Роздуми на Хресну Дорогу, яку Папа відслужить у Велику П’ятницю
  • Втр, 07/04/2020 - 14:45
Голос тих, хто пережив і переживає докори сумління за скоєне зло, але не втрачає надію на Боже милосердя, голос тих, хто допомагає в’язням піднятися і побачити в собі промінь любові, голос жертв, що всіма силами намагаються пробачити – це голоси цьогорічних роздумувань Хресної дороги, що були опубліковані в понеділок, 6 квітня 2020 року.

Роздумування для молитви Хресної дороги, яку Святіший Отець цього року очолить не, як зазвичай, в римському Колізеї, а перед базилікою Святого Петра, приготували вірні парафії, що діє при в’язниці «Due Palazzi» в місті Падуї. Авторами роздумувань, імена яких не розголошуються, є п’ять в’язнів, сім’я в’язня, засудженого за вбивство, дочка в’язня, що відбуває довічне покарання, соціальний працівник, представник наглядового суду, матір одного з ув’язнених, катехит, чернець-волонтер, представник пенітенціарної поліції, несправедливо оскаржений священик, з якого після багатьох років слідства зняли обвинувачення. Тексти медитацій зібрали капелан о. Марко Поцца та волонтерка Татьяна Маріо.

 

Стація I: в’язень, засуджений на довічне ув’язнення

«Часто в судах і на сторінках газет чути цей крик: “Розіпни його! Розпіни його!”. Цей крик я почув також на свою адресу: мене засудили разом з моїм батьком до довічного ув’язнення. Моє розп’яття почалося, коли я був маленьким…», – пише в’язень, згадуючи сумні картини свого дитинства в південно-італійському регіоні Калабрія. Вже з раннього віку він був змушений працювати і тому не міг вчитися. Цькування з боку інших викрало в нього рештки дитинства.

“Я більше схожий до Варрави, аніж до Христа, але найгіршим засудом є засуд моєї совісті: вночі відкриваю очі й відчайдушно шукаю світла, яке б просвітило мою історію, – читаємо в його роздумуваннях. – Коли, закритий у тюремній камері, перечитую сторінки Христових Страстей, я гірко плачу: після двадцяти дев’яти років тюрми я ще не втратив здатність плакати, соромитися свого минулого та зла, яке скоїв. Я почуваюся Варравою, Петром та Юдою в одній особі.”

Засуджений розповідає, що довший час він перебував у в’язниці суворого режиму, так само, як і його батько, який там помер. «Але в тому не-житті, – ділиться він на завершення, – я завжди шукав чогось, що було б життям: дивно, але в’язниця стала моїм спасінням. Якщо для когось я досі Варрава, я не гніваюся: відчуваю в серці, що той невинний Чоловік на хресті, засуджений так, як і я, прийшов шукати мене у в’язниці й виховувати мене для життя». 

Стація II: батьки вбитої дівчини

«Того страшного літа наше життя як батьків померло», – діляться батьки двох дівчат, одна з яких загинула від рук жорстокого вбивці, а інша чудом врятувалася. «Наше життя було побудоване на самопожертві, праці й сім’ї. Ми навчили своїх дітей шанувати інших і служити тим, хто бідніший», – зазначають вже похилі віком батьки, додаючи, що час не приніс полегшення тягарю хреста, який життя поклало їм на плечі:

“Ми не можемо забути, що її немає серед нас.”

«Важко про це говорити, – зауважують вони, – але в моменти, коли здається, що нас поглинає відчай, Господь у різні способи виходить нам назустріч, даючи нам благодать любити одне одного як подружжя, підтримуючи одне одного, навіть якщо це коштує великих зусиль». Господь, за їхніми словами, спонукає їх тримати двері свого дому завжди відкритими. Милостиня, яку вони вчинили своєю заповіддю, стала їхнім спасінням.

“Божа любов, – підкреслюють вони, – знатна відновити життя, бо ще перед нами Його Син Христос пережив людський біль, аби мати справжнє співчуття.”

Стація III: в’язень 

«Це було перше моє падіння, але воно стало для мене смертю: я вбив людину», – зізнається один з в’язнів. Розповідаючи про холодне і вороже оточення, в якому проминуло його дитинство і юність, він згадує, що шукав людей, які би його приймали таким, як він є. Але всім, чого від нього вимагали інші, було тільки працювати й дотримуватися правил. Дедалі більше він почувався для всіх чужим. «Я не помічав, як зло повільно зростало в мені, – ділиться в’язень. – Аж поки одного дня прийшла моя темна година (…) я заподіяв невимовно більше зла, аніж зазнав. (…) Я не шукаю ні пом’якшення, ані виправдання, спокутую свою провину аж до останнього дня, бо у в’язниці я знайшов людей, які повернули мені довір’я, яке я втратив». Засуджений додає на завершення вислів, який спонукає до глибокої призадуми:

“Першим падінням було для мене не вірити в те, що в світі існує добро. Друге падіння – вбивство – було майже наслідком першого: тоді я вже був мертвим всередині.”

