Промова Святішого Отця Франциска до членів дипломатичного корпусу
  • Чтв, 18/01/2018 - 11:09

8 січня у Ватикані Святий Отець Франциск зустрівся з дипломатами, акредитованими при Святому Престолі, для новорічного привітання. Ця традиційна зустріч – одна з найважливіших у папському дипломатичному протоколі. Під час неї Папа згадує про ті аспекти міжнародної діяльності Святого Престолу, які вважає найважливішими й найактуальнішими. Цьогорічна промова Понтифіка була присвячена католицькій інтерпретації Загальної декларації прав людини, з підписання якої минає 70 років. Пропонуємо переклад повного тексту промови.

Ваші Високоповажності, пані та панове, ця зустріч – це красивий звичай, коли виплекана в наших серцях радість Різдва Христового дає мені нагоду особисто скласти побажання на рік, який щойно почався, та висловити найщиріші привітання та прихильність до народів, які ви тут представляєте. Я дякую деканові дипломатичного корпусу, Його Високоповажності пану Арміндо Фернандесу до Еспіріто Санто Віейра, Послові Анголи, за важливі слова, звернуті до мене від імені всього дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі. Особливо вітаю Послів, які скористалися нагодою прибути з-поза Рима: їх нещодавно побільшало у зв’язку зі встановленням дипломатичних відносин із Республікою Союзу М’янма у травні минулого року. Також вітаю все численніших дипломатів, які мешкають у Римі, серед яких тепер є Посол Південно-Африканської Республіки. Хочу згадати світлої пам’яті покійного Посла Колумбії Гільєрмо Леона Ескобар-Еррана, який помер перед Різдвом. Дякую вам за постійні та плідні стсоунки, які ви підтримуєте з Папським державним секретаріатом й інституціями Римської Курії: це свідчить про зацікавленість міжнародної спільноти місією Святого Престолу та присутністю Католицької Церкви у ваших країнах. У цьому сенсі має велику вагу праця Святого Престолу для налагодження міждержавних відносин, завдяки якій у лютому минулого року було підписано рамкову угоду з Республікою Конго, а в серпні – угоду між Папським державним серкетаріатом та урядом Російської Федерації про безвізовий режим подорожей для осіб із дипломатичними паспортами.

Святий Престол у своїх стосунках з цивільною владою має на меті лише піклування про духовне й матеріальне добро людської особистості та сприяння спільному благу. Проявом цієї турботи стали мої минулорічні Апостольські подорожі: до Єгипту, Португалії, Колумбії, М’янми та Бангладеш. До Португалії я прибув як паломник, з нагоди століття з дня Фатімських об’явлень, аби канонізувати маленьких пастушків Жасінту і Франциска Марто. Там я побачив сповнену ентузіазму й радості віру, яку Діва Марія дарувала багатьом паломникам, зібраним з нагоди ювілею. У Єгипті, М’янмі й Бангладеш я мав змогу зустрітися з місцевими християнськими спільнотами, які нехай нечисленні, але цінні внеском у розвиток громадянського суспільства своїх країн. Під час зустрічей із представниками інших релігій ми побачили, як особливості кожної з них не перешкоджають діалогу, а підживлюють спільне прагнення пізнати правду й чинити правду. Нарешті, в Колумбії я хотів поблагословити зусилля й мужність цього любого моєму серцю народу, який палко прагне миру після більш ніж півстолітнього внутрішнього конфлікту.

Шановні посли, на цей рік припадає століття закінчення Першої світової війни: конфлікту, який змінив обличчя Європи та всього світу, призвівши до появи нових держав на місці давніх імперій. У попелі Великої війни можна знайти два попередження, яких, на жаль, людство не змогло одразу зрозуміти – і через двадцять років це призвело до нового конфлікту, ще руйнівнішого, ніж попередній. Перше попередження полягає в тому, що перемогти означає ніколи не принижувати подоланого супротивника. Миру не вдасться збудувати, утверджуючи силу переможця над переможеними. Це не право страху утримує від майбутніх агресивних дій, а міць лагідної раціональності, яка спонукає до діалогу й порозуміння заради усунення відмінностей. З цього походить і друге попередження: мир міцніє тоді, коли країни можуть дискутувати в умовах паритетності, рівності. Це відчув сто років тому – і саме цього дня – президент США Вудро Вільсон, коли запропонував створити загальне співтовариство націй, яке мало б на меті сприяти всім державам, великим і малим, встановити взаємні гарантії незалежності й територіальної цілісності. Так були закладені теоретичні підвалини багатосторонньої дипломатії, яка поступово набула визначальної ваги та впливу на міжнародну спільноту.

Як і стосунки між людьми, міжнародні відносини «мусять будуватися на істині, справедливості, живій солідарності та свободі». З цього виникає «принцип, за яким усі політичні спільноти рівні в гідності за природою», а також визнання взаємних прав разом із дотриманням відповідних обов’язків. Основна передумова такого підходу – це утвердження гідності кожної людини, зневага до якої призводить до актів варварства, обурливих для совісті людства. З іншого боку, «визнання гідності, властивої всім членам людської родини, їхніх рівних і невід’ємних прав становить основу свободи, справедливості й миру в усьому світі», як сказано в Загальній декларації прав людини.

Цьому важливому документу, який Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила 10 грудня 1948 року, сімдесят років тому, я хочу присвятити сьогоднішню зустріч. Коли йдеться про права людини, для Святого Престолу це означає передусім переосмислення центрального місця гідності особи, яка бажана і створена Богом на Його образ і подобу. Господь Ісус зцілює прокаженого, повертає зір незрячому, розмовляє з митарем, рятує життя блудниці й заохочує допомогти пораненому подорожньому: Він дає зрозуміти, що кожна людина, незалежно від її фізичного, духовного чи соціального стану, заслуговує шани й поваги. Тож із християнської точки зору є сутнісний зв’язок між євангельським посланням і визнанням людських прав у дусі авторів Загальної декларації прав людини.

Ці права вписані в людську природу, яка пов’язує воєдино всі народи. Вони були окреслені, щоб усунути мури, які розділяють світову сім’ю, і сприяти тому, що соціальне вчення Церкви називає цілісним розвитком людства, оскільки йдеться про «розвиток кожної людини й усієї людини, [...] аж до "всього людства"». Спрощеніший погляд на людську особистість натомість відкриває шлях до поширення несправедливості, соціальної нерівності та зловживань.

Варто, втім, зауважити, що протягом тривалого часу, особливо після соціальних потрясінь 1968 року, інтерпретація деяких прав поступово модифікувалася так, щоби вмістити безліч «нових прав», які часто заперечують одне одного. Це не завжди сприяє розвитку дружніх відносин між народами, бо ж виникли контроверсійні уявлення про права людини, суперечні зі звичаями різних країн, які через це не відчувають поваги до своїх соціальних і культурних традицій, а почуваються приниженими перед викликами реальних потреб, з якими стикаються. Тому може виникнути ризик – певною мірою парадоксальний – встановлення в ім’я прав людини сучасних форм ідеологічної колонізації сильнішими й багатшими найбідніших і найслабших. З іншого боку, варто пам’ятати, що традиції окремих народів не можуть бути визнані причиною для нехтування належним дотриманням основних прав, передбачених Загальною декларацією прав людини.

Минуло сімдесят років – але ми з жалем маємо констатувати, що основоположні права людини порушують і сьогодні. Перш за все, це право на життя, свободу та недоторканність кожної особи. І йдеться не тільки про війну або насильство, які завдають шкоди людині. У наш час є витонченіші форми: я маю на увазі насамперед невинних дітей, приречених іще до народження; іноді вони небажані просто тому, що хворіють або мають вади розвитку, а деколи – через егоїзм дорослих. Мені йдеться про людей похилого віку, особливо хворих, яких часто відкидають, вважаючи тягарем. Думаю про жінок, які часто страждають від насильства та зловживань навіть у своїх родинах. І про тих, хто став жертвами торгівлі людьми, яка порушує заборону на всі форми рабства. Скільки ж людей, а над усе серед тих, хто тікає від бідності та війни, потерпають від такого лиходійства недобросовісних суб’єктів?

Захист права на життя й фізичну недоторканність також означає захист права на здоров’я людини та її сім’ї. Сьогодні воно набуває масштабів, які перевершують первісні наміри Загальної декларації прав людини, спрямовані на підтвердження права кожного на необхідну медичну допомогу й соціальні послуги. Я сподіваюся, що на компетентних міжнародних форумах ми разом працюватимемо, щоб забезпечити всім легкий доступ до медичних послуг і лікування. Важливо об’єднати сили, щоб виробити політику, яка гарантуватиме бідним людям доступ до основних лікарських засобів, не кажучи вже про наукові дослідження й розробки таких методів лікування, які, хоч і не будуть економічно вигідними, матимуть вирішальне значення для збереження життя.

Захист права на життя передбачає також активне прагнення миру, визнаного однією з найвищих цінностей. Його потрібно бажати й захищати. А проте в різних куточках планети досі палають серйозні локальні конфлікти. Колективні зусилля міжнародної спільноти, гуманітарна робота міжнародних організацій і безупинні благання про мир, які підносяться до неба від закривавленої битвами землі, здаються дедалі менш ефективними перед обличчям збоченої логіки війни. Не можна дозволити, проте, щоб ця ситуація зменшила наше прагнення й нашу прихильність до миру, бо ж очевидно, що без нього не вдасться досягти цілісного розвитку людини.

Цілісне роззброєння й цілісний розвиток тісно пов’язані. Справді, прагнення миру як передумови розвитку передбачає боротьбу з несправедливістю й ненасильницьке викорінення причин розмаїтих чвар, які призводять до війни. Поширення зброї, поза сумнівом, сприяє погіршенню конфліктних ситуацій і спричиняє величезні людські й матеріальні втрати, які підривають розвиток і заважають розбудові миру. Минулого року підсумком конференції ООН, яка мала на меті випрацювання юридично зобов’язального документа щодо заборони ядерних озброєнь, став Договір про заборону ядерної зброї, і цей історичний результат показує, що прагнення миру досі живе. Просування культури миру задля цілісного розвитку вимагає постійних зусиль, спрямованих на роззброєння та дедалі менше застосування збройної сили для залагодження міжнародних справ. Тому я прагну заохотити до спокійної й широкої дискусії з цього приводу, яка дозволила б уникнути поляризації міжнародної спільноти щодо такого делікатного питання. Будь-які зусилля в цьому напрямку, хай навіть скромні, – це вже важливий результат для людства.

Зі свого боку, Святий Престол підписав і ратифікував, також і від імені Держави-міста Ватикан, Договір про заборону ядерної зброї, керуючись словами святого Йоана XXIII з енцикліки «Pacem in terris»: «Справедливість, мудрість і гуманізм вимагають припинити перегони озброєнь, одночасно та взаємно зменшити арсенали, які вже існують. Необхідно заборонити ядерну зброю». Справді, навіть якщо «складно уявити, що є люди, які можуть узяти на себе відповідальність за руйнування і біль, спричинені війною, не можна, однак, заперечити, що й одна неконтрольована несподіванка може запалити іскру, яка запустить рух військової машини».

Святий Престол підтверджує тверде «переконання, що суперечки між країнами потрібно розв’язувати не зброєю, а шляхом переговорів». Постійне виробництво дедалі сучаснішої зброї та її «вдосконалення», а також затягування численних конфліктів – те, що я часто називаю «фрагментованою третьою світовою війною», – спонукає нас упевнено повторити слова мого святого попередника: «Безглуздо припускати, що в нашу атомну епоху війну можна застосувати як інструмент справедливості. [...] Варто, однак, плекати надію, що народи, зав’язуючи стосунки і спілкуючись між собою, усвідомлять, що їх об’єднує людська природа, і виявлять, що одна з найглибших потреб їхньої спільної людяності полягає в тому, щоб між ними й іншими царював не страх, а любов, яка прагне виявитись у щирій і багатогранній співпраці заради більшого добра».

У цьому сенсі першорядне значення має підтримка будь-яких спроб діалогу на Корейському півострові, аби можна було знайти нові шляхи подолання нинішніх конфліктів, зміцнити взаємну довіру й забезпечити майбутній мир для корейського народу й цілого світу.

Важливо також розвивати в конструктивній атмосфері довіри між сторонами різні мирні ініціативи щодо Сирії, щоб нарешті покласти край тривалому конфліктові, який охопив країну і спричинив величезні страждання. Спільна надія полягає в тому, що після стількох руйнувань настав час відбудови. Ба більше, перш ніж відбудовувати споруди, там необхідно відновити серця, наново створити атмосферу взаємної довіри, вирішальну для процвітання будь-якого суспільства. Тому потрібно заохочувати заходи в галузях права, політики й безпеки для відродження суспільного життя, щоб кожен громадянин, незалежно від етнічної чи релігійної приналежності, зміг брати участь у розвитку країни. У цьому сенсі дуже важливо гарантувати безпеку релігійних меншин, серед яких є й християни, століттями активно залучені в сирійську історію.

Не менш важливо, щоб змогли повернутися на батьківщину численні біженці, які знайшли тепло і притулок у сусідніх країнах, особливо в Йорданії, Лівані й Туреччині. Прихильність і зусилля цих країн у таких скрутних обставинах заслуговують визнання й підтримки з боку всієї міжнародної спільноти, покликаної працювати над створенням умов для повернення сирійських біженців. Конкретні зусилля мають розпочатися з Лівану, щоб ця улюблена країна й надалі була «посланням» поваги та співіснування, взірцем для всього регіону та світу.

Прагнення діалогу необхідне і в любому Іраку, де різні етнічні й релігійні групи можуть наново відкрити шлях до примирення, мирного співіснування і співпраці. Цього потребує також Ємен та інші країни регіону, а ще – Афганістан.

Особливо звертаюся до ізраїльтян і палестинців у зв’язку з напругою останніх тижнів. Святий Престол, висловлюючи співчуття щодо жертв нещодавніх сутичок, знов і знов наполегливо закликає обдумувати кожну ініціативу, щоб уникнути посилення конфліктів, і спільно поважати – у відповідності до резолюцій ООН – статус-кво Єрусалима, міста, священного для християн, євреїв і мусульман. Сімдесят років протистоянь роблять чимдалі актуальнішими пошуки політичного розв’язання, яке дозволить існувати в регіоні двом незалежним державам у межах міжнародно визнаних кордонів. Попри труднощі, прагнення до діалогу та відновлення переговорів залишається магістральним шляхом до мирного співіснування двох народів.

Відкритість і змога зустрітися важливі й у національних контекстах. Особливо я думаю про дорогу Венесуелу, яка переживає дедалі драматичнішу безпрецедентну політичну й гуманітарну кризу. Святий Престол, закликаючи негайно реагувати на первинні потреби населення, плекає надію на створення умов, у яких вибори, заплановані на цей рік, дозволять приступити до розв’язання поточних конфліктів і поглянути в майбутнє з новою ясністю.

Нехай міжнародна спільнота не забуває і про страждання численних країн африканського континенту, особливо Південного Судану, Демократичної Республіки Конго, Сомалі, Нігерії й Центральноафриканської Республіки, де праву на життя загрожують необмежена експлуатація ресурсів, тероризм, процвітання збройних угруповань і тривалі конфлікти. Замало обурюватися надмірним насильством. Кожен у своїй сфері мусить докладати зусиль, щоб усувати причини бідності й будувати мости братерства – неодмінної умови для справжнього розвитку людини.

Спільно долучитися до відбудови мостів також необхідно в Україні. Минулий рік приніс нові жертви конфлікту, який триває у країні, завдаючи величезних страждань її мешканцям. Зокрема потерпають сім’ї, які проживають у районах, постраждалих від війни, і які втратили своїх близьких, часто літніх людей і дітей.

Я хочу окремо згадати про сім’ю. Право на створення сім’ї як природної й основоположної спільноти, яка «має право на захист з боку суспільства і держави», визнане в Декларації 1948 року. На жаль, сьогодні, особливо на Заході, сім’ю вважають інституцією, яка віджила своє. Замість стабільного й фундаментального сімейного проекту тут надають перевагу нетривким зв’язкам. Проте дім, збудований на піску нестійких і тимчасових стосунків, позбавлений міцних підвалин. Необхідна скеля, на якій можна звести тривкий фундамент. А скеля – це саме та спільнота любові, вірна й нерозривна, яка об’єднує чоловіка й жінку; спільнота суворої та простої краси, сакрального й недоторканного характеру, яка має природну функцію в соціальному порядку. Тому я вважаю, що необхідно по-справжньому підтримувати сім’ю, від якої залежить майбутнє розвитку держав. Без цього неможливо побудувати суспільств, здатних відповісти на виклики майбутнього. Брак інтересу до сім’ї призводить до ще одного драматичного наслідку, особливо актуального в деяких регіонах: до зниження народжуваності. Ми живемо в епоху справжнісінької демографічної зими! Це знак суспільств, які силкуються протистояти викликам сучасності, а тому дедалі більше бояться майбутнього, врешті-решт замикаючись у собі.

Так само не можна забувати про становище сімей, розбитих бідністю, війнами й міграціями. Занадто багато ми бачимо трагедій самотніх дітей, які, без нагляду перетинаючи кордони між півднем і північчю світу, часто стають жертвами торгівлі людьми.

Сьогодні багато говорять про мігрантів і міграцію, іноді лише для того, щоби пробудити приховані страхи. Треба, однак, пам’ятати, що міграція була завжди. В юдео-християнській традиції вся історія Спасіння – це, по суті, історія міграції. Не варто забувати також, що свобода пересування – наприклад, можливість залишити свою батьківщину або повернутися туди – належить до основних прав людини. Тому необхідно відійти від популярної нині риторики з цього приводу й розглядати суть справ, зважаючи на те, що йдеться насамперед про людей.

На цьому я хотів іще раз наголосити в посланні на Всесвітній день миру, який припадає на 1 січня. Це послання присвячене темі «Мігранти і біженці: чоловіки й жінки, які шукають миру». Визнаючи, що не всі керуються найкращими намірами, не можна забувати, що більшість мігрантів воліли б залишатися на своїй землі, але мусять тікати «через дискримінацію, переслідування, бідність і занепад довкілля. [...] Прийняти іншого означає взяти на себе конкретне зобов’язання, створити ланцюжок допомоги й доброзичливості, чуйної й усебічної уваги, відповідального управління новими складними ситуаціями, які іноді перетинаються з іншими проблемами та вимагають ресурсів, яких завжди обмаль. Чинячи так, як підказує чеснота розсудливості, можновладці мають уживати практичних заходів, аби прийняти, підтримати, захистити й інтегрувати мігрантів і “тією мірою, якої буде достатньо для правильного розуміння спільного блага, залучити їх у нове суспільство” (Pacem in terris, 57). На можновладцях лежить відповідальність перед їхніми спільнотами, вони мають забезпечити справедливі права й гармонійний розвиток, щоб не бути, як недбалий будівельник, який погано підрахував витрати й не зумів закінчити башту, яку почав зводити (пор. Лк 14, 28-30)».

Хочу ще раз подякувати владі держав, які не шкодували зусиль, щоб допомогти численним мігрантам, прибулим до їхніх кордонів. Маю на увазі передусім чимало країн Азії, Африки й Америк, які приймають багатьох людей і допомагають їм. У моєму серці досі живе згадка про зустрічі з представниками народу рогінджа в Даці; ще раз дякую владі Бангладеш за допомогу біженцям, яку вони надають на своїй території.

Також я хочу висловити особливу подяку Італії, яка за останні роки виявила відкритість і щедре серце та змогла запропонувати позитивні приклади інтеграції. Маю надію, що труднощі, яких країна зазнала в останні роки і наслідки яких досі тривають, не призведуть до ворожості й ускладнення доступності, а допоможуть наново відкрити ті корені та традиції, які живлять багату історію нації та становлять безцінний скарб для всього світу. Так само я вітаю зусилля інших європейських країн, зокрема Греції та Німеччини. Не варто забувати, що численні біженці й мігранти прагнуть потрапити в Європу, бо знають, що тут вони можуть знайти мир і безпеку – цей плід довгих старань, народжених з ідеалів отців-засновників європейського проекту після Другої світової війни. Європі треба пишатися цією спадщиною, збудованою на принципах і концепціях людини, які закорінені в тривалу історію й натхнені християнським поглядом на особистість. Прибуття мігрантів має заохотити Європу заново відкрити свою культурну і релігійну спадщину, щоб, усвідомлюючи цінності, на яких стоїть, вона могла берегти живу традицію й водночас бути гостинним місцем, вісником миру і розвитку.

Минулого року уряди, міжнародні організації та громадянські суспільства узгодили основні принципи, пріоритети й найвідповідніші способи реагування на міграційні процеси та ситуацію з біженцями. Після ухвалення 2016 року Нью-Йоркської декларації про біженців і мігрантів ООН взялася за важливу підготовку до втілення двох Глобальних договорів – про біженців і про безпечну, впорядковану й урегульовану міграцію.

Святий Престол сподівається, що ці зусилля та переговори, які невдовзі розпочнуться, принесуть результати, гідні світового співтовариства, базованого на принципах дедалі більшої взаємозалежності, солідарності та взаємодопомоги. У сучасному міжнародному контексті нема дефіциту можливостей і засобів, аби забезпечити кожному чоловікові й кожній жінці на землі життєві умови, гідні людської особистості.

У посланні на цьогорічний Всесвітній день миру я запропонував чотири «стовпи» для дій: прийняти, прихистити, підтримати й інтегрувати. Хочу особливо зосередитися на останньому, в якому сходяться відмінні погляди, народжені з різних оцінок, досвіду, проблем та переконань. Інтеграція – це «двосторонній процес», який передбачає взаємні права й обов’язки. Той, хто приймає, має сприяти всебічному розвитку особи; а той, кого приймають, має достосуватися до форм і правил країни, поважати її принципи й особливості. Кожен процес інтеграції мусить ставити захист і підтримку людей, особливо тих, хто опинився у складній ситуації, в серці норм, які стосуються різних аспектів політичного та суспільного життя.

Святий Престол не має наміру втручатись у постанови держав, які, зважаючи на свою політичну, соціальну й економічну ситуацію, а також здатність і можливість прихистити й інтегрувати, несуть головну відповідальність за прийом мігрантів. Утім, Святий Престол вбачає свою роль у заклику до дотримання принципів людяності та братерства, на яких ґрунтується кожне згуртоване й гармонійне суспільство. Тут важливо не забувати про взаємодію з релігійними спільнотами, на рівні як інституцій, так і об’єднань вірних, які можуть відігравати важливу роль у наданні допомоги й посиленні захисту, у соціальній і культурній медіації, у миротворчості й інтеграції.

Серед прав людини, про які я хочу згадати сьогодні, є й право на свободу думки, совісті та віросповідання, зокрема якщо йдеться про зміну віросповідання. На жаль, ми добре знаємо, що право на свободу віросповідання часто зневажають, а релігія нерідко стає виправданням для нових форм екстремізму або приводом для соціального відкинення, якщо не переслідування віруючих. Необхідна умова побудови відкритого суспільства – цілісне розуміння людської особи, яка може по-справжньому почуватися частиною спільноти, коли її визнають і приймають у всіх вимірах ідентичності, зокрема й релігійному.

Нарешті, хочу нагадати про важливість права на працю. Немає миру й розвитку, якщо людина позбавлена можливості працею робити особистий внесок у створення спільного блага. На жаль, у багатьох країнах світу праця – це ледве доступне благо. Знайти роботу буває дуже складно, особливо молодим людям. А втратити її легко не лише через наслідки чергування економічних циклів, а й через використання дедалі досконаліших і точніших технологій і машин, здатних замінити людину. З одного боку, ми бачимо нерівномірність розподілу праці, а з іншого – тенденцію вимагати інтенсивнішої праці від робітників. Гонитва за прибутком, продиктована глобалізацією, призвела до поступового скорочення часу і днів відпочинку, внаслідок чого було втрачено фундаментальний вимір життя – відпочинок, який слугує для фізичного й духовного відновлення людини. Сам Бог відпочив сьомого дня: Він благословив його і освятив, «того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що творячи зробив був» (Бут 2, 3). Завдяки чергуванню праці й відпочинку людина бере участь у Господньому «освяченні часу» й ушляхетнює свою працю, витягуючи її з монотонної динаміки сухих ненастанних буднів.

Опубліковані нещодавно Світовою організацією праці дані про зростання кількості дітей, які мусять працювати і стають жертвами нових форм рабства, також викликають занепокоєння. Тягар праці й сьогодні серйозно впливає на психофізичний розвиток дітей, позбавляючи їх радості дитинства, і нівечить життя невинних жертв. Не можна думати про побудову кращого майбутнього та сподіватися створити відкритіші суспільства, якщо ми й надалі підтримуватимемо економічні моделі, орієнтовані лише на прибуток і експлуатацію найслабших – наприклад, дітей. Усунення структурних причин цієї біди має стати пріоритетом урядів і міжнародних організацій, покликаних активізувати зусилля щодо впровадження інтегрованих стратегій і узгодженої політики для викорінення всіх форм дитячої праці.

Ваші Високоповажності, пані та панове,
згадуючи деякі права з Загальної декларації 1948 року, я не мав наміру ігнорувати тісно пов’язаний із нею аспект: кожен має також обов’язки перед спільнотою, мета якої – це «забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві». Слушне посилання на права кожної людини має враховувати ту обставину, що усі люди – це частини більшого тіла. Наші суспільства, як і будь-які тіла, перебувають у хорошому стані, якщо кожен член виконує свою роботу, усвідомлюючи, що служить спільному благу.

Сьогодні серед нагальних обов’язків є піклування про нашу Землю. Природа може бути жорстока, навіть там, де нема людської відповідальності. Ми побачили це минулого року – йдеться про землетруси, які трапилися у різних частинах світу, особливо останніми місяцями в Мексиці й Ірані, та призвели до численних жертв, і про потужні буревії, які пронеслися над кількома карибськими країнами, досягши узбережжя США, а нещодавно зачепили й Філіппіни. Проте не треба применшувати людської відповідальності за взаємодію з природою. Кліматичні зміни, глобальне зростання температури та їхні руйнівні ефекти – це також наслідки дій людини. Тому потрібно спільним зусиллям узяти на себе відповідальність за те, щоб залишити наступним поколінням красиву та придатну для життя Землю, і працювати, дотримуючись Паризької угоди 2015 року, для зниження викидів токсичних газів, шкідливих для атмосфери та здоров’я людини.

Дух, який мусить надихнути окремих людей і народи на ці зусилля, подібний до будівничих середньовічних соборів, які є повсюдно в Європі. Ці разючі споруди свідчать про важливість участі кожного в роботі, яка перевершує межі часу. Будівник собору знав, що не побачить завершення свого діла, а проте активно працював, усвідомлюючи, що він – це частина проекту, плодами якого користуватимуться його діти, які – своєю чергою – прикрашатимуть і розширюватимуть цей проект для власних дітей. Кожен чоловік і жінка в цьому світі – а особливо ті, хто несе відповідальність за врядування, – покликані плекати такий самий дух служіння й солідарності між поколіннями й у такий спосіб бути знаком надії для нашого неспокійного світу.

З цими міркуваннями я ще раз кожному з вас, ваших сімей і ваших народів зичу року, повного радості, надії та миру. Дякую.

Франциск, Папа

Ватикан, Королівська зала
Понеділок, 8 січня 2018 року

(Переклад КМЦ за текстом: http://w2.vatican.va)