Публікуємо виступ архиєпископа-секретаря з відносин з державами Пола Річарда Галлахера на щорічній конференції Міжнародної академії по економічному та соціальному розвитку, що проходила в Римі, в Палаццо Джустініані. Темою конференції цього року була «Релігійна свобода, безпека і розвиток в Європі».

У європейському контексті концепція прав людини з'являється починаючи з вісімнадцятого століття, як утвердження гідності кожної людини, незалежно від її ідей, переконань або релігійної приналежності. З самого початку це твердження прав людини було засноване на принципах, що вважаються очевидними і загальними для всіх людей; на принципах, які досі зберегли все своє значення, являючи собою основу культури прав людини.

Виходячи з результатів Другого Ватиканського Cобору, Католицька Церква - після довгих роздумів і не без труднощів - також прийняла оновлені нормативні основи для відносин, які можна назвати «зовнішніми»: з іншими релігіями, з державами і, більш глибоко, з суспільством і культурою нашого часу. Це була не просто зміна політики, але справжнє оновлення, яке стало можливим - як це завжди буває в процесах реформ в Церкві - завдяки поглибленому богословському осмисленню власної ідентичності. Все це привело Церкву до правильного розуміння своїх відносин зі світом, у плідній напрузі між схвальною оцінкою позитивного вкладу сучасної цивілізації і критичним духом по відношенню до того, що здається несумісним з Євангелієм і здоровим глуздом.

Серед прав людини особливе місце займає релігійна свобода, яку Бенедикт XVI визначив, як «перше з прав, тому що, історично, воно було затверджено першим і, з іншого боку, має в якості свого об'єкта конституційний вимір людини, тобто, іншими словами, його відносини з Творцем». Крім того, релігійна свобода, як право на життя своєю вірою і повагу трансцендентної гідності людської особистості, є джерелом і синтезом всіх інших прав.

З цього випливає, продовжує Бенедикт XVI, що «заперечувати або довільно обмежувати цю свободу означає культивувати обмежене бачення людської особистості. Приховувати суспільну роль релігії означає породжувати несправедливе суспільство, тому що воно непропорційне до істинної природи людської особистості; це означає робити неможливим утвердження справжнього і міцного миру всієї людської сім'ї».

Зовсім недавно Папа Франциск нагадав про те, що релігійна свобода є «фундаментальним правом, яке формує спосіб, за допомогою якого ми взаємодіємо соціально і особисто з оточуючими нас людьми, релігійні погляди яких можуть відрізнятися від наших».

Таким чином, стає зрозумілим те величезне значення, яке Святіший Престол надає релігійній свободі та своїм зусиллям, спрямованим на те, щоб держави і міжнародні організації вважали свободу віросповідання найважливішим параметром в оцінці ступеня свободи в окремо взятому суспільстві. Будь-яке обмеження цього права підриває демократичну конституцію в суспільстві, в той час як його просування - на індивідуальному та суспільному рівнях - є дієвим інструментом для протистояння релятивістським відхиленням, релігійному фундаменталізму, насильницькому екстремізму і радикалізації.

Останнім часом у всьому світі, в тому числі і на європейському континенті, ми є свідками того, як повага до свободи віросповідання перебуває під загрозою з ряду причин. Доводиться констатувати також тривогу, яку вселяє погіршення умов цієї основної свободи, яка в деяких випадках досягає ступеня відкритого переслідування, першими жертвами якого все більше і більше стають християни, хоча і не тільки вони.

Фактори, що визначають такі тривожні ситуації, безумовно, пов'язані з поширенням фундаменталізму і збереженням недемократичних і авторитарних держав. До цього слід додати факт, що в багатьох країнах стародавньої демократичної традиції виникла тенденція дивитися на релігійний вимір з певною підозрою. Цьому сприяють проблеми, пов'язані з полікультурним контекстом, і неминуче поширення і утвердження секуляризму, згідно з яким релігії нібито представляють традиційні погляди на людину і суспільство і, в деякому роді, несуть із собою пережитки минулого, які слід подолати.

Таке бачення, доведене до крайності, неминуче приводить до маргіналізації в суспільстві релігійної ідентичності і навіть до її виключення з суспільної сфери.

У цьому контексті цілком доречно нагадати, що історичною заслугою християнства є створення світської держави, у поділі між власністю кесаря і власністю Бога. Така держава не відірвана від релігії, або, що ще гірше, агностична; вона усвідомлює значення релігії для багатьох громадян і важливість ролі релігійних громад у суспільстві; вона дозволяє людям жити своїм релігійним виміром в індивідуальному та суспільному аспекті. Держава такого типу однаково поважає і тих, хто не ототожнює себе з чим-небудь трансцендентним.

У соціальному контексті підкресленої світськості публічне вираження власної віри сприймається багатьма як проблема: як наслідок, можливі спроби обмеження простору для свободи віросповідання на робочому місці, в місцях освіти та лікування. Законне бажання працювати у своїй професії згідно із принципами своєї релігії все частіше стикається з різними проявами дискримінації. Справді, останнім часом в Європі відзначається тривожне зростання багатьох форм нетерпимості та епізодів дискримінації - іноді прихованої - проти християн.

У якості інформації: з початку цього року спостережна комісія по нетерпимості та дискримінації щодо християн в Європі отримала повідомлення про 1520 випадків порушення свободи віросповідання. Мова йде про явище, яке привертає все більшу увагу на міжнародній арені.

У зв'язку з цим корисно зазначити, що в січні цього року Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію «Боротьба з нетерпимістю і дискримінацією в Європі, особливо щодо християн». У цьому документі, серед іншого, держави-члени закликають забезпечити кожному європейцеві ефективний захист свободи релігії; заохочувати культуру співіснування на основі прийняття релігійного плюралізму, визнаючи внесок релігій в демократичне і плюралістичне суспільство. Ця резолюція закликає захищати свободу совісті на робочих місцях, гарантувати віруючим доступ до державних послуг, поважати право батьків виховувати своїх дітей і давати їм освіту у відповідності до своїх релігійних переконань.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі з самого початку свого заснування також вважала захист релігійної свободи наріжним каменем своєї політики на користь миру і стабільності на нашому континенті. У ході переговорів на Конференції з безпеки і співробітництва в Європі, які призвели в 1975 році до прийняття Заключного акта Гельсінкі, саме Святий Престол сприяв точному визнанню релігійної свободи з боку держав-учасниць, побачивши в цьому основоположному праві гарантію свободи і збереження демократії.

Проте після сорока років відносно діалогу між релігіями та державними структурами можна відзначити тривожні ознаки також і в Європі. Державна влада не завжди визнає релігійні громади в якості посередників, на відміну від того, як це відбувається, наприклад, по відношенню до організацій громадянського суспільства. Крім того, в контексті секуляризованого суспільства, державним органам, здається, не завжди легко зрозуміти унікальність того внеску, який можуть внести релігійні громади для підтримки згуртованості між різними соціальними компонентами, для відкритого і шанобливого діалогу.

З іншого боку, добре видно, що релігійний вимір продовжує бути життєвим орієнтиром для мільйонів людей на європейському континенті, визначаючи їх вибір і, певною мірою, саму їх ідентичність.

Тому представляється внутрішньо суперечливим вимагати свободи для всіх і в ім'я цієї свободи відмовляти в ній деяким групам. Найперший обов'язок установ повинен полягати в протистоянні будь-яким формам дискримінації залежно від релігійної приналежності, а в позитивній перспективі, - в заохоченні та захисті свободи віросповідання всіма інструментами, які використовуються для захисту будь-якого іншого фундаментального права. У цьому сенсі, на основі принципу нероздільності і взаємозалежності основних прав, Учительство Церкви та виступи Римських Пап завжди спрямовані на те, щоб підкреслити: право на свободу віросповідання повинно бути предметом особливої уваги і має бути інтегроване в усі найбільш значимі дії і роздуми, пов'язані з правами людини.

У складному сучасному контексті особливо злободенно прозвучали слова, з якими Папа Франциск звернувся рік тому до Парламентської асамблеї Ради Європи: «Релігія і суспільство покликані просвіщати один одного, підтримувати один одного, і - якщо необхідно - взаємно очищатися від ідеологічного екстремізму, в який вони можуть впасти. Все європейське співтовариство може тільки виграти від оновлених відносин між двома сферами, як через спільне протистояння релігійному фундаменталізму, який є ворогом Божим, так і перешкоджаючи обмеженому «здоровому глузду», який не робить честі людині».

Тому Святий Престол завжди підтримував і підтримує діалог між державною владою і релігійними конфесіями. Це в рівній мірі відноситься до діалогу на рівні держав, так і на місцевому рівні, при взаємодії міжнародних організацій. Такий діалог особливо важливий у контексті багатополярного суспільства. Справді, якщо релігії не є частиною рішення, вони легко стають частиною проблеми.