Стація IV: матір ув’язненого 

«До мене навіть на мить не приходила думка про те, аби покинути свого сина після його ув’язнення, – розповідає матір. – В день арешту наше життя змінилося: вся сім’я увійшла з ним у в’язницю». Вона додає, що час не заліковує рани, але вона знаходить підтримку в Пречистій Діві Марії:

“Я довірила Їй свого сина: лише Марії можу звірити свої страхи, бо Вона Сама відчула їх, коли сходила на Голготу. У своєму серці Вона знала, що Її синові не вдасться уникнути людського зла, але Вона Його не покинула. Вона стояла там, розділяючи біль, підтримуючи Його Своєю присутністю. Я уявляю, що Христос, підносячи погляд, зустрічаючись поглядом з Її повним любові поглядом, ніколи не почувався самотнім.”

Мати в’язня додає, що вона також відчуває провину за злочини свого сина і просила пробачення за свою відповідальність. «Постійно молюся за нього, день за днем, аби він змінився і знову зміг любити себе та інших», – ділиться вона.

 

Стація V: в’язень

«Хрест, який мені поклали на плечі, важкий, – зізнається ще один в’язень. – З часом я навчився жити з ним, дивитись йому в обличчя, називати його на ім’я: ми разом проводимо безсонні ночі». За його словами, Симон Киринейський – це всі волнтери, які допомагають в’язням нести їхній хрест на шляху до Голготи. Він називає Симоном Киренейським також свого товариша по камері, з яким він познайомився першої ночі у в’язниці та який віддав йому свій останній пакет солодощів. «Я старію у в’язниці, – додає на завершення в’язень. – Мрію повернутися одного дня і знову довіряти людям, стати для когось Симоном Киринейським, даруючи радість».

 

Стація VI: катехитка парафії 

«Як катехитка, я обтираю чимало сліз, дозволяючи їм проливатися: неможливо зупинити повноводдя поранених сердець. Часто зустрічаю людей у відчаї, які в темряві в’язниці шукають причини зла, яке їм здається безмежним», – ділиться жінка, додаючи, що нерідко уявляє собі Христа, що обтирає сльози в’язням. Шлях, який їй вказує Господь, – це без страху споглядати ті обличчя, позначені стражданням, перебувати поруч з ними, шануючи їхнє мовчання, прислухаючись до їхнього болю і стараючись долати упередження.

“Так само, як Христос дивиться на наші слабкості й обмеження очима, повними любові, – додає катехитка. – Кожному, також і ув’язненим, щодня дарується можливість стати новими людьми завдяки поглядові, що не засуджує, а вселяє надію і життя.”

Стація VII: в’язень 

Один з в’язнів розповідає, що його та його брата засудили за торгівлю наркотиками. Через нього до в’язниці потрапили також його батьки. «Я впав двічі», – пише він, пояснюючи, що перше падіння – це злочин, а друге – це невіра в те, що Христос віддав за нього своє життя. «Тепер я не можу змиритися з тим, що зло може керувати моїм життям, – додає він. – Це стало для мене Хресною дорогою».

Стація VIII: дочка засудженого на довічне покарання

«А ви ніколи не задумуєтеся про те, що першою жертвою дій мого батька стала я?» – цим зустрічним запитанням жінка відповідає тим людям, які запитують її про те, чи вона замислюється скільки лиха її батько завдав іншим. Її гнів, неспокій, сум супроводжують його 28 річну відсутність. «Я об’їхала всю Італію від Півдня до Півночі, аби бути поруч з ним», – зазначає дочка в’язня, вказуючи на руйнівні наслідки його ув’язнення для свого життя та життя всієї сім’ї.

“Життя змусило мене стати дорослою жінкою, не давши мені часу побути дитиною.”

– додає вона, підкреслюючи: «Деякі батьки задля любові вчаться чекати, щоб їхні діти подорослішали. Я змушена задля любові чекати на повернення батька». 

Стація IX: в’язень 

Падати завжди неприємно, а падати знову і знову – це не тільки болюче, але й стає своєрідним засудом: так ніби ти вже неспроможний встояти на ногах. Такими переживаннями ділиться один з в’язнів, зазначаючи, що в дитинстві першою в’язницею для нього був власний дім, де він зростав у страху перед покаранням з боку батьків. Єдиний світлий спогад з тих часів – це сестра Ґабріелла, черниця, якій вдавалося розгледіти в ньому щось доброго. «Подібно до Петра, я завжди шукав тисячі виправдань своїм помилкам, – зізнається він. – Дивно, що в мені всередині завжди горить промінчик добра». В’язень ділиться, що під час його ув’язнення в нього народилася внучка:

“Одного дня я розповім своїй внучці не про зло, яке скоїв, а про тих, хто приніс мені милосердя, коли я впав.”

Стація X: соціальна працівниця в’язниці

«Як соціальний працівник в’язниці я бачу, як люди приходять у в’язницю позбавлені всього: з них знято всю гідність через скоєні провини, вони позбавлені поваги до себе і до інших», – ділиться у своєму свідченні жінка, що вирішила працювати як вихователь у пенітенціарному закладі після того, як її маму збив на смерть молодий водій, що був під впливом наркотиків.

“Я бачу, що їхнє життя може наново початися в іншому напрямку, остаточно залишаючи дорогу зла. Але мої сили щодня зменшуються: бути лійкою гніву, болю і закоренілого зла може поглинути навіть добре підготовлену людину.”

– пише вона, вказуючи на труднощі такої праці.«В такому делікатному служінні, – додає на завершення соціальна працівниця, – нам важливо не почуватися покинутими, аби ми могли підтримувати багато життів, які нам доручені та які щодня ризикують потонути». 

Стація XI: несправедливо оскаржений священик

“Христос прибитий до хреста. Скільки разів, будучи священиком, я роздумував над цією сторінкою з Євангелії. Аж поки одного дня до хреста не приклали мене і я відчув весь тягар того дерева.”

– ділиться священик, розповідаючи, що один із вихованців семінарії, де він працював, несправедливо оскаржив його в злочині. Судовий процес, що став його Хресною дорогою, тривав десять років. На цьому шляху до Голготи він знайшов підтримку багатьох семінаристів та їхніх родин. «Вони разом зі мною молилися за хлопця, який мене обвинуватив: ми ніколи не припинимо це робити, – додає священик. – Того дня, коли з мене зняли всі обвинувачення, я зрозумів, що був щасливішим, аніж десять років перед тим: я відчув дію Бога в своєму житті. Розп’яте на хресті моє священство наново засяяло».

 

Стація XII: представник наглядового суду 

Злочинець повинен відбути покарання за зло, яке він скоїв: в іншому випадку означало би баналізувати його злочини, виправдовувати недопустимі вчинки, що завдали фізичної чи моральної шкоди. Але справжня справедливість можлива тільки через милосердя, яке не прибиває людину до хреста назавжди. На цьому наголошує представник наглядового суду, інстанції італійської судової системи, що відповідальна за систему відбування покарань. Він зазначає, що потрібно допомогти людині підвестися, вказуючи їй на добро, яке, незважаючи на скоєний злочин, ніколи повністю не гасне в її серці.

“Лише віднайшовши власну людськість, засуджений зможе розпізнати її в іншому, в жертві, якій він завдав шкоди. Яким би важким не був шлях його відродження і незважаючи на те, що завжди існує загроза знову впасти в зло, не існує іншого шляху, аби відбудувати особисту й колективну історію.”

– наголошує службовець.

Стація XIII: чернець-волонтер 

«Ув’язнені завжди були моїми вчителями, – розповідає чернець, який вже шістдесят років відвідує в’язниці як волонтер.

“Ми, християни, – додає він, – часто впадаємо у спокусу, вважаючи себе кращими від інших, так ніби можливість дбати про бідних дає нам право вивищуватися і осуджувати інших.”

Христос, як зазначає чернець, у Своєму житті обрав перебувати з останніми на периферіях, забутих людьми. «Ідучи від одної камери до іншої, я бачу, як там живе смерть, – ділиться він. – В’язниця заживо ховає людей: це історії, яких ніхто не хоче слухати. Щодня Христос мені говорить: “Продовжуй, не зупиняйся. Бери їх на руки”. Я не можу не слухати Його: навіть в найгіршому серед них завжди є Він, навіть якщо його пам’ять замулена». Брат зазначає, що він слухає ув’язнених, відводячи погляд від їхніх помилок, бо тільки таким чином вони зможуть віднайти силу повірити в добро і в те, що вони можуть бути іншими.

Стація XIV: представник пенітенціарної поліції

“Нелегко мати справу з тими, кого перемогло зло й хто завдав неймовірних ран іншим, змінюючи їхнє життя. Але у в’язниці байдужість завдає подальшої шкоди тим, хто зазнав невдачі й відшкодовує правосуддю.”

– розповідає представник пенітенціарної поліції, зазначаючи, що в’язниця може перетворити добру людину в садиста, а злу – в добру. «Результат залежить також від мене», – пояснює він, наголошуючи, що основне завдання їхньої роботи полягає в тому, аби дати ще одну можливість тим, хто скоїв зло. Представник пенітенціарної поліції додає, що навіть такий незначний жест, як відкривати й закривати камеру, даючи кожному ув’язненому належний час на те, щоб вийти чи зайти, може стати нагодою, аби виявити до них людяність. Будучи також постійним дияконом при парафії, він хоче бути підтримкою для тих, які за ґратами.

“Я намагаюся зробити все для того, – додає він, – аби захистити надію тих людей, що зневірилися в собі та бояться, що, коли вони вийдуть з тюрми, суспільство знову їх відкине. У в’язниці я їм нагадую, що з Богом за жодним злочином не буде останнього слова.”


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць