Розвиток доктрини полягає у вірності в новизні
  • Пон, 22/06/2020 - 18:33

Деякі критики теперішнього понтифікату роблять закиди Другому Ватиканському Соборові, забуваючи також про навчання святого Івана Павла ІІ та Бенедикта XVI.

Деякі закиди доктринального характеру на адресу триваючого понтифікату вказують на поступове, але дедалі чіткіше віддалення від Другого Ватиканського Собору. Не від певної інтерпретації деяких текстів, але й від самих текстів собору. Деякі інтерпретації, що наполягають на протиставленні Папи Франциска його безпосереднім попередникам, доходять до відкритої критики також і святого Івана Павла ІІ та Бенедикта XVI, чи в будь-якому випадку, замовчують деякі фундаментальні аспекти їхнього служіння, що представляють очевидний виклад останнього собору.

Пророцтво діалогу

Нещодавнім прикладом сказаного може бути 25-річчя енцикліки «Ut Unum sint», в якій Папа Войтила стверджує, що екуменічні зусилля та діалог з не католиками є пріоритетом Церкви. Річниця була проігнорована тими, які сьогодні наново пропонують редуктивне бачення Передання, закрите на «діалог любові», не згадуючи й про доктринальний, підтримуваний Папою-поляком в слухняності гарячому прагненню нашого Господа.

Пророцтво прощення

Так само без уваги залишилася інша річниця: ювілейне прохання про прощення, якого сильно прагнув святий Іван Павло ІІ, довершене 12 березня двадцять років тому. Це був вияв вируючої пророчої сили Папи, який просив прощення за гріхи, скоєні дітьми Церкви. І коли говориться про «дітей», це включає також і Римських Архиєреїв. Відомо, що той, хто просить прощення за скоєні помилки, наражається на ризиковану ситуацію ревізіонізму. Кароль Войтила пророчо обрав дорогу правди. Церква не може і не повинна боятися правди. Тоді кардинал Йозеф Ратцінгер, Префект Конгрегації Віровчення, підкреслював «новизну цього жесту», тобто, «прилюдного покаяння Церкви за гріхи минулого та сьогодення». «Mea culpa Папи від імені Церкви» було дійсно «новим жестом, але, однак, глибоко послідовним з історією Церкви та її самоусвідомленням».

Інквізиція та насильство: усвідомлення, шо зростає

Чимало чорних легенд були розпалені навколо інквізиції, вогнищ та різних форм нетерпимості Церкви протягом історії, перебільшуючи, фальсифікуючи, обмовляючи та вириваючи з контексту, аби викреслити з пам’яті величезний і вирішальний внесок християнства для людства. Й історики часто відкривали істину щодо багатьох викривлень і міфологізації дійсності. Але це не заважає тому, щоб зробити серйозний іспит сумління, аби «визнати, – стверджує Іван Павло ІІ, – збочення минулого» та «пробудити наші сумління перед обличчям компромісів сучасності». З цього випливає прохання прощення в 2000 році «за поділи, що виникли між християнами, за застосування насильства, яке деякі з них взяли на служіння правді, за наставлення недовіри та ворожості, прийняті, іноді, щодо послідовників інших релігій». «З бігом часу, – сказав він 2004 року, – Церква під проводом Святого Духа з дедалі більшим усвідомленням відчуває, якими є вимоги її згідності» з Євангелієм, що відкидає нетерпимі та насильницькі методи, які протягом історії спотворили її обличчя.

Справа Галілея

Особливо значущим був випадок Галілео Галілея, великого італійського вченого й католика, який, за словами святого Івана Павла ІІ, «багато вистраждав, не можемо цього приховувати, від мужів і органів Церкви». Папа Войтила досліджує справу в «світлі історичного контексту епохи» та «тодішньої ментальності». Церква, хоч і заснована Христом, «складається, однак, з людей, які є обмеженими і пов’язаними зі своєю культурною епохою». Також і вона «вчиться завдяки досвідові», і справа Галілея «посприяла зрілості та вірнішому розумінню її влади». Зросло розуміння правди: вона не дана раз і назавжди.

Коперніканська революція

Папа Войтила нагадує, що «геоцентричне бачення світу було загальноприйнятим в тогочасній культурі як повністю згідне з навчанням Біблії, в якій деякі вирази, взяті буквально, здавалися ствердженням геоцентризму. Проблема, яку поставили перед собою тогочасні богослови, полягала в сумісності між геліоцентризмом і Писанням. Таким чином, нова наука зі своїми методами та свободою досліджень, передбачених нею, змушувала богословів ставити собі запитання про критерії інтерпретації Писання. Більшість не зуміла зробити це. Парадоксально, Галілей як щирий віруючий виявився в цьому моменті більш проникливим, ніж його супротивники богослови», що впали у помилкове трактування, стараючись захистити віру. «Переворот, викликаний коперніканською системою» мав, таким чином, «наслідки щодо інтерпретування Біблії». Галілей, не богослов, але католицький вчений, «впровадив принцип інтерпретації священних книг поза межами буквального значення, але згідного з цілісністю та формою викладу, притаманною кожній з них» відповідно до літературних жанрів. Принцип, який Папа Пій ХІІ 1943 року підтвердив енциклікою «Divino afflante Spiritu».

Теорія еволюції

Схоже зростання усвідомлення Церкви підтвердилося й щодо теорії еволюції, яка, здавалося, суперечить принципові створення. Першим виявом відкритості були слова Пія ХІІ в енцикліці «Humani generis» від 1950 року, що 12 серпня сповнить 70 років. Іван Павло ІІ стверджує, що «створення в світлі еволюції розглядається немов подія, що простягається в часі, немовби “безперервне creatio”, в якому Бог стає видимим очам віруючого як Творець неба і землі». Папа Франциск підкреслює, що «коли читаємо в Книзі Буття розповідь про створення, ризикуємо уявляти, що Бог був чарівником, спроможним зробити всі речі за помахом чарівної палички. Але це не так. Він створив істоти й дозволив їм розвиватися згідно з внутрішніми законами, які Він дав кожному, аби вони розвивалися, прийшли до власного сповнення (…). Big-Bang, який сьогодні ставлять на початку світу, не суперечить Божественному творчому втручанню, а вимагає його. Еволюція в природі не суперечить відомостям про Творця, бо еволюція передбачає створення істот, які розвиваються».

Розвиток поняття свободи

У Новому Завіті, й не лише в ньому, є глибокі посилання на свободу, що змінили історію, але їх відкриття відбувалося поступово. Папа Боніфатій буллою VIII «Unam sanctam» 1302 року наголошував на вищості духовної влади над світською. Це була інша епоха. Майже через 700 років, Іван Павло ІІ, промовляючи в Страсбурзі перед Європейським парламентом, зауважив, що середньовічне християнство ще не розрізняло «сферу віри від сфери цивільного життя». Наслідком такого бачення була «інтегралістська спокуса виключити із світської спільноти тих, які не сповідували істинну віру». Ще в 1791 році в листі до французьких єпископів Пій VI критикував Конституцію, прийняту Національною асамблеєю, яка «визначає як принцип природного права те, що людина, яка живе в суспільстві, повинна бути повністю вільною, що означає, що в сфері релігії ніхто не повинен її турбувати і що вона може мислити вільно так, як їй подобається, писати і навіть публікувати через пресу будь-яку річ щодо релігії». А 1832 року енцикліка «Mirari vos» Григорія XVI говорить про свободу сумління як про «дуже отруйну помилку» та «маячню», в той час як Пій ІХ в «Силлабусі» від 1864 року засуджує серед «головних помилок нашого часу» концепцію, згідно з якою не приймається, що «католицька релігія вважається єдиною державною релігією, виключаючи всі інші культи» і той факт, що «в деяких католицьких країнах законом встановлено, що тим, які туди приїжджають, дозволено прилюдно звершувати свій власний культ». Другий Ватиканський Собор деклараціями «Dignitatis humanae» про релігійну свободу та «Nostra aetate» про діалог з нехристиянськими релігіями, робить якісний стрибок, згадуючи Єрусалимський собор, який у первісній християнській громаді відкрив Церкву на все людство. Перед обличчям цих викликів Іван Павло ІІ стверджує, що «пастир повинен проявити готовність до справді сміливих кроків».

Якщо зупинитися, то в якому році?

У 1988 році трапилася схизма з лефебристськими традиціоналістами. Вони відкинули поступ, внесений Другим Ватиканським Собором, стверджуючи, що це було творення нової Церкви. Бенедикт XVI використовує промовистий образ, коли закликає їх не «заморожувати учительський уряд Церкви в 1962 році». Щось такого трапилося вже 1870 року: «старокатолики» засудили Перший Ватиканський Собор через догму про папську непомильність.

Католицька Церква прямувала крізь історію, пройшовши через понад 20 соборів: щоразу був хтось, хто не приймав нового поступу та зупинявся. Пій IX 1854 року проголосив догму про Непорочне Зачаття. Але великий святий Бердард з Клерво, бувши одним із найпалкіших поширювачів марійської набожності, кілька століть раніше висловлював свій спротив цій істині: «Я дуже стурбований, побачивши, що чимало з вас вирішили змінити основи важливих подій, як, наприклад, впровадити це свято, невідоме Церкві, не підтверджене з певністю розумом, не виправдане навіть давньою Традицією. Чи ж ми дійсно ерудованіші від наших давніх отців?». Це ХІІ століття. З того часу Церква ввела також інші невідомі свята, які, правдоподібно, вразили би чимало вірних, які жили в попередніх століттях.

Дорога Ісуса: старі та нові речі

Ісус ствердив, що прийшов не для того, щоб скасувати Закон, але щоб «доповнити» (Мт 5,17). Він навчав не занедбати навіть «однієї з цих заповідей, навіть найменшої» (Мт 5,19). Однак, Його звинувачувано в порушенні Мойсеєвого закону, як от суботнього відпочинку чи щодо відвідування прилюдних грішників. А апостоли зробили великий стрибок: скасували священний обов’язок обрізання, що сягав аж Авраама та зобов’язував понад 2000 років, відкрившись на язичників, немислима в той час річ. «Ось, творю всі нові речі» (Одкр 21,5) – каже Господь. І «нове вино» євангельської любові, якому завжди загрожує вливання у «старі бурдюки» наших релігійних забезпечень, які часто хочуть змусити замовкнути живого Бога, Який не перестає промовляти до нас. Йдеться про мудрість «учня небесного царства», який шукає повноту закону, праведність, яка перевищує фарисейську та книжникову, «виймаючи зі свого скарбу старі та нові речі» (Мт 13,52). Не самі нові, не самі старі.


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць