П’ятниця 3-го тижня після Воскресіння

Мт. 10, 32: «Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед моїм Отцем небесним».

Можливо, ми хотіли жити так, щоб не мусіти визнавати свою ввіру, свідчити про Господа своїм життя, проповідувати Його іншим, але тоді побачимо, що саме життя, а точніше наш Творець, ставить нас в такі обставини, в яких ми маємо визнати свою віру в Нього.

Визнавати свою віру – це жити життям християнина щодня, щохвилини. Це не обов’язково означає, як ми собі можемо уявляти, що християнина ведуть на муки, примушують зректися Хреста, а він стоїть у своїй вірі навіть ціною життя. Це є свідчення мучеників, яке є дуже важливе для Церкви, але не всі до нього покликані.

Для більшості християн свідченням має бути не один момент їхнього життя, а кожна хвилина їхніх буднів. Прості ситуації, коли маємо виявити своє прошення, зауважити чиюсь потребу, виявити до когось любов, милосердя, свідчать про те, ким ми є. Саме це є визнанням нашої віри в Бога!

Ді. 8, 40–9, 19

«Савле, Савле! Чого мене переслідуєш?»

Савло був ревним у тому, щоб переслідувати християн, «дихаючи погрозами і вбивством», він шукав за Господніми учнями. Ця ревність була в ньому, бо він щиро прагнув служити Богові. І Бог, бачачи його ревність та щирість, з’явився йому і вказав йому на його помилковість і запрошує на правдиву дорогу. Бачимо весь той процес, в якому з ревного Савла стає ревний Павло, місіонер серед багатьох народів, який написав найбільше послань і перетерпів за Христа.

Однак усі добрі плоди ревність Павла дає лише після зустрічі з Христом. Це доказ того, що не знаючи Бога, ми не можемо робити правдивого добра, однак і того, що ніколи літеплість не веде до зустрічі з Ним. Маємо бути відважні та рішучі, щоб шукати Бога і Його правди. Навіть коли стається, що ми помиляємось, Бог ніколи не посоромить, коли ми щиро шукали правди.

+Венедикт