали роки і зростав його досвід: "Духовні вправи" – вправи, які направляють людину, щоб вона змогла перемогти себе і впорядкувати своє життя...
Місяць роздумів і внутрішньої роботи: чотири тижні на те, аби під керівництвом наставника зуміти поставити перед собою гідну мету, аби прийняти рішення про своє "вербування" як воїна Христа, великого і живого Царя (Ігнатій ніколи не забуває Його походження і призначення!), аби підпорядкувати себе Господові нашому Ісусові, таємницям Його життя, Його відчуттям. Ігнатій сам наставляв своїх друзів, одного за іншим, в цій важкій і захоплюючій праці "Вправ", що оновлювала їх, робила абсолютно іншими людьми.
Він кілька разів з'являвся перед судом Інквізиції, оскільки насмілювався вчити духовних речей, не маючи освіти і не будучи священиком. Але йому ні в чому не змогли докорити.
У Саламанці, коли він виявився в застінках Інквізиції і деяка сеньйора пошкодувала його, він відповів з покірливою впевненістю і гордістю: "У всій Саламанці не знайдеться такої кількості оков і ланцюгів, яку я побажав би з любові до Господа".
Але при цьому Ігнатій наполягав на своїй правоті: "Ми не проповідуємо, але лише довірливо розмовляємо з людьми про божественні речі, як ми це робимо після трапези з тими, хто нас запрошує".
У Парижі йому вдалося зібрати невелику постійну групу "друзів Господа", що складалася з особливо гідних молодих людей. Найважчим було завоювати Франциска Ксаверія, якого Ігнатій "переслідував" дуже довго, повторюючи йому слова з Євангелія: "Бо яка користь людині, якщо він здобуде весь світ, а душу свою занапастить?" У університетських колах йому пред'явили звинувачення в спокушанні студентів.
1537 року Ігнатій і його перші послідовники були нарешті рукопокладені та незабаром прийняли ім'я "членів Товариства Ісуса". Остаточне значення цього імені стало зрозумілим, проте, лише з видіння, яке було послано Ігнатію пізніше, під час його подорожі до Риму.
Він вирішив, що впродовж цілого року після висвячування не служитиме Літургії, аби гідно підготуватися до її служіння, і ця підготовка полягала в безперервній молитві, в якій він просив у Святої Діви "зволити доручити його Своєму Синові". І ось, досягнувши каплиці в містечку, названому "Ла Сторта", недалеко від Ізола Фарнезе, "в час молитви він відчув таку зміну у своїй душі й так чітко побачив, що Господь Отець доручив його Синові Своєму Христові, що він не посмів сумніватися в тому, що Бог Отець доручив його Своєму Синові".
Ми повинні зрозуміти цю особливу "містику Ігнатія". У іншому переказі цього ж епізоду Ігнатій уточнив, що Бог-Отець "доручив його Христові" і потім сказав: "Хочу, аби ти служив Нам".
"Служити" було для Ігнатія великим словом: Христос – це Цар, що прийшов у наш ганебний світ, аби завоювати і збагатити його, аби повернути його Богові й Творцеві; але його справа ще не закінчена: Йому потрібні вірні друзі та благородні помічники.
Ігнатій відкрив новий спосіб присвячувати себе Богові: членів свого Товариства він звільнив від тривалих спільних молитов, покаяння і монастирських звичаїв, хоча і ставився до них з повагою – залишив лише одне: беззастережна слухняність як готовність відправитися в будь-яке місце і діяти так, як того вимагає Слава Христова. Perinde ас cadaver – як труп у руках того, хто для тебе представляє Христа і вказує тобі Його волю. Жорстка і коробляча формула, якщо не розуміти, що вона означає повністю віддатися "як бездиханне тіло" найгарячішій, благородній, діяльній любові.
У Римі нові члени "Товариства Ісуса" почали з того, що виступили проти знаменитого августинця, що в дні Великого посту проповідував з кафедри лютеранське вчення. За це їх негайно ж звинуватили в єресі та віддали під суд: з суду вони вийшли із славою святих. Лише після закінчення цього процесу вони з'явилися перед Папою, віддавши себе в повне його розпорядження, відповідно до даних ними обітниць. І цей вибір теж був здійснений із залізною послідовністю: якщо Ігнатій не міг бути там, де Христос жив на землі, він повинен був бути там, де був його Намісник, з тією ж відданістю, з тією ж слухняністю, з тією ж готовністю до служіння, з тою ж любов'ю.
Першу Літургію Ігнатій відслужив у Різдвяну ніч 1538 року в Санта-Марія-Мадджоре, в каплиці, присвяченій Різдву Христовому: так він возз'єднувався, містично і в той же час реально, з тим "витоком", біля якого хотів залишитися навіки.
З тих пір історія Ігнатія стає історією "Товариства Ісуса".
Він більше ніколи не покине Риму, і звідти – з самого серця християнства, де фізично і духовно відчувається близькість до Намісника Христа, – його сини відправляться на завоювання світу, тоді як святий направлятиме їх своєю сильною і ніжною владою.
Ігнатій був природженим організатором: апостольське служіння здійснювалося за допомогою системи "діл" і "братерств", залежно від різних потреб, на які він вирішував спожити своїх синів і братів. Відбір їх був суворий: на основі принципу, згідно з яким, "хто не добрий для світу, не добрий і для Товариства", а "для Товариства добрий лише той, хто вміє жити і змусити цінувати себе і у світі". Вони мали бути на передовій, повинні були відвоювати втрачені (у протестантській Європі) позиції і завоювати ще не завойовані на величезних місіонерських просторах: у Індії, Конго, Ефіопії, Японії.
І тут з усію силою заявляє про себе ім'я св. Франциска Ксаверія, який в Ігнатії знайшов "свого дійсного і єдиного батька в серці Христовому".
1540 року Ігнатій, хворий, не покидаючи ліжка, прикликавши до себе Франциска, сказав йому, що король Португалії просив чотирьох членів Товариства для своїх володінь в Індії. Ігнатій обіцяв послати двох братів, але один з призначених не зміг поїхати через хворобу. "Прекрасно, я готовий!" – відповів Франциск. Так почалася його легендарна подорож у місіонерські землі, що продовжувалася 11 років. Ми розповідаємо тут не просто про його дивну долю (говорять, що коли східний флот прибував в Лісабонський порт, королеві так давали звіт про ситуацію в далеких країнах: "В Індії панує мир, тому що там є отець Франциск"), але про те, як у ній відбилася істотна сторона створеного Ігнатієм ордену.
Йдеться про пристрасть, з якою Франциск Ксаверій переживав свою приналежність до Товариства. Будучи абсолютно самотнім в найдальших межах, він відчував себе пов'язаним зі своїми братами більше, ніж з кровною сім'єю: "Те що ми творимо тут, писав він у своїх листах, це наше з вами загальне діяння". Він хотів знати про Товариство все і просив, аби йому посилали з Європи "такі довгі листи, аби на їх читання виділяти по тижню", і сам писав не припиняючи.
"Коли я починаю говорити про Товариство, я не можу зупинитися, не знаю, як закінчити мій лист.., але треба закінчувати, всупереч моєму бажанню, тому що кораблі відпливають. І я не знаходжу способу закінчити краще, ніж присягнувши всім членам Товариства, що ніколи не забуду його, а якщо забуду, то хай у мене відсохне права рука!".
"Товариство Ісуса – Товариство Любові" – таке прекрасне визначення давав він ордену, і не боявся здатися сентиментальним, розповідаючи: "Повідомляю вас, возлюблені брати, що з листів, які ви мені написали, я вирізував ваші імена, написані вашою власною рукою, і разом з моїм сповіданням віри завжди ношу їх з собою, бо вони приносять мені втіху". І дійсно, все це він носив у ладанці на грудях.
Так само, з невимовною вірою і пристрастю, він сприймав і "товариство" самого Ігнатія.
От як він закінчує лист до Ігнатія: "Закінчуючи, благаю ваше святе милосердя, високоповажний отче душі моєї, поки пишу вам, стоячи на колінах, неначебто ви зараз були переді мною, доручити мене турботі Господа Бога нашого.., аби він дарував мені в цьому житті благодать пізнання Його Священної Волі й сили вірно виконати її. Амінь. Ту ж молитву звертаю і до всіх членів Товариства. Ваш нікчемний і безкорисний син, Франциск" .
Ніжність "батька" була не меншою; "Цілком твій, що ніколи не може забути тебе, Ігнатій", – так писав він йому.
І Франциск : "Зі сльозами на очах читав я ці слова і зі сльозами на очах переписую їх, згадуючи про минулі часи і про велику любов, яку ви завжди відчували і відчуваєте до мене... Ви пишете мені про велике ваше бажання бачити мене до закінчення цього життя. Бог свідок, яке хвилювання викликали в душі моїй ці слова..."
Це не красиві й порожні слова охопленої ностальгією сентиментальної людини – це сильна і непереможна прихильність віруючого, який в ім'я Христа досяг таких місць, де до нього ніхто ще не бував і де над ним постійно висіла загроза мук і смерті.
Мабуть, найкраще єднання вчителя і учня в їх загальній пристрасті до загальної слухняності виражене в таких словах Франциска: "Страшніше за смерть жити, залишивши Христа, якщо вже пізнав його, жити, слідуючи за своїми власними думками і схильностями... Немає в світі муки, подібної до цієї".
Але повернемося до Ігнатія, якого канонізують того ж дня, що і його возлюбленого сина. Пристрасть до місіонерства поєднувалася в ньому з незвичайно сильною пристрастю до виховання. Тому він побажав, аби його сини стали вихователями нових поколінь християн і не лише при дворах королів і знаті, при найзнаменитіших університетах, але і в найменших селах. Один з найвідоміших вихователів братства, Хуан Боніфаций, будучи ще зовсім молодою людиною, в середині XVI століття викладав гуманітарні науки в Медіна дель Кампо.
Він зазвичай говорив, що "вчити дітей означає оновлювати світ" і не відав, наскільки він був правий: серед дітей у його школі був маленький Хуан де Йепес, майбутній великий містик св. Іван Хреста.
Перші єзуїтські колегії в Італії були засновані в Падуї 1542 року, в Болоньї 1546 року і в Мессіні 1548 року. Пригадаємо, зокрема, вельми престижну і впливову "Римську колегію", відкриту 1551 року: "Безкоштовна школа граматики, гуманітарних наук і християнської доктрини"– такий напис, що відразу розташовує до Товариства, можна було прочитати на табличці, встановленій на першій будівлі, орендованій для цього учбового закладу. Усього п'ять років опісля цю колегію визнають Університетом (сучасний "Григоріанський").
До смерті Ігнатія, тобто менше ніж за десять років, окрім звичайних будинків, де жили і навчалися члени ордена, Товариство відкриє 21 колегію в Італії, 18 в Іспанії, 4 в Португалії, 2 у Франції, 5 в Німеччині, 5 в Індії, 3 в Бразилії, 1 в Японії. І весь орден налічуватиме вже 11 релігійних провінцій, об'єднуючи близько тисячі членів.
Коли ж турботи, перш за все фінансові, дуже докучали, Ігнатій говорив: "Порівняно із скарбом надій, який є в наших руках, все незначне. Бог дарує їх нам, і Він не обмане".
Тим часом засновник жив у Римі, в центрі християнського світу, і бажав, аби це місто стало "прикладом, а не ганьбою світу". Він направляв життя свого "Товариства" одним єдиним девізом, в якому коротко виразилися всі його духовні стремління: "До більшої Божої Слави", тобто прагнути завжди і всіма способами збільшувати Славу Божу. Служити Богові, служити Церкві й досягати в цій абсолютній відданості вершин споглядання. Бути подібним до найбільших містиків, але слухняно віддавати себе Христові, і зокрема його Церкві. Для нього була викарбувана нова формула: "in actione contemplativus" – споглядальний у дії.
Його знамениті "Правила" про співчуття з Церквою викликають обурення, тому що зрозуміти їх може лише той, хто перебуває у владі великих пристрастей і великої віри. Ігнатій писав: "Аби не помилитися, ми завжди повинні пам'ятати, що те, що ми бачимо білим, є чорним, якщо так говорить Церква. Тому що ми вважаємо, що той дух, який керує нами і підтримує нас ради спасіння душ наших, є один і той же в Христі, Господові нашому, що є Чоловіком, і в Церкві – Його Дружині. Справді, наша Свята Мати Церква направляється і керується тим же Духом і Паном Нашим, який продиктував десять Заповідей" (Про правдивий критерій войовничої церкви, XIII правило).
"Вихваляти, а не критикувати. Будувати, а не руйнувати" – це був його девіз, особливо щодо Церкви.
На початку, 31 липня 1556 року, по Риму швидко промайнув слух: "Святий помер!" Сталося те, чого Ігнатій чекав ось вже п'ять років з тих пір, як важко захворів. "Тоді, записав він в Автобіографії, думаючи про смерть, він переживав таку радість і таку велику духовну втіху через те, що ось-ось помре, що вибухав сльозами. Цей стан став для нього безперервним, так що він навіть багато разів намагався не думати про смерть, аби не переживати такого почуття втіхи".
Ось один з найвдаліших його портретів, він належить перу падуанця, що описав його таким чином: "Іспанець, невеликого зросту, кульгавий, з веселими очима".
Святі – навіть найбільші з них – проходять через наш світ просто і невимушено. Але, слідуючи за ними, ми зустрічаємося з Богом.
Антоніо Сікарі, "Портрети святих"
Джерело: http://christusimperat.org

 

br /

Товариства Ісуса


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць