Російсько-радянська релігійна міфотворчість

Пострадянський простір живе подвійним, а то й потрійний життям. Кілька поколінь людей народилися в часи Сталіна, Хрущова і Брежнєва, а значить, що частина їх віку була пов’язана з тим рівнем життя, який встановлювала КПРС та інші партійно-господарські органи. Життя було розписане по пунктах для всіх. Партія знала, хто повинен і де вчитися, якої національності мають бути майбутні інженери або лікарі, де вони працюватимуть за “напрямками”, скільки отримувати «зарплати» і коли їм дозволяти вступати в партію. Життя радянської людини регулювали парткоми, райкоми, міськкоми і обкоми, якими, в свою чергу керувала ЦК. Нагляд здійснював КДБ і численні помічники – піонери (юні друзі міліції) і комсомольці (оперативні комсомольські загони), а також дружинники і таємні інформатори. За 74 роки виросло кілька поколінь слухняних людей, для яких розпад СРСР став особистою трагедією – вони залишилися без спрямовуючої ролі ЦК КПРС.

Пострадянська людина – дивна істота, яка постійно шукає шлях не стільки для себе, скільки для оточуючих, бажано для всіх. У блогосфері добре помітний характер пострадянської людини, яка не бажає дискутувати і обговорювати, яка відстоює свою точку зору, навіть якщо вона абсурдна. Якщо опонентові незрозумілі доводи, то вони часто повторюються, але вже з вживанням мату і образ. Вважається, що так можна добитися визнання, а матом – зміцнити своє лідерство. Раніше ж матом в соціалістичному суспільстві не було прийнято лаятися, хоча, звичайно, лаялися. Тепер на зміну радянському лицемірству прийшла пострадянська «відкритість».

23 роки тому люди вирвалися зі стану загального контролю і поринули в уявну, досі невідому свободу. Хто міг – надягли джинси, взули кросівки, купили пачку «Marlboro» і потрапили в таємне, досі заборонене. Весь радянський час людей переконували, що вони «найбільше читають» і вони таки повірили в це. Тепер вони без сорому пишуть про геополітику, дають оцінки політикам, практично всі знають про НАТО і назубок вивчили закутки Нью-Йорка. Геніальний одесит Михайло Жванецький про таких написав дуже давно – «Давайте міркувати про крах і підйом Голлівуду, не бачачи жодного фільму. Давайте зіштовхувати філософів, не читаючи їх робіт. Давайте сперечатися про смак устриць і кокосових горіхів з тими, хто їх їв. До хрипоти, до бійки, сприймаючи смак їжі на слух, колір на зуб, сморід на око, уявляючи собі фільм за назвою, живопис на прізвище, країну по «Клубу кіноподорожей», гостроту думок з хрестоматії».

Жванецький написав про радянських людей, які за цей час ніяк не змінилися – вони як і раніше все знають, із задоволенням обговорюють плітки, чутки і все, що їм піднесе російська пропаганда, що відновила традиції радянської агітації. Приміром, справи церковні. Усі радянські люди знали, що «релігія – опіум для народу». Більшовики постаралися, з 1917 року руйнуючи, підриваючи, спалюючи храми, мечеті і синагоги, розстрілюючи священиків і ченців. У 1914 році на території Російської імперії, за офіційними даними, налічувалося 54 174 православних храмів, включаючи монастирські, домові, цвинтарні, недіючі і приписні, але без урахування військових церков, а також 25593 каплиці, 1025 монастирів. У 1987 році в СРСР залишалося 6 893 православних храми і 15 монастирів.

Куди поділися 47281 храмів і 1 010 монастирів? Що сталося з тисячами мечетей і синагог? І яким чином населення Росії раптом стало суцільно релігійним, а пострадянські патріархи, колись затверджувані в ЦК КПРС, раптом заговорили про свободу віросповідання? І чому в діяльності РПЦ і проповідях її ієрархів все більше звучить антизахідних, антиєвропейських гасел, дуже схожих на пропаганду радянського часу? Одна із сучасних легенд, яка повинна налаштувати росіян проти Європи, це – «безбожництво західного світу». Немає сенсу говорити про кількість християнських церков в Європі, що відносяться до різних конфесій – католицьких, протестантськи, євангелічних та інших. Але штучне протистояння «православних з Заходом», ініціатором якого є РПЦ, не підтверджується статистикою.

В суто православних країнах Євросоюзу кількість церков виглядає інакше, ніж про це говорить пропаганда. У Болгарії 2600 парафій, близько 1500 священиків, 120 монастирів. В Румунії – 11 тисяч осіб духовенства, 13 тисяч парафій, монастирів, скитів, 531 чернеча громада. В Греції – налічується 81 митрополія, 105 єпископів, 8857 священиків, близько 8 тисяч парафій, 598 монастирів і скитів (чоловічих – 232, жіночих – 294, скитів – 72), 4087 ченців, 24726 непарафіяльних церков – цвинтарних, тюремних і ін. Оскільки РПЦ довгий час була частиною ідеологічного апарату КДБ і ЦК КПРС, то навчилася брехати так само, як комуністи.

Інша сторона цієї брехні – «єдиновірство», під яким я все-таки розумію віру в Христа. Але якщо в резиденції патріарха РПЦ вважають, що «єдиновірство» обмежене тільки православ’ям, то зовсім не зрозуміло, що відбувається у відносинах з Грузією. Історично церкви створювалися в різний час і різними проповідниками: Київська Русь хрещена за візантійським обрядом в 10 столітті, Грузія прийняла хрещення в 4 столітті, православ’я проповідували святі отці з Каппадокії. Різна історія, різні витоки, різний «вік», але РПЦ була імперською церквою, а Грузинська православна церква (ГПЦ) позбавлена автокефалії в 1811 році, завдяки імператорському указу і мовчазній згоді Святішого Синоду. У 1801 році Російська імперія окупувала Грузію, а 21 червня 1811 Синод РПЦ просто зняв Католікоса-Патріарха Антонія II з посади, як потім робили вже комуністи. Автокефалію Грузинська церква прийняла від Антіохійської православної церкви ще в 467 році, тобто вона старшо Російської на 6 століть. Але вік виявляється ні при чому, коли церква втягнута в політику. Автокефалія ГПЦ була відновлена тільки в 1917 році, а в 1921 році, після другої окупації, вже Радянською Росією, знову була втрачена.

Якщо ви зволите зазирнути в інтернеті на сайти РПЦ або неофіційні різних діячів РПЦ, то навряд чи знайдете історії про те, як після позбавлення ГПЦ автокефалії було практично заборонено в обрядах грузинську мову, яку один з чиновників імперської адміністрації назвав «собачою мвою». У частині грузинських храмів, які відносяться до 6-13 століть, були заштукатурені фрески і поверх них написано нові – згідно з канонами РПЦ. Приблизно так, як зараз відбувається з грузинськими храмами в Абхазії, за мовчазної згоди Московського патріархату. Так само, як це відбувається на окупованих російською армією територіях Криму, частини Донецької і Луганської областей.

РПЦ давно перетворилася на партію. За радянських часів вона була частиною ідеології комуністів, разом з КДБ ретельно стежила за парафіянами і священиками, погоджуючи призначення ієрархів в ЦК КПРС. Зараз виконує ті ж функції при Кремлі. Віруючі, які виконують церковні обряди і дотримуються постів, які читають Євангеліє і відвідують церкви хоча б по неділях, в Росії як і раніше становлять лише незначний відсоток населення. Але за опитуваннями всі – «православні». Як ще 30-40 років тому – «Леніна не читав, але підтримую». До «православної партії» стали прилипати випадкові люди – корупціонери і бандити, чиновники і чекісти, яким, якщо прочитати заповіді, то не те що бути «православним» – до храмів за гріхи підходити не можна. Але – приходять, отримують відпущення, після якого йдуть грішити далі.

Всі задоволені. РПЦ – кількістю «віруючих», Кремль – співпрацею з РПЦ. Батюшки благословляють зброю для вбивства людей. Священики на полігонах стріляють з автоматів і гранатометів. «Віруючі» бойовики «ЛНР» і «ДНР» заходять в храм зі зброєю. Самодіяльні художники малюють ікони з портретами Сталіна і Путіна, не канонізованих церквою. Іноді РПЦ робить заяви, які розцінюються як політичні, хоча і з згадкою християнських чеснот.

Важко уявити країну, в якій на головній площі лежить мумія диявола, з волі якого вбивали священиків і руйнували храми. Але ця країна існує – Росія, в якій є РПЦ. В країні зростає фашизм, в якому переплітаються націоналізм, комунізм і те, що вони називають «православ’ям». Фашисти йдуть до церкви, де чують проповіді про любов до ближнього свого, потім виходять на вулицю і вбивають «ближнього свого».

Радянсько-російська релігійна міфологія – це жахливе переплетення безграмотності і бездуховності, яке необхідне владі, щоб контролювати людей, які не знають ні марксизму-ленінізму, ні Біблії, ні, тим паче, основ ринкової економіки і демократії. Пострадянські люди досі переконані, що християнство чимось близьке до тієї диктатури радянсько-комуністичного спрямування, в якій вони жили останні майже сто років.

В Росії придумали своє «православ’я», своє «християнство», і пропаганда постійно переконує населення, в тому що християни-французи або християни-італійці – не справжні. Маніпуляція православ’ям має старі традиції, починаючи з Петра Першого, який створив державну церкву, поставивши себе на чолі. Гуляка і багатоженець став уособлювати російське православ’я. Маніпуляція продовжилася і в СРСР. У фільмі Сергія Ейзенштейна «Олександр Невський» прозвучала фраза, яку досі більшість сприймають як цитату переможця міфічного бою на Чудському озері: «Хто до нас з мечем прийде, той від меча і загине». Не міг же радянський кінематограф в 30-х роках цитувати Євангеліє від Матея: «Тоді каже йому Ісус: Вклади твій меч назад до піхви:всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть». Сценарист Петро Павленко, поцупивши цитату з Євангелія, додав пропагандистську пропозицію – «На тому стояла і стоїть російська земля!» В Євангелії цієї фрази точно не було.

Маніпуляція релігією не має ніякого відношення до віри. Люди так часто плутають стояння в церкві з вірою, що офіційна кількість «православних» в Росії – 73 відсотки – викликає подив. Це ті ж 73 відсотки які ще недавно були комуністами, комсомольцями і піонерами. Релігія перетворилася на партію, а вірою стали маніпулювати: ну не може істинно віруючий потурати Путіну у вбивстві одновірців, дозволяти йому під надуманими приводами захоплювати частину «єдиновірної» Грузії і України. Маніпуляція і безсоромна пропаганда насильства вбивають релігію.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)