Промова Папи Франциска до членів дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі, з нагоди традиційного обміну новорічними привітаннями (повний текст)
  • Птн, 13/01/2017 - 21:37

Дорогі й високошановні Посли, пані та панове, щиро вітаю вас. Дякую за вашу велелюдну присутність на цій традиційній зустрічі, яка дозволяє обмінятися привітаннями й добрими побажаннями на новий рік, сподіваючись, що він принесе радість, процвітання й мир.

Висловлюю особливу подяку дуаєнові дипломатичного корпусу, високошановному Арміндо Фернандесу до Еспіріто Санто Віейра, Послові Анголи, за його шанобливе привітання від імені всього акредитованого при Святому Престолі дипломатичного корпусу, який нещодавно, місяць тому, зріс унаслідок встановлення дипломатичних зносин із Ісламською Республікою Мавританія. Також я вдячний багатьом Послам – резидентам у Римі, кількість яких зросла в минулому році, а також Послам-нерезидентам, чия присутність сьогодні служить явною ознакою дружби, що поєднує їхні народи зі Святим Престолом. Разом із тим, хочу висловити щире співчуття Послові Малайзії з приводу смерті його попередника Дато Мод Зулькефлі Бін Мод Нура, який відійшов від нас у лютому минулого року.

Протягом минулого року відносини між вашими країнами та Святим Престолом міцнішали – завдяки люб’язним візитам багатьох глав держав і урядів, що відбувалися зокрема через численні події Надзвичайного Ювілейного Року Милосердя, який нещодавно закінчився. Також було підписано чи ратифіковано багато двосторонніх угод, як загального характеру – щодо визнання юридичного статусу Церкви – з Демократичною Республікою Конго, Центральноафриканською Республікою, Беніном і Східним Тимором, так і більш специфічних, як-от додаткова угода з Францією, Конвенція з податкових питань із Італійською Республікою, яка нещодавно набула чинності, або Меморандум про взаєморозуміння між Папським державним секретаріатом і Урядом Об’єднаних Арабських Еміратів. Крім того, у контексті виконання Святим Престолом раніше підписаних угод, набула чинності рік тому й була повністю імплементована Угода про порозуміння з Палестинською державою.

Дорогі Посли.
Сто років тому світ був у самому розпалі Першої світової війни – «безглуздої різанини», під час якої нові методи збройного протистояння сіяли смерть і призводили до величезних страждань беззахисного цивільного населення. 1917 року конфлікт зазнав глибоких змін, набуваючи усе глобальнішого масштабу, і тоді ж на обрії з’явилися тоталітарні режими, які протягом тривалого часу спричиняли гіркі суперечки й гризню. Сто років по тому численні країни світу можуть сказати, що тішилися довгими періодами миру, сприятливими для економічного розвитку та безпрецедентного процвітання. Багатьом сучасним людям мир здається чимось на кшталт безумовного блага, набутого права, про яке мало хто тепер думає. Натомість для інших мир досі залишається далекою мрією. Мільйони осіб і зараз живуть в умовах безглуздих конфліктів. Навіть у місцях, які колись вважалися безпечними, нині спостерігаємо загальне відчуття страху. Нас часто вражають картини смерті, біль невинних чоловіків, жінок і дітей, які благають про допомогу та співчуття, горе тих, хто оплакує дорогу людину, втрачену у вирі ненависті й насилля, драма біженців, що тікають від війни, або іммігрантів, які трагічно гинуть.

Тому я хотів би присвятити нашу зустріч темі безпеки й миру. У нинішній атмосфері загальної стурбованості справами сучасними та невизначеності й страху перед справами прийдешніми, на мою думку, надзвичайно важливим є слово надії, яке також може вказати перспективи подальшого шляху.

Лише кілька днів тому ми відзначали п’ятдесятий Усесвітній День Миру, встановлений моїм блаженним попередником Павлом VI, «аби перший день календаря, який визначає ритм людського життя, став свого роду заповіддю й обітницею того, що у прийдешніх справах людства пануватиме мир, опертий на справедливу і благотворну рівновагу». Для християн мир – це дарунок Бога, об’явленого в Ангельській пісні в момент народження Христа: «Слава на висотах Богу й на землі мир людям його вподобання» (Лк 2, 14). Мир – це позитивне благо, «плід правильного порядку речей», переданого Богом людській спільноті; це «більше, ніж відсутність війни». Його не можна «зводити лише до рівня утримування рівноваги між ворожими силами» – мир радше вимагає об’єднання зусиль тих людей доброї волі, які «спраглі чимдалі більшого панування справедливості».

У цьому сенсі я переконаний, що кожен прояв релігії покликаний до підтримки миру. Я це виразно бачив під час Усесвітнього Дня молитви за мир, що проходив в Ассізі у вересні минулого року, коли представники різноманітних релігій зібралися, аби «спільно дозволити висловитися всім стражденним, позбавленим права голосу та не почутим»; так само це було ясно під час моїх відвідин римської синагоги та мечеті в Баку.
Ми знаємо, що прояви насилля часто мали релігійну мотивацію, починаючи від Європи, де історичні поділи між християнами тривали аж занадто довго. Під час нещодавнього візиту до Швеції я згадував про нагальну потребу зцілити рани минулого та разом подолати шлях до спільних цілей. Фундаментом такого паломництва може бути лише справжній діалог між релігійними конфесіями. Цей діалог можливий і необхідний, як я намагався це засвідчити зустріччю на Кубі з Патріархом Московським Кирилом, а також Апостольськими візитами у Вірменію, Грузію й Азербайджан, де спостерігав слушне прагнення цих народів до залагодження конфліктів, що протягом багатьох років перешкоджають соціальній гармонії та миру.

Одночасно ми не маємо забувати багатьох натхненних релігією справ, які спричинилися, іноді навіть із мученицькою жертовністю, до розбудови суспільного блага – через освітні програми та соціальну допомогу, особливо в найбідніших регіонах та в місцях конфліктів. Ці зусилля служать миру і свідчать, що люди різних національностей, культур і традицій можуть справді співжити та співпрацювати, якщо центром їхньої діяльності стає гідність людської особи.

На жаль, усвідомлюємо, що навіть нині релігійний досвід – замість того, аби сприяти відкритості до інших, – може бути використаний як привід для закритості, ізоляціонізму й насилля. Я маю на увазі фундаменталістський тероризм, який у минулому році призвів до жертв у всьому світі: Афганістан, Бангладеш, Бельгія, Буркіна-Фасо, Єгипет, Франція, Німеччина, Йорданія, Ірак, Нігерія, Пакистан, США, Туніс і Туреччина. Усе це – мерзотні діяння, під час яких дітей змушують ставати вбивцями, як у Нігерії; або за мішень обирають людей, що моляться, як у коптському соборі в Каїрі; або цілять у мандрівників чи працівників, як у Брюсселі, або в перехожих на міських вулицях Ніцци та Берліна, або просто в людей, що святкують наближення Нового року, як у Стамбулі.

Маємо справу з людиновбивчим божевіллям, яке зловживає іменем Бога, аби сіяти смерть, у грі за панування і владу. Тому звертаюся до всіх релігійних авторитетних властей, щоби вони спільно й однозначно підтвердили, що ніколи не можна вбивати в ім’я Бога. Фундаменталістський тероризм – це плід глибокої духовної убогості, до якої часто долучається вбогість соціальна. Остаточно подолати його можна лише об’єднаними зусиллями релігійних і політичних лідерів. Завдання перших – передати ті релігійні цінності, які не допускають протиставлення Божого страху та любові до ближнього. Другі ж мають забезпечити в суспільній сфері право на релігійну свободу, визнавши позитивний і конструктивний внесок релігій у розбудову громадянського суспільства, у якому не спостерігається протиставлення між належністю до суспільства через принцип громадянства з одного боку й духовним виміром життя – з іншого. Урядовці також несуть відповідальність за запобігання тому, що може служити плодючим ґрунтом для зростання фундаменталізму. Це вимагає відповідної соціальної політики, яка має на меті боротьбу з бідністю; така політика не може оминути важливості родини як привілейованого місця людського дозрівання, а також інвестицій у сфери освіти, виховання й культури.

У цьому сенсі я з зацікавленням ознайомився з ініціативою Ради Європи щодо релігійного виміру міжкультурного діалогу. Минулого року Рада обговорювала роль освіти й виховання у запобіганні радикалізації, яка веде до тероризму й насильницькому екстремізму. Тут маємо нагоду краще зрозуміти роль релігії та виховання у встановленні справжньої соціальної гармонії, необхідної для співіснування в мультикультурному суспільстві.

Я певен, що політична влада не має обмежуватися лише захистом власних громадян – ця концепція може бути зведена до рівня «тихого життя» – а покликана також активно працювати над розбудовою миру. Мир є «активною чеснотою», яка вимагає співпраці кожної людини й суспільства загалом. Як зауважив ІІ Ватиканський Собор, «мир ніколи не може бути досягнутий раз і назавжди, маємо його будувати неустанно», заради блага людей і з повагою до їхньої гідності. Цьому принципу я присвятив Послання з нагоди Всесвітнього Дня Миру 2017 р., назвавши його «Відмовитися від насилля: стиль політики у справі миру». Насамперед, наголошую ще раз, відмова від насилля – це політичний стиль, що базується на нормі права й гідності кожної людини.

Розбудова миру також вимагає, аби «були викоренені причини непорозумінь між людьми, які спричиняють війни», передусім несправедливість. Справді, існує глибокий зв’язок між справедливістю та миром. Як зауважив святий Йоан Павло ІІ, «оскільки людська справедливість завжди крихка й недосконала, зазнає впливів егоїзму і обмежень з боку людей і цілих груп, маємо її практикувати в дусі прощення й у певному сенсі завершувати прощенням, яке гоїть рани і відновлює зруйновані стосунки поміж людьми. <…> У жодному разі прощення не протиставляється справедливості. Це, радше, надмір справедливості, який призводить до відновлення порядку <…> є ґрунтовним зціленням скривавлених ран душі. Для такого зцілення справедливість і прощення сутнісно рівні». Ці слова, актуальні сьогодні як ніколи, з готовністю були сприйняті деякими головами держав і урядів, коли йшлося про акт милосердя щодо ув’язнених. Їм і всім особам, що докладають зусиль, аби забезпечити в’язням гідні умови життя та сприяти їхній суспільній реінтеграції, прагну висловити щирі повагу й подяку.

Я переконаний, що Надзвичайний Ювілейний Рік Милосердя був для багатьох людей чудовою нагодою заново відкрити «величезний позитивний вплив милосердя як соціальної цінності». У такий спосіб кожен може долучитися до «культури милосердя, заснованої на зустрічі з іншими, культури, у якій ніхто не дивиться на іншого бездумно, ніхто не відводить погляду від страждань своїх братів і сестер». Тільки так можна збудувати суспільства, відкриті та гостинні до іноземців, а водночас внутрішньо безпечні й мирні. Цього нагально потребують наші часи, коли в різних частинах світу спостерігаємо колосальні міграційні хвилі. Думаю зараз зокрема про значну кількість біженців і переселенців в окремих регіонах Африки та Південно-Східної Азії, а також про всіх тих, хто тікає з зони конфлікту на Близькому Сході.

Минулого року міжнародне співтовариство мало справу з двома важливими подіями, що відбулися за ініціативою ООН: першою Всесвітньою Гуманітарною зустріччю на найвищому рівні, а також Зустріччю на найвищому рівні щодо зростання руху біженців та мігрантів. Щоб підготувати гідний прийом мігрантам, переміщеним особам і біженцям, ми потребуємо спільних зусиль. Це означало б повагу до права «кожної людини <…> на еміграцію в інші країни та стале проживання там» й одночасно забезпечувало б можливість інтеграції мігрантів у суспільства, до яких вони долучилися, аби ті не відчували загроз для своєї безпеки, культурної ідентичності та соціально-політичної стабільності. З іншого боку, самі іммігранти не мають забувати про обов’язок поважати закони, культуру і традиції країн, де знайшли притулок.

Розсудливий підхід з боку державної влади не означає самоізоляції від мігрантів, а спонукає до мудрого й далекоглядного аналізу, наскільки країна спроможна, не шкодячи спільному добру громадян, забезпечити пристойне життя мігрантам, особливо в той час, коли вони реально потребують захисту. Така робота не має зводитися лише до простого питання про кількість мігрантів. Мігранти – це люди з власними іменами, історіями та родинами. І ніколи не може бути справжнього миру, доки хоча б одна особа зазнаватиме порушень своєї ідентичності, доки її трактуватимуть як статистичний показник або об’єкт економічних розрахунків.

Проблема мігрантів передбачає, що не можна погоджуватися, щоб певні країни залишалися осторонь, поки інші, часто за рахунок значних перенапружень і ускладнень, тягнуть на собі тягар гуманітарної допомоги, долаючи кризу, якій, здається, нема кінця-краю. Усі мають відчувати свою відповідальність і долучатися до міжнародного спільного блага, зокрема й через конкретні жести людської солідарності; це суттєві чинники того миру й розвитку, на які досі чекають цілі народи та мільйони осіб. Тому я дуже вдячний багатьом державам, які пропонують щиру гостинність нужденним, зосібна таким європейським країнам, як Італія, Німеччина, Греція та Швеція. Пригадую, як зі своїми братами Патріархом Варфоломієм та Архієпископом Ієронімом відвідав острів Лесбос. Там я на власні очі побачив, яка драматичною ситуація з таборами біженців, але водночас пересвідчився в досконалості та духові служіння багатьох людей, залучених для допомоги мешканцям цих таборів.

Проте не можна забувати про жертовну гостинність інших країн Європи та Близького Сходу – Лівану, Йорданії, Туреччини, країн Африки та Азії. Під час візиту в Мексику я розділив радість мексиканського народу, але також відчув близькість тисяч мігрантів із Центральної Америки, які в пошуках кращої долі зазнали жахливих несправедливостей та небезпек, ставши жертвами шантажу та об’єктами нікчемного промислу – торгівлі людьми, цієї жахливої форми сучасного рабства.

Ворогом миру є такий «обмежений підхід» до людської особистості, який відкриває шлях до поширення несправедливості, соціальної нерівності та корупції. Перед загрозою останньої Святий Престол узяв на себе нові зобов’язання, офіційно долучившись 19 вересня минулого року до Конвенції Об’єднаних Націй проти корупції, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 31 жовтня 2003 р.

В енцикліці «Populorum Progressio», що побачила світ п’ятдесят років тому, блаженний папа Павло VI відзначив, що ситуації нерівності ведуть до конфлікту. Як він зауважив, «культурний поступ та економічний розвиток – це єдина дорога до миру», просування якою органи державної влади зобов’язані заохочувати й підтримувати, створюючи умови для справедливішого розподілу ресурсів та стимулюючи сферу працевлаштування, насамперед для молоді. У сучасному світі занадто багато людей, особливо дітей, досі страждає від структурної бідності й живе в умовах браку їжі – справжнього голоду, тоді як природні ресурси виступають об’єктом чиєїсь хижацької експлуатації, а великі обсяги їжі щоденно витрачаються намарно.
Діти і молодь – це майбутнє; саме задля них ми працюємо й будуємо. Не можна егоїстично нехтувати ними або забути про них. Як нещодавно я казав у листі, адресованому всім єпископам, вважаю пріоритетом захист дітей, невинність яких часто руйнується експлуатацією, нелегальною й рабською працею, проституцією та зловживаннями з боку дорослих, злочинців і торгівців смертю.

Під час візиту в Польщу під час Усесвітнього Дня Молоді я зустрівся з тисячами молодих людей, сповнених життя й ентузіазму. Але у багатьох з них я також помітив біль і страждання. Згадую молодь, яка зазнає страждань у брутальному конфлікті в Сирії, позбавлену радощів дитинства й юності, як-от можливості гратися чи ходити до школи. Подумки я постійно з ними – і з дорогим сирійським народом. Звертаюся до світової спільноти, аби вона доклала всіх зусиль і сприяла проведенню серйозних переговорів щодо закінчення конфлікту, який є справжньою, у повному сенсі цих слів гуманітарною катастрофою. Кожна зі сторін має особливо зважити на міжнародне гуманітарне право, гарантувати безпеку цивільним особам і необхідну гуманітарну допомогу населенню. Маємо сподівання, що підписане нещодавно перемир’я стане для всього сирійського народу знаком надії, якого він дуже потребує.

Також ідеться про припинення ганебної торгівлі зброєю та нескінченні змагання у сфері виробництва й розповсюдження все складнішого озброєння. Особливо непокоять експерименти, що тривають на корейському півострові й дестабілізують весь регіон, викликаючи в міжнародної спільноті тривожні питання щодо ризиків нової гонки ядерних озброєнь. Слова святого Йоана ХХІІІ з енцикліки «Pacem in Terris» досі актуальні: «Справедливість, здоровий глузд та визнання людської гідності наполегливо вимагають припинити перегони озброєнь. Арсенали, створені в різних країнах, мають бути скорочені всіма зацікавленими державами. Ядерна зброя має бути заборонена». У цьому контексті, зважаючи на майбутню Конференцію з роззброєння, Святий Престол прагне підтримувати етику миру й безпеки, яка заперечує страх і закритість, що зумовлюють логіку нинішніх дебатів про ядерні озброєння.

Стосовно звичайних видів озброєння маємо визнати, що відносно вільний доступ до ринків зброї, зокрема й малого калібру, не тільки погіршує конфліктні ситуації, а й створює широке загальне відчуття ненадійності та страху. Це дуже небезпечно в часи, наповнені, як нині, соціальною нестабільністю та епохальними змінами.

Інший супротивник миру – це ідеологія, що використовує суспільні труднощі, аби розпалити зверхність і ненависть, дивиться на іншого як на ворога, воліючи знищити його. На жаль, на горизонті людства постійно з’являються нові ідеології. Лицемірно роздаючи величезні обіцянки, вони залишають по собі бідність, розколи, соціальну напругу, страждання, а нерідко навіть смерть. Натомість мир здобувається через солідарність. Вона є джерелом прагнення діалогу та співробітництва, основне знаряддя якого – дипломатія. Милосердя і солідарність надихають Святий Престол та Католицьку Церкву на запобігання конфліктів і сприяння процесу мира, єднання і пошуку рішень шляхом переговорів. Мене тішить, що деякі з подібних спроб були підтримані доброю волею багатьох людей, які в різний спосіб, активно і плідно творили мир. Я згадую зусилля, вчинені протягом минулих двох років заради відновлення відносин між Кубою та США. Я також згадую про тривалі зусилля, які – не без складностей – сприяли залагодженню багаторічний конфлікт у Колумбії.

Такий підхід має на меті сприяння взаємній довірі, підтримка процесу діалогу і акцентування на потребі сміливих жестів. Вони нагально необхідні у сусідній Венесуелі, де наслідки політичної, соціально-економічної кризи довго тяжіли над цивільним населенням. Те саме стосується й інших частин світу, починаючи з Близького Сходу – такий підхід необхідний не лише для того, аби покласти край сирійському конфлікту, але і для сприяння повному примиренню суспільств в Іраку та Ємені. Святий Престол знову піднімає свій голос, закликаючи ізраїльтян та палестинців відновити діалог про стабільне й стале розв’язання ситуації – заради забезпечення мирного співіснування двох держав у межах кордонів, визнаних світовою спільнотою. Жоден конфлікт не повинен стати звичним, нерушимим. Ізраїльтяни і палестинці потребують миру. Увесь Близький Схід потребує миру!

Я також сподіваюся, що справи дійдуть і до повного відновлення умов, спрямованих на встановлення миру в Лівії, де нагальною потребою є врегулювання розколів останніх років. Я так само підтримую всі зусилля – як на місцевому, так і міжнародному рівнях – відновити мирне суспільне співіснування в Судані, Південному Судані та Центральноафриканській Республіці, які змучені тривалими збройними конфліктами, різнею і вбивствами, а також в інших африканських країнах, відзначених напруженими відносинами та політичною і соціальною нестабільністю. Зокрема, я висловлюю свою надію, що нещодавно підписана у Демократичній Республіці Конго угода може допомогти політичним лідерам налагодити порозуміння й діалог між всіма учасниками громадянського суспільства. Подумки також сягаю М’янми (Бірми – прим. пер.), сподіваючись, що завдяки підтримці світової спільноти будуть вжиті заходи, спрямовані на мирне співіснування й надання допомоги тим, хто її серйозно і нагально потребує.

Також для Європи, де так само не бракує певної напруги, відкритість на діалог – це єдиний спосіб гарантування безпеки та розвитку континенту. Тому я з задоволенням вітаю ті ініціативи, що мають на меті процес возз’єднання Кіпру, переговори по якому відновилися сьогодні, і я висловлюю надію, що в Україні триватимуть пошуки рішень щодо реальних шляхів виконання зобов’язань, взятих на себе сторонами, а передусім буде дано швидку відповідь на гуманітарну ситуацію, яка досі залишається серйозною.
Європа в цілому переживає вирішальний момент свої історії, коли треба знову віднайти свою ідентичність. Необхідно відновити своє коріння, аби облаштувати своє майбутнє. На виклики імпульсів суперечності нагальною відповіддю стане термінове оновлення "ідеї Європи", яка породить новий гуманізм, заснований на спроможності до об’єднання, діалогу і творення, котрі й зробили Старий Континент великим. Процес європейської інтеграції, що розпочався після ІІ Світової війни, продовжує залишатися унікальним шансом на стабільність, мир і солідарність між народами. Тут я можу лише ще раз підтвердити зацікавленість і турботу Святого Престолу про Європу та її майбутнє, усвідомлюючи, що цінності, які надихнули цей проект, що цього року відзначає своє шістдесятиріччя, і стали його фундаментом, є цінностями для всього континенту і сягають далеко за межі Європейського Союзу.

Високошановні пані та панове,
Будувати мир – це також означає активно турбуватися про створіння. Паризька угода щодо клімату, яка нещодавно набрала чинності, є важливою ознакою нашого спільного обов’язку передати тим, хто прийде після нас, ще красивіший та придатніший для життя світ. Сподіваюся, що зусилля, вжиті нещодавно задля запобігання змінам клімату, будуть зустрінуті широкою та всебічною співпрацею, оскільки земля – наш спільний дім, і ми маємо усвідомити, що рішення кожного з нас впливають на життя усіх.

Щоправда, очевидно, що певні явища перебувають поза межами людського впливу. Я маю на увазі численні землетруси, які сталися у деяких регіонах світу. Особливо думаю про ті, що мали місце в Еквадорі, Італії та Індонезії, й супроводжувалися численними жертвами і залишили багатьох осіб жити у надзвичайно небезпечних умовах. Я зміг особисто відвідати кілька областей, що їх зачепив землетрус у центральній Італії. Я бачив руйнування, що сталися на землі, багатій творами мистецтва і культури, і розділив біль багатьох людей, але також я бачив їх сміливість і рішучість відновити зруйноване. Я молюся, щоб солідарність, яка об’єднала дорогих італійців у дні після землетрусу, продовжувала надихати весь народ, особливо в такий складний момент в його історії. Святий Престол та Італія надзвичайно близькі одне одному – і це очевидно, зважаючи на історію, культуру, географію. Цей зв’язок став ще унаочненішим у Рік Ювілею, і я вдячний всім італійським властям за допомогу в його організації та за організацію безпеки паломників з усіх континентів.

Дорогі Посли.
Мир – це дарунок, виклик і взаємодія. Це дарунок, бо він походить із самого серця Бога. Це виклик, тому що це благо ніколи не дається як щось самоочевидне, його постійно треба здобувати. Це взаємодія, бо вимагає пристрасних зусиль з боку всіх людей доброї волі шукати та будувати його. Тому справжній мир може мати своїм джерелом таке бачення людини, котре спроможне сприяти її інтегральному розвитку, з урахуванням її трансцендентної гідності Як про це зауважував блаженний Павло VI, «розвиток – це нове ім’я миру».

Таким є мій молитовний намір на рік, який щойно розпочався: аби наші країни та їхні народи змогли віднайти ще більше можливостей співпрацювати в розбудові справжнього миру. Своєю чергою, Святий Престол, а зокрема Державний секретаріат, завжди буде готовий співпрацювати з усіма, хто є відданим справі завершення конфліктів, що тривають, і запропонувати підтримку й надію тим, хто зазнає страждань.

У Літургії Церкви ми вітаємо один одного словами «Мир вам!». Цими словами, які є задатком рясних Божих благословень, висловлюю кожному з вас, шановні члени дипломатичного корпусу, вашим родинам, країнам, які ви представляєте, мої добрі й сердечні привітання на новий рік.

Дякую.

Франциск, Папа

Ватикан, 9 січня 2017 р.