Що робити коли хочеш покритикувати Папу
  • Суб, 18/02/2017 - 21:43

Дуже часто читаю у літературі, що ми католики є «папістами». Та й самі протестанти так часто нас називають. Мовляв ледь не боготворимо Римського Папу і у всьому йому покірні. Та якщо зайти на будь-який католицький форум чи сторінку, і почитати, що насправді думають велика кількість католицьких вірних про нинішнього Папу Франциска, то здається, що так далеко у своїй критиці не заходив ані Лютер, ані Кальвін, ані будь-який інший протестантський реформатор. Безперечно, це не характеризує більшості парафіян. Крім того, голоси незадоволення деколи здаються з богословської чи душпастирської точки зору виправданими й об’єктивними,  як прояв турботи, а іноді й болю за Церкву. Все ж вважаю, що християнам-католикам слід від таких дій утриматися. Ось чому:

1. Церква належить Христу, а не нам.  

Частенько чую від інших католиків, але й сам полюбляю вживати словосполучення «моя Католицька Церква», «моя релігія», «моя віра». І це безперечно добре, що Богом дана спільнота мені не байдужа, що вважаю її своєю та готовий брати за нею відповідальність. Проблеми починаються, коли забуваю, що ця це я належу до Церкви, а не  вона приналежить мені.  Ця приватизація віри призводить до того, що починаю вирішувати, як має виглядати католицьке вчення, богослужіння, врешті-решт як мають поводитися приходські священики, та Римський Папа. Що мають говорити, чого навчати, як одягатися. І коли щось діється не за моєю волею, це викликає у мене почуття гніву і незадоволення. У ці моменти забуваю, що Володарем тут є Христос, Він є Головою Тіла, тобто Церкви (Еф. 1, 22). Це воля Його Отця, а не моя   повинна бути як на небі, так і на Землі, і також (а краще сказати передусім) у Церкві. І те, що на перший погляд здається «папською помилкою», поганим  вибором може насправді бути частиною Божого  плану. Варто тут лише згадати одне призначення Пієм IV свого племінника кардиналом та архієпископом Мілана, який втім увійшов у історію як Св. Карл Боромео, один з найвизначніших Західних святих та взірцевий єпископ.   Ця надія не засоромить, навіть у часи найбільшої темряви, коли здається, що все втрачено, а Церква ось-ось розпадеться.

2. Молитва – найкраща петиція і скарга.

Безперечно Папа - це також людина, яка робить помилки, має свої гріхи та слабкості і потребує навернення.  Та думаю, що більше від нашої критики краще допоможе  молитви кожного з нас. Це є тією  справжньою петицією до Господа Бога, від якої все залежить. Наші зусилля, листи, коментарі чи обурливі пости є насправді  нездоровим  нехристиянським активізмом. Бо у центрі завжди є власне «Я», мій егоїзм та марнославство. «Я зроблю», «я напишу», «я вважаю» і все стане добре. Набагато краще послухатися святого Ігнатія Лойоли, що треба молитися, ніби все залежить від Бога, і робити, ніби все залежить від тебе. Пам’ятати, що  я лише олівець, і як показує мій  особистий досвід,  майже завжди тупий, у руках Господа.  

3. Не Папа, а ми власноруч руйнуємо Церкву.

Дуже часто вірні пишуть, що Папа Франциск своїми рішеннями руйнує Церкву, нищить католицьку віру чи переслідує побожних вірних. Я не буду оцінювати його постанови, для цього є Господь Бог та історики у далекій перспективі. Та цією лавиною бруду ці самі ревні католики нищать  Католицьку Церкву та є причиною для згіршення для світу. Недарма апостол Павло застерігав, щоб віруючі брати не судилися у невіруючого судді (І Кор. 6, 1-7). А тепер уявіть, що замість десятка присяжних за вами спостерігає цілий багатомільйонний натовп Інтернет користувачів.  Перша їх реакція припускаю буде: «знову ці християни сваряться між собою та як взагалі  можуть говорити нам про єдність та що робити, якщо самі не  можуть порозумітися у власному домі»?

 Мене у сім’ї завжди вчили прислів’ю, що  не потрібно виносити сміття з будинку. Розумію. що   обурення, емоції, невдоволення  у собі втримати неможливо, все  рівно рано чи пізно вибухне у нашому серці бомба і все те вийде назовні. Та, на щастя, маємо Таїнство сповіді, можемо поговорити з настоятелем, у спільноті братів і сестер, де може виразити все наболіле і цьому середовищі Святого Духа просити про Його світло на наші запитання.  

Звичайно, якщо твій брат (неважливо мирянин чи священик)  грішить або  поводиться негідно, то маєш йому це сказати спочатку особисто, а потім у присутності свідків.  Та коли це відбувається у соцмережах чи у вільному доступі, то це те ж саме, що кидати перли перед свинями та знеславлювати Церкву.  

 

4. Священики і єпископи теж потребують свідків віри.

Для багатьох вірних чималих духовних страждань приносить  інформація, що священики, а навіть єпископи   проголошують незгідні з католицькою вірою речі. Безперечно, розумію внутрішні протиріччя мільйонів простих віруючих, що намагаються бути добрими і вірними католиками. Бо сам не раз читав про слова і рішення духовенства, які протирічили традиційному і незмінному вченню  Церкви.  Тоді у  мені просинався мій внутрішній Лютер, який хотів написати 95 тез на захист Євангеліє і зробити протест. Та Святе Письмо говорить «знайте, мої улюблені брати: хай кожен буде скорий до слухання, повільний до говорення, непоквапний до гніву, бо гнів людини не чинить справедливости Божої» (Як. 1, 19-20). Навіть у ім’я віри  та реформи Церкви.

Думаю, що не лише той поганський світ ззовні, але навіть деколи і самі Пастирі потребують свідків Євангеліє і християнського життя. Найкращою відповіддю на відступництво та їхні помилки буде не бунт , а уважне читання Біблії і Катехізму і втілення тих слів з Божою допомогою у життя. Наприклад, що шлюб – це назавжди і можна бути вірним, навіть коли інший невірний своїй присязі;  що неважливо, які маєш схильності, гетеросексуальні чи гомосексуальні, є покликаний до життя у чистоті; що католицька  мораль не те що застаріла, а вічно актуальна і прекрасна. Що молоді потрібна Церква, яка не йде за світом, а його змінює.   Зберігаючи вірність католицькому вченню ми виражаємо вірність Папі і єпископам, які були покликані цей скарб віри оберігати та примножувати.

5. Навіщо протестантизуємо Церкву?

Можливо мої аргументи для багатьох будуть непереконливі і все одно їм буде здаватися, що Папу треба «навертати на католицьку віру», постійно критикувати, вказувати на його помилки і недоліки. Безперечно, здорової критики він також потребує.  Для цього має співпрацівників, кардиналів, єпископів. І обливаючи його брудом насправді ми як ніхто інший протестантизуємо Церкву, бо відкидаємо ієрархічну будову нашої Спільноти. Як католики, можемо а навіть маємо право брати участь у житті  Церкви і виражати віру Божого народу. Та кожен на своєму місці і у властивий йому спосіб. Висловлювати свою стурбованість варто перед священиками, деколи «набридати» нашим єпископам, просити їх про «молоко здорової доктрини та моралі». Бути наполегливими вірними, а перш за все покірними, щоб наші голоси почули пастирі і донесли їх до Риму. Та не варто  закликати до хрестового походу на Вічне Місто у Інтернет просторах.

PS: Відомі два жарти, що є католики - більш католицькі за самого Папу та католики, що більш Папські, за саму Церкву. Та існує третій тип католика,   який « не буде кричати, ані вигукувати, і голосу свого на вулиці не дасть почути.  Надломленої очеретини не доламає; льону, що куриться, він не погасить; оповістить ретельно правду.  Він не ослабне, не подасться, аж покіль не встановить на землі правди, бо острови чекають його науки» (Іс. 42, 2-4). Це ті тихі і покірні серцем вірні, що не критикують, не ображають, а моляться і уповають на Христа. Бо лише Він має перше і останнє Слово.

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць