Марія «породила свого сина первородного, сповила його та поклала в ясла, бо не було їм місця в заїзді» (Лк 2, 7). Такими простими, але зрозумілими словами Лука провадить нас до серця цієї святої ночі: Марія породила світло, Марія дарувала нам Світло. Проста оповідь, що занурює нас у ту подію, яка назавжди змінила нашу історію. Усе тієї ночі стало джерелом надії. Повернімося на кілька віршів вище. Декрет імператора наказав Марії та Йосифові збиратися в дорогу. Їм довелося залишити своїх домашніх, свій будинок, свою землю та вирушити на перепис. Подорож ця не була ані зручна, ані легка для молодої пари, яка чекала дитини: вони мусили покинути рідну землю. Їхні серця повнилися надією та майбуттям – через дитину, яка мала народитися; тим часом кожен їхній крок був сповнений невизначеності та небезпеки, як це властиво тим, хто має полишити свій дім.

І ще вони опинилися перед, напевно, найважчим викликом: дістатися Вифлеєма й дізнатися, що таке земля, яка на них не чекає, земля, де їм нема місця.

Власне, саме там, у такій реальності суцільного виклику Марія подарувала нам Еммануїла. Син Божий мав народитися у стайні, бо свої не мали місця для Нього. «[Слово] прийшло до своїх, – а свої його не прийняли» (Йн 1, 11). І там… посеред похмурого міста, де не знайшлося ні притулку, ні місцинки для чужинця здалеку, посеред похмурого метушливого міста, яке, здається, воліло б повернутися спиною до інших, – саме тут зайнялася революційна іскорка Божої ніжності. У Вифлеємі сталося маленьке відкриття для тих, хто втратив свою землю, свою країну, свої мрії; навіть для тих, хто змучився задухою відкинутого життя.

Сліди Йосифа та Марії – це багато інших слідів. Погляньмо на всі родини, нині змушені виїхати. Погляньмо на сліди мільйонів людей, які не хочуть, але мусять покинути, втратити своїх ближніх, вигнані з рідної землі. У багатьох випадках цей вихід сповнений надії, скерований у майбуття; в багатьох інших цьому виходу є лише одне ймення: виживання. Вижити – всупереч Іродам, які нав’язують свою владу і збільшують статки, які не зупиняться навіть перед пролиттям невинної крові.

Марія та Йосиф, яким не стало місця, – це перші, хто обіймає Того, Хто приходить дати всім нам документ про громадянство. Той, Хто у Своїй бідності та малості засуджує й показує, що справжня влада і справжня свобода належать тим, хто шанує і плекає крихкість найслабшого.

Це ніч, коли Той, Хто був позбавлений місця народження, явився тим, кому не знайшлося місцини за столами й на вулицях міста. Пастухи перші отримали цю Добру Новину. До пастушої праці зголошувалися чоловіки й жінки з суспільного дна. Їхні життєві умови, місця, де вони мусили перебувати, не давали їм змоги дотримуватися всіх ритуальних приписів релігійного очищення – і тому їх вважали нечистими. Їхня шкіра, одяг, запах, спосіб говорити – усе видавало походження. Усе в них викликало недовіру. Чоловіки й жінки, від яких треба було триматися подалі, боятися; їх вважали язичниками поміж вірними, грішниками поміж праведниками, чужинцями серед громадян. Їм – язичникам, грішникам і чужинцям – ангел сказав: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк 2, 10-11).

Ось та радість, яку цієї ночі нас запрошують розділити, святкувати й провіщати. Радість, із якою Бог у Його нескінченній милості обійняв нас – язичників, грішників і чужинців, закликаючи зробити так само.

Віра цієї ночі змушує нас визнати присутність Бога в усіх ситуаціях, коли ми вважаємо, що Його немає. Він є – у безцеремонному відвідувачі-незнайомці, який блукає нашими містами, нашими кварталами, їздить нашими автобусами, стукає в наші двері.

І сама ця віра підштовхує нас до оновлення суспільних уявлень, спонукає не боятися експериментувати з новими формами відносин, у яких ніхто не має відчувати, що на цій землі бракує місця. Різдво – це час перетворити силу страху на силу милосердної любові, нового розуміння милосердя. Милосердя, яке не змирилося з несправедливістю так, неначе це природний стан речей, а має сміливість у розпал криз і конфліктів стати «будинком хліба», гостинною землею. Святий Йоан Павло ІІ нагадував нам: «Не бійтеся! Відкрийте, навіть розчахніть двері для Христа» (Проповідь на Месі з нагоди початку понтифікату, 22 жовтня 1978 року).

У вифлеємській дитині Бог приходить до нас, аби зробити головними героями життя, яке нас оточує. Це дар, тому ми беремо Його до рук, тому ми піднімаємо Його й обіймаємо. Бо в Ньому ми не боїмося взяти на руки, підняти й обійняти спраглого, чужинця, нагого, хворого, ув’язненого (пор. Мт 25, 35-36). «Не бійтеся! Відкрийте, навіть розчахніть двері для Христа». У цій Дитині Бог запрошує нас узяти на себе відповідальність за надію. Він запрошує нас чувати задля багатьох людей, які спіткнулись і впали в розпач, бо багато дверей зачинилося перед ними. У цій Дитині Бог робить нас головними героями Своєї гостинності.

Маленьке дитятко з Вифлеєма, захоплені радістю дару, просимо Тебе, аби Твій плач пробудив нас від байдужості, відкрив наші очі до тих, хто страждає. Твоя ніжність пробуджує нашу чуйність і змушує відчути покликання розпізнати Тебе в кожному, хто приходить до наших міст, нашої історії, нашого життя. Твоя революційна ласка переконує нас відчути покликання до того, щоб зарядити надією та ніжністю наші народи.

Франциск, Папа

Ватикан, базиліка святого Петра
Вігілія Різдва Христового, 24 грудня 2017 року

(Неофіційний переклад КМЦ)