Середа 27 тижня

Євангеліє

Лк.18,15-17; 26-30

 «Істинно кажу вам: Нема такого, що кинув би дім чи жінку, чи братів, чи дітей задля Божого Царства, і не отримав би багато більше за цього часу, а в наступнім віці життя вічне»

 Ці слова Христа стають для нас не раз трудні для сприйняття: що значить кинути жінку, братів, дітей? Це люди, які нам найближчі, люди, які нам найдорожчі, найцінніші. І це є в певній мірі правда. Але ми забуваємо ще більшу правду: що всіх наших братів, дітей, жінку, чоловіка, батьків дав Бог. Ніщо не є припадкове. І ми не можемо бачити лише їх самих, але мусимо за ними побачити Бога. Господа, який мені їх дав і може мені і ще більше дати. І це дуже важлива річ.

 Бог не каже їх закинути, забути, покинути, як непотрібну річ. Найважливіше те, що кинути їх – не прив’язуватись до них, побачити за ними Бога, присутність Господню. Побачити, що Бог їх нам послав, Бог дав їм життя. І коли буде ця свідомість у нас – завжди буде свобода. Бо, як казали наші люди: «Бог дав – Бог забрав».

 Все є від Бога. І тоді стає  свобода в тому, що Бог це дав, що це є від Бога, це є дар Божий: «Я тобі віддаю, Боже, що ти мені даєш, бо знаю, що ти мені дав найкраще і даси найкраще!» І така свобода, що ми і так отримали все від Бога, і маємо свободу то все лишити, як каже Євангеліє «кинути». Саме коли ми такі будемо відкриті до Бога, то і він набагато більше нам дасть. І не тільки дасть нам зараз більше в цьому житті, але і в наступному – життя вічне!    

Апостол

1 Тим. 5, 22–6, 11

«Ми бо не принесли на світ нічого, та й винести нічого не можемо»

Які правдиві слова чуємо в сьогоднішньому читанні Апостола! Але які ми далекі від них у своїй людськості, у прив’язаності до земного, бажанні збирати земні дібра! Часом, ми живемо так, немовби мали жити вічно. Живемо так, якби не мали вмирати.  Чи ми задумуємося, що прийде час, коли все, що маємо, що посідаємо, чим володіємо, залишиться тут, а ми, як нагі прийшли, так і нагі відійдемо.

Для нас суттєво над цим задумуватись, застановлятись, розважати. У традиції Отців є щодо цього настанова – пам'ятай про смерть і ніколи не згрішиш. Це не значить страхатись і переживати при згадці про смерть, але в контексті смерті справи і речі стають для нас цілком іншими, набирають правдивих своїх цінностей.

Тож погляньмо, що наше життя є надто коротке, щоб його використати на те, що не придасться нам для спасіння. Життя Бог дав нам з однією ціллю – щоб ми приготовились до зустрічі з Ним, щоб ми приготовились до вічності, до Царства Небесного. Навчімося жити так, щоб наші скарби були там, де б ми хотіли перебувати вічно!

+Венедикт