Інтронізація Христа Короля Польщі, яка відбулась 19 листопада цього року, викликала доволі цікаву реакцію українських ЗМІ та українського сегменту інтернету. Практично весь минулий тиждень ця тема випливала на поверхню у різних форматах в інформаційному середовищі. І для людини неупередженої було цілковито зрозуміло – український інформаційний простір неготовий до ретрансляції релігійних новин, навіть з теренів найближчих українських сусідів.

Світські українські ЗМІ показали повний непрофесіоналізм у підході до цієї новини. І як це комусь не дивно, послизнулися вони на тонкому льоду релігійної термінології. Адже у польському релігійному контексті слово інтронізація це не возведення на престіл, а посвячення. Поляки не настільки темні в питаннях власного католицтва, щоб возводити Христа на польський королівський престіл. Вони просто посвятили свою батьківщину Христу Цареві на передодні Неділі Христа Царя.

Зрештою, це стара християнська практика: посвячувати свою країну, свій народ, свою родину опіці святих, чи навіть самому Богові. Так Ярослав Мудрий посвятив Русь Богородиці. Хорватський парламент – св. Йосипові Обручнику. Король св. Емерік посвятив Угорщину – Богородиці. Мексиканські єпископи – Богородиці Ґваделупській. А нещодавно Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, посвятив Україну Богородиці Фатімській.

Дикість, відсталість і безкультур’я української журналістики у релігійних питаннях, напевно, має дуже мало аналогів у світі. Але реакція соціальних мереж на цей акт віри наших західних сусідів вказує на просто таки жахливий релігійний ідіотизм українського суспільства. І найгірше, складається враження, що більшість активних в інформаційному середовищі українських громадян горді зі свого незнання і затурканості.

Низький загальноосвітній рівень українського суспільства – це насправді дуже серйозна проблема не тільки для стабільності українського суспільства, яке є багатоконфесійним, але й у вибудовуванні української міжнародної політики.

У внутрішньому житті українського суспільства релігійний анальфабетизм був і надалі залишається джерелом поки що приглушених світоглядних конфліктів. Але він також позбавляє самих українців розуміння власної культури, яка виросла саме з релігійного – в цьому випадку християнського – коріння.

У міжнародних стосунках цей анальфабетизм породжуватиме не тільки провали української дипломатії, але й фундаментальне нерозуміння ментальності західних суспільств. А через відсутність розуміння західної цивілізації, яка виросла із християнського кореня, серйозно обмежуватиме здатність українського суспільства до співпраці із суспільствами Заходу.

Такий стан речей могло б покращити запровадження у загальноосвітні школи обов’язкового предмету, який би ознайомлював учнів із основами християнства та його великих напрямків, з основами юдаїзму, ісламу, індуїзму та релігійних традицій Далекого Сходу. Проте, враховуючи рівень лінивства та секуляризації українського суспільства, годі сподіватися на подібний розвиток подій. Але що не можливе в людей – можливе в Бога. Тому надія, як кажеться, вмирає останньою.

о. Орест-Дмитро Вільчинський