«Русский мир»: від братерства до братовбивства?
  • Втр, 17/06/2014 - 17:18

У світлі останніх подій: смертей героїв на Майдані, анексії Криму та війни на Сході український народ зіткнувся із сильним й безкомпромісним ворогом. Але яке його повне ім’я: Путін чи вся Росія? Цю ментальну дилему має вирішити кожна особистість, незалежно від того громадянином якої із цих двох країн вона є.

У неділю, 15 червня, у Львові біля пам’ятника Тарасу Шевченку, відбулась загальноміська панахида пам’яті за 49-ти загиблими членами екіпажу літака Іл-76, збитого проросійськими терористами 14 червня біля Луганська. Участь в екуменічному молебені взяли священнослужителі різних конфесій. Після поминальної служби отці разом зачитали вірш «Никогда мы не будем братьями» авторства Анастасії Дмитрук.  Такий вчинок, незважаючи на різні думки, не має жодного негативного підтексту. І, звісно, українські Церкви ні в якому разі не намагаються розігріти ворожнечу між українським та російським народами.

Насправді, цей крок – демонстрація того, як влада та інші високі інстанції можуть маніпулювати людськими емоціями, руйнувати традиційні кордони моральності й стирати межу між Добром і Злом. Декламуючи цю поезію, львівське духовенство спробувало викрити велику аферу, яка вже давно стала «раковою пухлиною», що процвітає на сторінках нашої історії. А саме: як, керуючись принципами братерства й любові, можна легко, без жодних докорів совісті, принижувати народ, який заслуговує на повагу до себе й на дотримання демократичних цінностей.

Зрештою, російська влада, яка сьогодні не зупинитися ні перед чим заради досягнення своє стратегічної цілі, чинить справжнє фізичне насильство над українцями. І, здавалося б, гірше цього не може бути нічого. Проте, моральне насильство, яке ця держава спрямовує на свій народ, - злочин глобального масштабу. Львівське духовенство намагалося всього лиш продемонструвати його ницість й духовну нікчемність.

«Церква не виступає проти братерства чи ближніх народів, але просто засуджує факт, що, прикриваючись такими ідеалами, один народ може ображати чи знищувати інший. Братерство в російській пропаганді - це не християнський підхід, а лише політика задля власних інтересів. Тут можна констатувати, що «добре слово» набрало іншого змісту. Церкви не проти братерства, лише проти зловживань, що можуть,  як бачимо, стати причиною братовбивства. А перед тим,  як бути братами, потрібно бути просто людьми», - о. Роман Фігас, працівник Інституту екуменічних студій УКУ.

«Найперше про вірш Анастасії Дмитрук. Поезія ‑ вона символічна, багатозначна, кожен в неї вкладає щось своє. «Брат» - це теж щось метафориче, багатозначне, що означає не тільки генетичну, а й історичну та духовну спільність. Брата, як і матір, не вибирають, від нього можна відректися, але він братом залишиться; «по духу брата» вибирати дозволено. В радянські часи «братство» трьох народів стало ідеологією: ми брати по крові, тому маємо бути братами по духу. Вірш Анастасії, як я його розумію, власне вказує на те, що «ми» і «вони» рухаємося в різних напрямках, що сьогодні нам не по дорозі, і що «їхня» агресія - во ім’я «братерства» - проти нашого прагнення до волі є актом глибокої несправедливості. Вони не браття нам по духу. До речі, сам вірш не згадує росіян, і, напевно, в цьому є свій сенс, бо серед росіян є  ті, хто теж бажає свободи для своєї країни, є й ті сміливі люди, які не бояться мужньо демонструвати солідарність з українцями. Я вірю, що вони нам браття по духу. 

Християни безперечно повинні задавати собі питання: а який дух - свободи чи не-свободи - більше відповідає Євенгелію, і той дух відстоювати. З іншого боку, Церква, відрікаючись від духу не‑свободи, з милосердям ставиться до його носіїв; Церква засуджує гріх, але любить грішника. Християнам притаманне почуття «праведного гніву», гніву за десятки вбитих солдат, за вдів і сиріт, але, водночас, Церква покликана робити все, щоб цей праведний гнів не перетворився на ненависть до конкретних людей, бо дух ненависті не є духом свободи, ненависть сковує, замість того, щоб звільняти. Коли ми кажемо: «Никогда мы не будем братьями» - слова ці треба також казати духові не‑свободи i ненависті, який не має кордонів, а не тільки тим спільнотам, які захотіли бути носіями цього духу. Бо якщо «ми» так само ненавидимо, як і «вони», чим ми тоді не «браття»?», - Павло Смицнюк, докторант Оксфордського університету (спеціальність — політичне богослов’я).
 
Свідомі українці вже визначилися у тому, що прагнуть свободи і готові боротися не проти когось, а за себе. У ці дні ми бачимо, що прокидається від довгого сну й російський народ. Тепер багато росіян готові слідувати не за Путіном , а за Христом, дотримуючись законів любові, а не ненависті й терору, які їм нав’язують аморальні представники влади.

Як і українцям, так і росіянам слід позбутися ще багатьох стереотипів, які у XXI столітті видаються просто смішними. Уникаючи взаємних претензій, спільно захищаючи правду і мир, ми справді зможемо стати братами. Але тоді таке братерство буде побудоване без соціальної субординації, де кожен народ плекатиме власну незалежність і духовність.  Ще Піфагор сказав: «Дружба – це рівність».

Настав час усім росіянам вирішити: готові вони бачити українців друзями чи рабами, прагнуть вони будувати європейське майбутнє чи залишатися в полоні азійських амбіцій?

Лідія БАТІГ