Проповідь Папи Франциска з нагоди завершення Святого Року Милосердя
  • Нед, 20/11/2016 - 13:38

У неділю, 20 листопада 2016 р., Папа Франциск очолив на площі Святого Петра у Ватикані Святу Месу з нагоди завершення надзвичайного Ювілею милосердя, під час якої виголосив наступну проповідь:

Урочистість Господа Нашого Ісуса Христа Царя Всесвіту увінчує літургійний рік та цей Святий Рік милосердя. Євангеліє, у дійсності, представляє нам царську достойність Ісуса саме на вершині Його діла спасіння, і чинить це у несподіваний спосіб. «Христос Божий, вибраний, Цар» являється без могутності та слави: Він – на хресті, де більше здається переможеним, ніж переможцем. Його царственність є парадоксальною: Його троном є хрест, Його корона – з тернини, у Нього немає скіпетру, а вкладено у руки тростину, Він не носить розкішний одяг, Його позбавлено ризи; Він не має блискучих перстнів на пальцях, але руки, пробиті цвяхами; Він не має скарбниці, а проданий за тридцять срібняків.

Воістину, Ісусове царство не від світу цього; але саме в ньому, як каже святий апостол Павло у другому читанні, знаходимо відкуплення й прощення. Тому що величчю Його царства не є могутність від світу цього, але Божа любов, здатна досягнути й оздоровити кожну річ. Задля цієї любові Христос понизився аж до нас, замешкав у нашій людській немічності, відчув найнижчі умови нашого стану: несправедливість, зраду, покинення, Він зазнав смерть, поховання, зшестя до аду. Таким чином, наш Цар вийшов аж до країв всесвіту, щоб обійняти і спасти кожну живу істоту. Він не засудив нас, і навіть не здобув, Він ніколи не порушив нашої свободи, але став дорогою через смиренну любов, яка все пробачає, в усьому надіється, все зносить. Лише ця любов перемогла й далі перемагає наших великих ворогів: гріх, смерть, страх.

Сьогодні, дорогі брати й сестри, проголошуємо цю особливу перемогу, якою Ісус став Царем віків, Господом історії: звершив це єдиною всемогутністю любові, яка є Божою природою, Його життям, що не матиме кінця. З радістю розділяємо красу того, що маємо своїм царем Ісуса: Його володарство любові перемінює гріх у благодать, смерть у воскресіння, страх у довіру.

Але замало вірити в те, що Ісус є Царем всесвіту та центром історії, не вчинивши Його Господом свого життя: все це є марним, якщо ми особисто не приймаємо Його, якщо не приймаємо Його спосіб царювання. В цьому нам допомагають постаті, представлені нам сьогоднішньою Євангелією. Крім Ісуса бачимо три постаті: люд, який споглядає, група, що стоїть під хрестом, розіп’ятий поряд з Ісусом злочинець.

Насамперед, люд: Євангелія розповідає, що він «стояв і споглядав». Ніхто не сказав жодного слова, ніхто не наблизився. Люди стоять здалека, дивлячись на те, що діється. Це той самий люд, який у своїх потребах громадився навколо Ісуса, а тепер утримує дистанцію. Перед обставинами життя й нашими нездійсненими очікуваннями, також і ми можемо мати спокусу триматися здалеку від царственності Ісуса, не приймати до кінця згіршення Його смиренної смерті, що викликає неспокій у нашого «я», викликає незручності. Віддаємо перевагу тому, щоб залишатися за вікном, стояти осторонь, аніж наблизитися й ставати ближніми. Але святий люд, що має Ісуса Царем, покликаний наслідувати Його життя конкретної любові; кожен повинен щодня запитувати себе: «Чого від мене вимагає любов, куди вона мене веде? Яку відповідь даю Ісусові своїм життям?».

Бачимо також другу групу, яка складається з різних осіб: провідників народу, солдатів, розбійника. Всі вони висміюють Ісуса. Провокують його: «Спаси себе!». Це гірша спокуса від спокуси люду. Вони спокушають Ісуса, як це чинив диявол на початку Євангелії, аби Він зрікся царювання по-Божому й вчинив згідно з логікою світу: зійди з хреста і знищ ворогів! Якщо Ти Бог – покажи Свою силу й верховенство! Ця спокуса є безпосереднім нападом на любов: «спаси себе самого»; не інших, а себе. Переважає “я”, своя сила, власна слава та успіх. Це найжахливіша спокуса, перша й остання в Євангелії. Але перед обличчям цього нападу на Свій спосіб буття, Ісус нічого не говорить, не реагує. Він не захищається, не намагається переконувати, не чинить апологію Своєї царськості. Він, радше, й надалі любить, прощає, переживає момент випробування згідно з волею Отця, впевнений у тому, що любов принесе плоди.

Аби прийняти царськість Ісуса, ми покликані боротися з цією спокусою, зосередити погляд на Розп’ятому, аби ставати дедалі вірнішими. Скільки-ж то разів, натомість, також і між нами тривають пошуки задовільних забезпечень, пропонованих світом. Як часто ми спокушувані зійти з хреста. Сила притягання з боку влади й успіху здавалася нам легкою та швидкою дорогою для поширення Євангелія, забуваючи у поспіху про те, як діє Боже царство. Цей Рік милосердя заохотив нас відкрити головне, повернутися до суттєвого. Цей час милосердя кличе нас споглядати на справжнє обличчя нашого Царя, яке сяє у Пасці, наново відкривати молоде й прекрасне обличчя Церкви, яке сяє тоді, коли є гостинним, вільним, вірним, убогим в засобах та багатим у любові, місійним. Милосердя, провадячи нас до серця Євангелія, закликає нас відмовитися від звичок та звичаїв, які можуть чинити перешкоди служінню Божому царству, шукати свій орієнтир лише у постійній та смиренній царськості Ісуса, а не в пристосовництві до непостійних царств та змінних потуг кожної епохи.

В Євангелії зустрічаємо ще одного персонажа, найближчого до Ісуса, розбійника, який просить Його, кажучи: «Ісусе, згадай про мене, коли ввійдеш у своє царство». Ця особа, просто споглядаючи на Ісуса, увірувала в Його царство. Не замкнулася у собі, але зі своїми помилками, своїми гріхами і нещастями звернулася до Ісуса. Він просив, аби про нього згадали, і зазнав Божого милосердя: «Сьогодні будеш зі мною в раю». Як тільки ми даємо Йому можливість, Бог відразу згадує про нас. Він готовий повністю й назавжди викреслити гріх, бо Його пам’ять не записує скоєне зло і не зважає постійно на зазнані кривди, як наша. Бог не має пам’ять гріха, але пам’ять про нас, про кожного з нас, Своїх улюблених дітей. Вірить, що завжди можливо розпочати все наново, підвестися…

Просімо також і ми дар цієї відкритої та живої пам’яті. Просімо благодаті ніколи не зачиняти двері примирення й прощення, але вміти переступити через зло та непорозуміння, відкриваючи кожен можливий шлях надії. Як Бог вірить в нас, виходячи далеко за наші заслуги, так само й ми покликані вливати надію та давати шанс ближнім. Бо якщо навіть і зачиняються Святі Двері, завжди залишаються навстіж відчиненими істинні двері милосердя, якими є Христове Серце. Із пробитого боку Воскреслого до кінця віків випливають милосердя, утішення та надія.

Численні паломники пройшли через Святі Двері, і не зважаючи на інформаційний гамір, відчули смак великої Господньої доброти. Дякуємо за це і пам’ятаймо, що ми були огорнені милосердям, щоб зодягнутися у почуття милосердя, щоб самим ставати засобами милосердя. І далі спільно прямуймо цим нашим шляхом. Нехай нас супроводжує Пресвята Богородиця, Яка також була біля хреста, де породила нас, як ніжна Мати Церкви, Яка бажає всіх зібрати під Своїм покровом. Вона бачила під хрестом, як добрий розбійник отримав прощення та прийняла Ісусового учня за Свого сина. Вона – Мати милосердя, Якій ввіряємося: жодна наша ситуація, жодна наша молитва, представлена перед Її милосердними очима, не залишиться без відповіді.


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць