- Суб, 18/02/2017 - 21:43
Дуже часто читаю у літературі, що ми католики є «папістами». Та й самі протестанти так часто нас називають. Мовляв ледь не боготворимо Римського Папу і у всьому йому покірні. Та якщо зайти на будь-який католицький форум чи сторінку, і почитати, що насправді думають велика кількість католицьких вірних про нинішнього Папу Франциска, то здається, що так далеко у своїй критиці не заходив ані Лютер, ані Кальвін, ані будь-який інший протестантський реформатор. Безперечно, це не характеризує більшості парафіян. Крім того, голоси незадоволення деколи здаються з богословської чи душпастирської точки зору виправданими й об’єктивними, як прояв турботи, а іноді й болю за Церкву. Все ж вважаю, що християнам-католикам слід від таких дій утриматися. Ось чому:
1. Церква належить Христу, а не нам.
Частенько чую від інших католиків, але й сам полюбляю вживати словосполучення «моя Католицька Церква», «моя релігія», «моя віра». І це безперечно добре, що Богом дана спільнота мені не байдужа, що вважаю її своєю та готовий брати за нею відповідальність. Проблеми починаються, коли забуваю, що ця це я належу до Церкви, а не вона приналежить мені. Ця приватизація віри призводить до того, що починаю вирішувати, як має виглядати католицьке вчення, богослужіння, врешті-решт як мають поводитися приходські священики, та Римський Папа. Що мають говорити, чого навчати, як одягатися. І коли щось діється не за моєю волею, це викликає у мене почуття гніву і незадоволення. У ці моменти забуваю, що Володарем тут є Христос, Він є Головою Тіла, тобто Церкви (Еф. 1, 22). Це воля Його Отця, а не моя повинна бути як на небі, так і на Землі, і також (а краще сказати передусім) у Церкві. І те, що на перший погляд здається «папською помилкою», поганим вибором може насправді бути частиною Божого плану. Варто тут лише згадати одне призначення Пієм IV свого племінника кардиналом та архієпископом Мілана, який втім увійшов у історію як Св. Карл Боромео, один з найвизначніших Західних святих та взірцевий єпископ. Ця надія не засоромить, навіть у часи найбільшої темряви, коли здається, що все втрачено, а Церква ось-ось розпадеться.
2. Молитва – найкраща петиція і скарга.
Безперечно Папа - це також людина, яка робить помилки, має свої гріхи та слабкості і потребує навернення. Та думаю, що більше від нашої критики краще допоможе молитви кожного з нас. Це є тією справжньою петицією до Господа Бога, від якої все залежить. Наші зусилля, листи, коментарі чи обурливі пости є насправді нездоровим нехристиянським активізмом. Бо у центрі завжди є власне «Я», мій егоїзм та марнославство. «Я зроблю», «я напишу», «я вважаю» і все стане добре. Набагато краще послухатися святого Ігнатія Лойоли, що треба молитися, ніби все залежить від Бога, і робити, ніби все залежить від тебе. Пам’ятати, що я лише олівець, і як показує мій особистий досвід, майже завжди тупий, у руках Господа.
3. Не Папа, а ми власноруч руйнуємо Церкву.
Дуже часто вірні пишуть, що Папа Франциск своїми рішеннями руйнує Церкву, нищить католицьку віру чи переслідує побожних вірних. Я не буду оцінювати його постанови, для цього є Господь Бог та історики у далекій перспективі. Та цією лавиною бруду ці самі ревні католики нищать Католицьку Церкву та є причиною для згіршення для світу. Недарма апостол Павло застерігав, щоб віруючі брати не судилися у невіруючого судді (І Кор. 6, 1-7). А тепер уявіть, що замість десятка присяжних за вами спостерігає цілий багатомільйонний натовп Інтернет користувачів. Перша їх реакція припускаю буде: «знову ці християни сваряться між собою та як взагалі можуть говорити нам про єдність та що робити, якщо самі не можуть порозумітися у власному домі»?
Мене у сім’ї завжди вчили прислів’ю, що не потрібно виносити сміття з будинку. Розумію. що обурення, емоції, невдоволення у собі втримати неможливо, все рівно рано чи пізно вибухне у нашому серці бомба і все те вийде назовні. Та, на щастя, маємо Таїнство сповіді, можемо поговорити з настоятелем, у спільноті братів і сестер, де може виразити все наболіле і цьому середовищі Святого Духа просити про Його світло на наші запитання.
Звичайно, якщо твій брат (неважливо мирянин чи священик) грішить або поводиться негідно, то маєш йому це сказати спочатку особисто, а потім у присутності свідків. Та коли це відбувається у соцмережах чи у вільному доступі, то це те ж саме, що кидати перли перед свинями та знеславлювати Церкву.
4. Священики і єпископи теж потребують свідків віри.
Для багатьох вірних чималих духовних страждань приносить інформація, що священики, а навіть єпископи проголошують незгідні з католицькою вірою речі. Безперечно, розумію внутрішні протиріччя мільйонів простих віруючих, що намагаються бути добрими і вірними католиками. Бо сам не раз читав про слова і рішення духовенства, які протирічили традиційному і незмінному вченню Церкви. Тоді у мені просинався мій внутрішній Лютер, який хотів написати 95 тез на захист Євангеліє і зробити протест. Та Святе Письмо говорить «знайте, мої улюблені брати: хай кожен буде скорий до слухання, повільний до говорення, непоквапний до гніву, бо гнів людини не чинить справедливости Божої» (Як. 1, 19-20). Навіть у ім’я віри та реформи Церкви.
Думаю, що не лише той поганський світ ззовні, але навіть деколи і самі Пастирі потребують свідків Євангеліє і християнського життя. Найкращою відповіддю на відступництво та їхні помилки буде не бунт , а уважне читання Біблії і Катехізму і втілення тих слів з Божою допомогою у життя. Наприклад, що шлюб – це назавжди і можна бути вірним, навіть коли інший невірний своїй присязі; що неважливо, які маєш схильності, гетеросексуальні чи гомосексуальні, є покликаний до життя у чистоті; що католицька мораль не те що застаріла, а вічно актуальна і прекрасна. Що молоді потрібна Церква, яка не йде за світом, а його змінює. Зберігаючи вірність католицькому вченню ми виражаємо вірність Папі і єпископам, які були покликані цей скарб віри оберігати та примножувати.
5. Навіщо протестантизуємо Церкву?
Можливо мої аргументи для багатьох будуть непереконливі і все одно їм буде здаватися, що Папу треба «навертати на католицьку віру», постійно критикувати, вказувати на його помилки і недоліки. Безперечно, здорової критики він також потребує. Для цього має співпрацівників, кардиналів, єпископів. І обливаючи його брудом насправді ми як ніхто інший протестантизуємо Церкву, бо відкидаємо ієрархічну будову нашої Спільноти. Як католики, можемо а навіть маємо право брати участь у житті Церкви і виражати віру Божого народу. Та кожен на своєму місці і у властивий йому спосіб. Висловлювати свою стурбованість варто перед священиками, деколи «набридати» нашим єпископам, просити їх про «молоко здорової доктрини та моралі». Бути наполегливими вірними, а перш за все покірними, щоб наші голоси почули пастирі і донесли їх до Риму. Та не варто закликати до хрестового походу на Вічне Місто у Інтернет просторах.
PS: Відомі два жарти, що є католики - більш католицькі за самого Папу та католики, що більш Папські, за саму Церкву. Та існує третій тип католика, який « не буде кричати, ані вигукувати, і голосу свого на вулиці не дасть почути. Надломленої очеретини не доламає; льону, що куриться, він не погасить; оповістить ретельно правду. Він не ослабне, не подасться, аж покіль не встановить на землі правди, бо острови чекають його науки» (Іс. 42, 2-4). Це ті тихі і покірні серцем вірні, що не критикують, не ображають, а моляться і уповають на Христа. Бо лише Він має перше і останнє Слово.