- Птн, 13/11/2015 - 11:37
д-р Любов Дердзяк
Роль і завдання мирян у світі та Церкві
Святий Павло дуже добре зрозумів правду про Церкву, яка є живим організмом і в якій кожний її член отримав відповідне завдання до виконання. Читаємо: “Так само, як тіло є одне, хоч і багато має членів, і всі члени тіла, хоч є їх багато, становлять одне тіло, так як і Христос. Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були напоєні одним лише Духом.
Тіло бо складається не з одного тільки члена, а з багатьох. Коли б нога сказала: »Я не рука, отже не входжу у склад тіла«, то хіба через те не належала б до тіла? І коли б вухо сказало: »Я не око, отже не входжу у склад тіла«, - то хіба через те воно не належало б до тіла? Якби все тіло було оком, де ж тоді був би слух? Якби все воно було вухом, де був би нюх? Тож Бог розподілив члени — кожного з них - у тілі, як хотів. Якби все було б одним членом, де було б тіло? Тепер же членів є багато, але одне лише тіло. Не може око руці сказати: »Ти мені непотрібна!« Чи голова ногам: »Ви мені непотрібні!« Бож члени тіла, що слабшими здаються є найпотрібніші; і тим членам, що здаються непочесними у тілі, ми, власне, даємо більше чести, і наші непристойні члени зазнають більшої пошани; ті ж, що у нас пристойні, її не потребують. Та Бог так уклав тіло, що дав більше чести нижчому членові, щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени.
Ви ж — Христове тіло, і члени кожний зокрема. І деяких поставив Бог у Церкві: по-перше — апостолів, по-друге — пророків, по-третє — учителів, потім — дари чудес, потім дари зціляти, допомагати, управляти й говорити різними мовами. Чи ж усі апостоли? Чи ж усі пророки? Чи всі учителі? Чи ж усі чудотворці? Чи ж усі мають дар ізціляти? Чи ж усі мовами говорять? Чи ж усі тлумачать? Дбайте пильно про ліпші дари. Я ж показую вам путь куди значнішу” (1Кор 12, 12-31)
Перш за все нам слід усвідомити фундаментальну правду, яка випливає з об'явленого тексту, що Церква - це живий організм, який складається з багатьох членів-органів, він також має свою голову і душу [див. 7, 9]. Кожний член-орган має своє завдання до виконання, свою роль [див. 11, 1229-1230]. Церква, яка живе в історії і не відриваючись від неї постійно і наново пропонує членам Містичного Тіла Ісуса Христа, щоб вони зайнялися своїми обов'язками, які випливають з їхнього стану [4, 43]. Виконуючи їх вірно, усі без винятку, мають можливість стати членами святими, стати “видимими знаками вірної любові Ісуса”. Своїм стилем жити Ісусом Христом, Його волею і місією, яку визначено учням Господнім вони мають статися також учителями для сучасного світу [пор. 15, 19].
Зауважмо, що сьогоднішній світ стає байдужим не лише до іншої людини, до її недолі, а й до Бога, до релігійності [див. 13, 18-19]. Християни покликані, щоб у такому світі долати той страшний гріх затверділих сердець, які відкидають Бога [пор. 6, 30], і відновлювати все в Христі Господі [пор. 3, 7]. Розуміння тієї правди має допомогти християнам XXI ст. відкрити, що їхнім завданням є повернутися до такого способу мислення, коли людина була відкрита на Бога і Його дію у своєму житті та у світі. Сучасний християнин має стати людиною живої віри й свідком Бога в тому секуляризованому світі [пор. 12, 144], тобто має його освячувати через свою вірність Богові.
Отже, перше фундаментальне завдання мирян у світі й Церкві полягає в тому, що вони всіма справами мають керувати відповідно до задуму Христа. Усе, чим займаються мають від оживляти зсередини [2, 15], тобто віддавати Богові, підпорядковувати Йому, Його святій волі.
Перш ніж точніше вкажемо на роль і завдання мирян у Церкві, яка існує в конкретній історичній реальності, у цьому світі, задумаймося, що означає бути людиною світською, тобто мирянином. Згідно із вченням ІІ Ватиканського Собору мирянами називають усіх тих людей, які не є членами священичого чи монашого стану. Однак завдяки прийнятому таїнству Хрещення вони вщеплені в Ісуса Христа [5, 31], тобто разом із Ним становлять містичне Його Тіло.
У широкому розумінні цього слова світськими, тобто мирянами, є усі люди, без винятку, які живуть у цьому світі. Це є задум нашого небесного Отця, щоб люди жили на землі, у цьому світі. Він нас призначив, щоб ми не лише жили в ньому, а й керували ним згідно з Його задумом [див. 5, 31]. Таке доручення вже отримала перша людина, яка була головою всього людства [пор. 18, 26], а в ній також усі люди, що покликані до того, щоб жити в цьому світі і займатися справами світу, тобто дочасними справами [див. 3, 2].
Отже, людину, яка живе не можна відділити від світу, від середовища в якому вона живе. Зрештою, варто пригадати, що цей прекрасний світ обладнав для людини сам Господь Бог — Творець неба, землі, людини... Він ретельно працював над тим, щоб створити відповідні умови для проживання людини. І тільки після того, коли усе було готове до прийняття найпрекраснішого Його творіння — чоловіка і його жінки, створив їх. Людина у світі є невід'ємною частиною. Тому сам Господь ствердив: “воно було дуже добре” (Бут 1,31). Отже, цей прекрасний світ є для людини передусім місцем зустрічі із Творцем, тому що для людини наближання до Бога, зустріч із Ним є “найбільшим добром” [пор. 18, 40].
Оскільки людина має можливість зустрічатися із Найсвятішим у цьому світі, вона тим самим освячується, приймає від Нього дар святості. Звідси виникає нове покликання людини, особливо християн - освячувати світ, який є навколо нас [див. 5, 31]. Звичайно, насамперед маємо пам'ятати, що тим “дочасним світом є ми самі” і маємо його освячувати. Істинне ж освячення відбувається тоді, коли все, що є наше, і ми самі стаємо “більш Божими”. Отже, все що людське, “тіло, дух, розум, воля і серце, треба освятити і надати йому вищого значення” [19, 189-190].
Пресвята Богородиця — взірець мирянина
Як бачимо, людина отримала велике завдання, однак не позбавлена Божої допомоги у його виконанні, а також має перед собою багато прекрасних прикладів великих “світських” людей, які працювали над освяченням себе, світу, Церкви. Найбільш визначним і найпрекраснішим взірцем для життя світських людей є Пресвята Богородиця. Вона показує, як треба жити у світі, щоб чути голос Бога і, незважаючи на жодні перешкоди, виконувати волю Творця, яка є найсвятіша і найпотрібніша для осягнення правдивої святості. Зауважмо, що Святий Дух, який прийшов до Неї, щоб зробити діло Втілення Другої Божої Особи не натрапив на “жодні перешкоди” [див. 18, 53]. Вона дозволила Йому без решти проникнути свою душу, серце й тіло. Тим самим стала Божа Мати носієм Святого, як стверджує Євангеліст: “Святе, що народиться, назветься Син Божий” (Лк 1, 35).
Тим самим Марія з Назарету не тільки для себе черпала святість зі святості самого Бога, який оселився під Її серцем. В Ній почало бити джерело святості, яке розливалося всюди там, де вона була і куди йшла. Можна сказати, що Вона так глибоко замислювалася над кожним словом Бога, так тісно була з'єднана з Ним у своєму дівочому серці, що Воно стало в Її лоні Тілом і завдяки тому оселилося між нами (див. Ів 1,14). Марія стала храмом Бога (див. 1Кор 3,16), в якому Він з радістю замешкав. Це велика і велична таємниця, яка стала реальною в житті Пресвятої Богородиці. Однак Господь Ісус хоче не лише свою “світську” Маму обдарувати таким невимовним даром. Він прагне, щоб кожна людина буз винятку стала таким Його храмом, таким Його носієм у цьому світі. Це, ніби дає Богові новий шанс освячувати створений Ним світ і робити його місцем зустрічі із Ним.
Отже, завданням мирян-християн у цьому світі - стати новими євангельськими людьми, які живуть Благою вістю нашого Господа і тим самим освячують своє щоденне буття. Однак світські християни не тільки самі мають жити Євангелієм Ісуса Христа, вони також покликані до того, щоб відігравати важливу роль у поширюванні його в серцях та розумах інших людей. Ту місію, яку доручив їм сам Бог вони виконують найперше свідченням власного життя про Ісуса Христа, а також словесним свідченням про Нього [пор. 2, 21].
Таїнство хрещення
Поміркуймо про наше покликання до Церкви і обдарування, яке отримуємо від Бога разом з ним. Знаємо, що у таїнстві Хрещення людина отримує невимовний дар Ісуса Христа [див. 18, 21]. Бог у ньому не лише людину визволяє від гріха* [18, 46], Він одночасно огортає її “міццю свого Відкуплення” [див. 18, 27-28], щоб вона без перешкод могла виконувати доручення Бога керувати світом та будувати Церкву і тим самим освячувати їх. Як уже було сказано, людина у Хрещенні стає храмом самого Бога, Бог у ній живе і через неї впливає на світ, а в ньому й на цілу Церкву.
Зауважмо, що через таїнство Хрещення ми не перестаємо бути світськими людьми. Християни залишаються жити в цьому світі. Однак стиль їхнього життя свідчить про те, що вони до цього світу не належать: живучи надприродним життям, перемінюють той матеріальний світ, у якому Бог їх поселив. Однак це отримане святе Таїнство зобов'язує нас, “розвивати ласки хрещення у святості життя” [8, 191]. Отже, святість має стати гербом і гаслом кожного християнина, тому що усі християни є покликані жити у вірі й любові до Ісуса Христа. А це і є святість: у своїх щоденних обов'язках, без галасу навколо себе в усьому довіряти Ісусові і любити Його над усе. Святий Дух піклується не тільки про те, щоб у Церкві були великі святі, Йому ще більше залежить на тому, щоб у Церкві було багато “щоденних святих” [15, 19]. Варто пам'ятати, що у таїнстві Хрещення ми отримали “зародок” освячення, тобто з одного боку ми вже є освячені, а з іншого - покликані до святості [див. 10, 77].
Християнин — носій Бога
Фундаментальна правда говорить, що християни є хрещені в ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Це означає, що кожна хрещена людина отримує частку в житті самого Бога, що у таїнстві Хрещення ми отримали покликання до того, щоб отримати гідність Божих дітей. А тим самим Бог занурює нас, як своїх дітей, у своїй Троїстій любові, і це зобов'язує нас до того, щоб ми були свідками у світі того незвичайного обдарування, яке ми отримали. Завдяки дарові Святого Духа-Любові ми маємо силу визволятися від егоїзму, зауважувати духовні цінності у світі, в іншій людині і шанувати її гідність [див. 18, 57] - це будує спільноту Церкви!
Тому кожний християнин, обдарований такою великою величчю Божого дитинства, має жити свідомістю, що він є “носієм” Пресвятої Трійці [19, 206]. Та свідомість матиме вплив на стиль його життя. Якщо я хрещений і в мені живе Пресвята Трійця, то також мої хрещені побратими мають у собі Бога. Таке усвідомлення спричиняється до зміни міжлюдських стосунків. Якщо ми з такою пошаною ставимося до сина директора, начальника, власника, то як ми маємо ставитися до сина Божого - до такого ж, як і я, члена Церкви? Якщо впливові люди користуються повагою і в усьому намагаються захистити своїх дітей, то чи Господь Бог не візьме під захист свого сина, якого я кривджу? Отже, стаючи синами Божими ми отримуємо особливе покликання до святості, яке є завданням на ціле наше християнське життя [див. 5, 32].
Завдання освячення
Однак варто пригадати, що через прийняття таїнства Хрещення людина не стає автоматично святою. Звичайно, вона отримує від Бога прощення і потрібну ласку, щоб порвати зв'язки з гріхом і його спонукачем — сатаною. Але людині потрібно також працювати над собою, прийняти на себе тягар “переміни серця”, тобто внутрішнього навернення [див. 18, 32]. Воно полягає в тому, що людина перш за все вірить Ісусові Христові, який визволяє її з гріха. Отже, два елементи: віра в Бога й усвідомлення власної гріховності - є підвалинами для впровадження в суспільне життя (також у життя суспільства, яким є Церква) взаєморозуміння та ладу, а також внутрішнього миру в особисте життя [див. 18, 37]. Інакше кажучи, лад у суспільстві, у церковній спільноті треба запроваджувати, починаючи від власного серця. Особливо християнин кожну реформу має розпочинати від себе [пор. там само].
Бути християнином, бути світським членом святої Церкви - це не лише привілей, це — завдання й обов'язок освячуватися, бо кожен отримує потрібне світло та ласку від Господа Бога [пор. 8, 191], яка допомагає реалізувати бажання Божого серця: “Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт 5,48). Бути досконалим рівнозначне з бути святим. Це означає, що ми маємо наслідувати у святості самого Бога. Звичайно, це нелегко, однак Господь не вимагає від людей неможливого. Треба пам'ятати, що наша святість - це передусім дар від Бога, але також вона є “обов'язком перед іншими людьми” [10, 78] - дітьми Пресвятого Бога.
Варто пригадати, що освячення — це є процес, який треба розпочати свідомо й добровільно і від якого християнинові не можна відступати в жодній ділянці життя. Найперше цей процес необхідно впровадити у свій спосіб мислення [див. 9, 143] (пор. Рим 12,2). Людина має його започаткувати скеровуючи своє мислення на Бога, який є джерелом святості і тієї святості від нас вимагає: “Святими ви мусите бути, бо Я — святий, Господь, Бог ваш” (Лев 19,2). Отже, людина передусім має замислюватися над Божою святістю, щоб зрозуміти її сутність [пор. 17, 128] і її вплив на наше освячення.
Окрім прийняття у своє мислення і серце Божого Слова, прийняття дару Таїнства Хрещення, Господь Бог дає людині ще один засіб, завдяки якому вона може виконати доручене завдання освячення. Тим засобом є молитва.
Правдива молитва — це розмова з Ісусом Христом, який перший звертається до нас й очікує на нашу відповідь. На молитві з Богом ми також вчимося правильних взаємин з людьми, з нашими близькими. Ми вчимося слухати. На молитві, насамперед, ми маємо вслухатися у слово Бога, яке Він промовляє у святому Писанні, у проповіді, в Літургії Церкви [див. 18, 41-42]. Отже, Слово Бога - це наша впевненість, що на молитві я справді слухаю Бога, я з Ним спілкуюся [пор. 15, 147]. На молитві входжу в безпосередній контакт з Богом, чиє ім'я є Святе (див. Іс 6,3) і яким ми освячуємося. Ісус Христос навчив нас найбільш досконалої молитви в якій звертаємося до Небесного Отця словами: “нехай святиться Твоє ім'я” (Мт 6,9). Це є ім'я, яке має силу і владу освячувати, однак ми маємо Його прикликати і тим самим відкривати своє серце на Його дію.
Молитва - це також акт волі, через який людина “пристосовується до спасительної волі Бога” [14, 100]. Через цей акт людина входить у взаємини приязні з Богом. Особи, які дружать, які живуть у приязні, намагаються часто спілкуватися, ділитися своїм досвідом, переживаннями, радощами та смутком [див. 15, 147]. Приязнь внутрішньо нас перемінює [див. 19, 222], вона уподібнює приятелів. Отже, ми освячуємося через молитву, бо стаємо подібними до Бога, з яким спілкуємося в любові [див. 16, 618-619].
Отже, миряни мають таке ж саме завдання в Церкві, як і у світі — освячувати її. Звичайно, Церква вже є свята, про що говорить її прикмета - одна, свята, вселенська, апостольська. Джерелом її святості є Її Засновник — Ісус Христос, є Святий Дух, який Нею керує [див. 7, 60]. Однак Ісус Христос покликаючи нас до тієї святої спільноти, прагне, щоб ми не лише використовували задану нам святість, Він прагне, щоб ми піклувалися про наше особисте освячення і тим самим примножували святість Його Містичного Тіла.
Часто поняття “роль” чи “завдання” ми розуміємо, як якусь зовнішню активність, інколи як належність до якоїсь церковної спільноти чи як харитативну діяльність. І водночас забуваємо про те, що є найсуттєвіше в нашому християнському покликанні — бути святими! Таку місію призначив Бог людині від самого початку і того заміру не відкликав.
Отже, у Церкві, яка є Містичним Тілом Ісуса Христа, де ми всі становимо разом з Ним один організм, йдеться про внутрішню активність, яка пов'язана із функцією освячення. Особиста святість завжди примножує святість цілого Тіла. Кожний святий член організму є здоровий, бо не інфікований гріхом, - тим самим робить тіло більш справним, здоровим, а грішний, хворий послаблює функцію також здорових. Кожний гріх членів Церкви робить її менш святою і більш світською, підданою впливам світу разом з його гріховністю.
Варто часто пригадувати собі, у контексті роздумів про роль і завдань мирян у Церкві, Архиєрейську молитву нашого Відкупителя, у якій заступається за членами свого Містичного Тіла перед Небесним Отцем: “Не від світу бо вони, так само, як і Я не від світу. Не молю, щоб Ти їх узяв від світу, лише — щоб зберіг їх від лихого. Вони не від світу, як і Я не від світу. Освяти їх у твоїй істині: слово твоє — істина. Як послав єси мене у світ, так послав і Я їх у світ. Віддаю себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині” (Ів 17, 14-19). Отже, Ісус Христос поклав своє життя за своїх учнів, за члени свого Містичного Тіла, щоб їх освятити і щоб вони тією святістю, яку отримали від Нього, освітлювали темряву світу. Це завдання не тільки окремих членів Церкви - вона загалом, як живий організм, покликана до того, щоб освячувати. З цією метою Господь склав у Ній усі засоби і знаряддя освячення спершу для Її членів, а далі й для всіх, хто Його шукає і прагне наблизитися до Нього. Дивлячись на промінчики Його святості, дійдуть і до самого Джерела Освячення.
Бібліографія
- Святе Писання Старого та Нового Завіту, Повний переклад за оригінальними єврейськими, арамейськими та грецькими текстами. Під час Другого Ватиканського Вселенського Собору, 1990.
Документи Вчительського Уряду Церкви
- Ad gentes, Декрет про місійну діяльність Церкви // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965). Конституції, декрети, декларації. Коментирі, український текст, „Свічадо”, Львів 2014, c. 265-301.
- Apostolicam actuositatem, Декрет про апостолят мирян // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965). Конституції, декрети, декларації. Коментирі, український текст, „Свічадо”, Львів 2014, c. 227-252.
- Gaudium et spes, Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965). Конституції, декрети, декларації. Коментирі, український текст, „Свічадо”, Львів 2014, c. 334-413.
- Lumen Gentium, Догматична конституція про Церкву // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965). Конституції, декрети, декларації. Коментирі, український текст, „Свічадо”, Львів 2014, c. 55-116.
- Jan Paweł II, Encyklika Dominum et Vivifacantem Ojca świętego Jana Pawła II o Duchu Świętym w życiu Kościoła i świata, Wrocławska Księgarnia Archidiecezjalna, 1994.
- Jan Paweł II, Wierzę w Kościół jeden, święty, powszechny i apostolski, tekst polski: Watykan 1996.
Література предмету
- Паренте П., Христологія, переклад з італійської М. І. Любачівського, т. ІІ, Львів 1993.
- Рацінгер Й., Цінності в часи перемін. Долання майбутніх викликів, переклад О. Конкевич, «Місіонер», Львів 2006.
- Салій Я., Церква, яку люблю, переклад з польської Г. Зібарової, Кайрос, Київ 1998.
- Autobiografia św. Teresy od Dzieciątka Jezus // Liturgia godzin. Codzienna modlitwa Ludu Bożego, т. IV, Pallottinum, Poznań, 1988, с. 1229-1230.
- Benedykr XVI w rozmowie z Peterem Seewaldem, Światłość świata. Papież, Kościół i znaki czasu, переклад P. Napiwodzki, Wydawnictwo Znak, Kraków 2011
- Cisło M., Duch, który budzi z uśpienia. Homilia wygłoszona 28.08.1998 r. w kościele akademickim KUL // Duch Święty w posłudze Kościoła wobec świata, Materiały z Duszpasterskich Wykładów Akademickich w Katolickim Uniwersytecie Lubelskim 27-28 sierpnia 1998, red. J. Nagórny, Jerzy Gocko, Lublin 1999, c. 17-22.
- Congar Y., Kościół, jaki kocham, Cerf-Kairos Wydawnictwo M-Znak, 1997.
- Quoist M., Chrystus zawsze żyje, Paris 1974.
- Oliwvier B., Cnota miłości, w: Wprowadzenie do zagadnień teologicznych. Teologia moralna, Praca zbiorowa, Księgarnia św. Wojciecha, Poznań-Warszawa-Lublin, 1967, s. 577-657.
- Raport o stanie wiary, Z Ks. Kardynałem Josefem Ratzingerem rozmawia Vittorio Messori, переклад Zyta Oryszyn, Michalineum, Kraków-Warszawa-Struga, 1986.
- Santorski A., Tajemnica naszego Chrztu, Wydawnictwo Archidiecezji Warszawskiej, Warszawa 1996.
- Wyszyński S. Kardynał, Miłość na co dzień. Rozważania, Księgarnia Świętego Wojciecha, Poznań 1980.
* “Гріх — це пляма на душі, це серце в якому висохла любов, це розум в якому висохло пізнання правди”.