Проповідь Святійшого Отця Франциска під час Святої Меси в Урочистість Богоявлення (повний текст)
  • Втр, 10/01/2017 - 13:04

«Де Цар юдейський, що оце народився? Бо ми бачили Його зорю на сході й прийшли Йому поклонитись» (Мт 2, 2).

Цими словами мудреці, що прийшли здалеку, пояснюють причину своєї довгої подорожі: вони прибули, аби вклонитися новонародженому Цареві. Побачити і вклонитися. Ці дві дії виділяються у євангельській розповіді. Ми побачили зірку – і хочемо вклонитися.

Ці люди побачили зірку, яка змусила їх вирушити в дорогу. Відкриття чогось незвичайного, що сталося в небі, спричинило цілий шерег подальших подій. Зірка сяяла не лише для них, і вони не мали якоїсь спеціальної генетичної схильності до того, щоб її помітити. Як справедливо зауважив один із Отців Церкви, мудреці вирушили у шлях не тому, що побачили зірку, але побачили зірку тому, що вже вирушили у шлях (пор. св. Йоан Золотоустий). Їхні серця були відкриті аж до небокраю, і вони могли бачити все, що показувало небо, оскільки ними керувало прагнення. Вони були відкриті для певної звістки. Мудреці, отож, уособлюють усіх вірних, усіх, хто тужить за Богом, хто скучив за домівкою, своєю небесною отчизною. Вони – образ усіх людей, які не дозволили серцям знечулитися.

Свята туга за Богом плине з сердець вірян, бо вони знають, що Євангеліє – дарунок не минулого, а сучасності. Свята туга за Богом дозволяє мати широко розплющені очі на будь-яку спробу обмежити чи принизити наше життя. Свята туга за Богом нагадує про віру, яка повстає проти усіх, хто пророчить нещастя. Ця туга підтримує надію у спільноті вірних, яка з тижня на тиждень продовжує волати: «Прийди, Господи Ісусе!»

Ця сама туга змушує старця Симеона щодня приходити до Храму, бо він знає, що не помре, доки не візьме на руки Спасителя. Ця туга змушує Блудного Сина полишити свій самовбивчий спосіб життя і повернутися в обійми отця. Власне, саме з такою тугою пастух полишає дев'яносто дев'ять овець, щоб шукати одну загублену. Ту саму тугу відчула Марія Магдалина недільного ранку, коли бігла до могили й зустріла воскреслого Вчителя. Туга за Богом витягає нас із нашої добре броньованої ізоляції, яка змушує вважати, що нічого не зміниться. Туга за Богом руйнує нудну рутину і змушує вчиняти зміни, яких ми хочемо й потребуємо. Туга за Богом закорінена в минулому, але не обмежується ним – вона спрямована на пошук майбутнього. Вірних, які відчувають цю тугу, вона спонукає на пошук Бога – як це і зробили мудреці – у найвіддаленіших куточках історії, бо ж вони знають, що там Господь чекає на них. Вони йдуть до околиць, до границь, у місця, де ще не проповідувано християнства, аби мати змогу зустрітися зі своїм Богом. І роблять це не тому, що відчувають зверхність; вони радше почуваються мізерними, як жебраки, які не можуть сховатися від погляду тих, для кого Блага Звістка все ще залишається незвіданим краєм.

Абсолютно інші настрої панували заледве за кілька кілометрів від Віфлеєма, у палаці Ірода, де ніхто й гадки не мав про все, що відбувалося. Поки мудреці йшли своїм шляхом, Єрусалим спав. Спав, наче змовившись із Іродом, який, замість шукати, також спав. Цього сну не порушували ніякі докори сумління, ніякі порухи совісті. Аж раптом подив – і страх. Це той подив, який виникає від зустрічі з чимось революційно новим і призводить до замикання в собі, на своїх досягненнях, знаннях, успіхах. Раптовий подив людини, яка сидить на багатствах, не будучи спроможною бачити щось поза ним. Раптовий подив, що оселився в серцях тих, хто хоче керувати всіма й усім. Подив людини, зануреної в культуру перемоги за будь-яку ціну. Подив, народжений страхом, що віщує нам щось і кидає виклик, ставить під сумнів наші переконання і правди, способи вчепитися за цей світ і це життя. Так боявся Ірод, і цей страх змусив його шукати порятунку в злочині: «Повбиваєш малечу, або ж страх уб'є твоє серце» (св. Кводвультдеус, Проповідь ІІ про Credo: PL 40,655).

Хочемо вклонитися. Ці люди прибули зі Сходу, аби вклонитися, і прийшли зробити це в місце, гідне царя, – у палац. Це важливо. Пошук привів їх до відповідного місця, бо ж цар має народитися в палаці, маючи свій двір і вельмож. Бо ж саме це є ознакою влади, успіху, життевих досягнень. Цілковито можна було б очікувати, що царя поважають, бояться, лестять йому. Щоправда, царя не обов'язково люблять. Такими є уявлення світу – малі ідоли, яким віддаємо честь, культ влади, зовнішніх вражень і зверхності. Ідоли, що віщують лише горе, неволю та страх.

І саме звідси розпочалася найдовша подорож, яку мали відбути ці мужі, що прибули здалеку. Тут вони сміливо розпочали ще складніший і тяжчий шлях. Тут сталося відкриття: те, що вони шукали, було аж ніяк не в палаці, а в зовсім іншому місці – і екзистенційно, і географічно. Тут, у палаці, вони не побачили зірки, що вела б до Бога, який хоче, аби Його любили. Лише під знаком свободи, а не тиранії, можна зробити відкриття, що пильний погляд цього невідомого, але такого бажаного Царя не принижує вас, не пригнічує, не ув'язнює. Відкриття, що пильний погляд Бога підносить, прощає й оздоровлює. Відкриття, що Бог побажав народитися там, де на нього найменш очікували, де він, можливо, навіть небажаний, у місці, де ми так часто зрікаємося його. Відкриття, що в Бога завжди є місце для зранених, нужденних, принижених і відкинутих. Що його сила і влада називається милосердям. Яким же далеким для когось може бути Єрусалим від Віфлеєму!

Ірод не міг вклонитися, бо не хотів або не міг змінити свого погляду на речі. Він не хотів припинити поклоніння самому собі, бо вважав, що все крутиться навколо нього. Був не здатен вклонитися, бо його мета полягала в тому, аби змусити інших уклонитися собі. Так само і священики не могли вклонитися, бо, попри всі знання та знайомство з пророцтвами, не були готові ані вирушити в дорогу, ані змінити свій маршрут.

Мудреці ж відчули тугу; вони вже не хотіли лише того, що було зазвичай. Занадто багато бачили Іродів своєї епохи, занадто добре зналися на них і занадто втомилися від них. Але там, у Віфлеємі, була обітниця новизни, безкорисності. Там сталося щось зовсім нове. Мудреці були здатні вклонитися, оскільки мали відвагу йти. І тим, що вони вклонилися маленькому, бідному і беззахисному Немовляті, неочікуваній і невідомій Дитині з Віфлеєма, вони відкрили славу Божу.

Франциск, Папа

Дано у Ватикані

6 січня 2017 р.

(Переклад КМЦ за текстом www.vatican.va)