Школа знань чи школа цінностей. Лілія Гриневич та Любомир Гузар про майбутнє української освіти
  • Пон, 19/12/2016 - 08:59

Міністр освіти Лілія Гриневич, кардинал Любомир Гузар та Віталій Портников про те, якою повинна бути концепція нової української школи

Сьогодні ми будемо говорити з вами про нову українську школу, якою вона має бути. Почнемо з концепції цієї нової української школи і спробуємо зрозуміти: все ж таки яка школа – школа знань чи школа цінностей, чи школа, у якій знання через цінності пропонуються учням? Це важливий момент. 

Ви, пані Ліліє, говорили про це на засіданні уряду. Почніть ви, а кардинал Любомир продовжить цю розмову після того, як ви окреслите основні напрямки бачення цієї концепції.

Лілія Гриневич: Так, справді ми хочемо перейти до нової української школи. Яка основна її відмінність? Традиційна нинішня школа транслює знання і напихає дітей знаннями. Але знання зараз швидко примножуються, тому що інформаційна епоха. І нівелюються, звісно, адже життя надзвичайно швидко йде вперед.

І школа мусить бути місцем, куди не мають приходити лише за знаннями, там мають навчити, як ними користуватися, як їх шукати, як критично переосмислювати, як відрізнити добро від зла. Як перевірити, чи правдива ця інформація, яку ти отримуєш.

Таким чином, нам треба перейти від класичної школи ХХ ст. до школи компетентностей ХХІ ст. Що є у слові "компетентність"? У ньому є знання, стійкі навички, так звані м’які навички, наприклад, уміння працювати з іншими людьми, аргументувати свою думку, критично мислити. І цінності. Бо система цінностей дозволяє тобі виробити ставлення до  різних ситуацій, подій та інформації.

Владико, як ви вважаєте, у принципі школа може навчити дитину цінностям? Так щоб це було гармонійно і до позиції родини, адже без родини ніяких цінностей теж не буде.

Любомир Гузар: Бачите, чи школа може. Напевно, що може. Немає ніякого сумніву. Пані сказала про нову школу ХХ ст. Я думаю, що впродовж століть були добрі школи і недуже добрі школи. І були добрі ті школи, які людям давали і знання, і виховання. Одне слово – виховували людей, починаючи від дитини. У дитини перше виховання вдома, а пізніше, в певний момент, вона йде до школи і в іншій обстановці продовжує процес виховання.

Якщо ми обмежимося виключно до знання, то ми, особливо сьогодні, знайшли би духовну скупість ситуації. Бо через інтернет і подібні технологічні удогіднення дитина сьогодні має неймовірний доступ до знання. Отже, якщо батьки дозоляють більше годин сидіти біля комп’ютера, то дитина дуже багато знає, але не знає, що з тим усім робити.

Що значить виховання? Щоб дитина знала, що з тим зробити. То не буде дитина, яка ходить у перший, другий чи третій клас. Це процес, що продовжується аж до університету. Але це є ціль, щоби дитина, так би мовити, не була повторенням інтернету. Щоби вона вміла цифри, факти, так само, як інтернет, передавати одне за другим – це ще нічого не означає. Це означає, що вона має добру пам'ять.

Але наскільки вона є людина? Щоби бути людиною, вона мусить набути певні цінності. Я хотів би охопити ці цінності одним висловом - щоби дитина виростала на людину. Пробачте, що, може, не дуже шанобливо скажу, щоби продуктом цілого процесу освіти була людина, яка має знання, потрібне для свого життя, для співжиття з іншими, але яка це знання вміє використати, щоби бути собою і щоби вміти спілкуватися з іншими. Мені здається, цей елемент для школи преважливий.

Я собі уявляю, що в добрих школах упродовж століть на це звертали увагу. Бо ми знаємо, як виглядала старинна школа три тисячі літ тому. Був учитель – дуже достойна людина, біля якої жили учні. Вони були біля нього, щоб не тільки набирати знання, а бачити з першої руки як їхній учитель (так думали і так старалися, щоби це була дуже відповідальна людина і добре сформована) передавав цілу гаму цінностей, щоби не обмежувалося все до знання, але щоби, власне, це знання було у єстві, яке ми називаємо людиною.

Лілія Гриневич
Міністр освіти України Лілія Гриневич
 

Хотів би, щоб ви цю тему, пані Ліліє, продовжили, адже це дуже важлива річ – роль вчителя. Вчителя потрібно, як на мене, теж учити в наших умовах, а не тільки давати йому можливість навчати учнів. Це безперервний процес виходить.

Лілія Гриневич: Так, і я думаю, що це найбільший виклик – виклик у цілому цієї реформи нової української школи. Бо очевидно, що який ми не зробили би правильний зміст освіти, підручники, якщо вчитель, який безпосередньо приходить до дитини, дивиться їй в очі, який із нею працює, не змінить свій підхід – передачу і напихання знаннями в учіння і виховання одночасного, у процес, де дитина відчуває, що вона також особистість, що шанують її гідність.

Ми говоримо в цьому випадку про педагогіку партнерства. І тому для нас дуже важливе завдання – збудувати систему підвищення кваліфікації вчителів. Нам треба зрозуміти, що в нас є понад 450 тис. учителів у країні. І дуже часто, це ті люди, які були успішними вчителями і в радянській системі освіти.

Радянська система освіти обслуговувала те суспільство і справлялася добре відповідно до завдань того суспільства. Ми зараз живемо в незалежній Україні, яка обрала європейський шлях, демократичні цінності, повагу до гідності людини, в іншій епосі й нам потрібна інша школа.

Тому підвищення кваліфікації вчителів – це раз. Але є ще друга проблема – соціальний статус вчителя, який складається з двох речей: із заробітної плати і того, де вчитель перебуває на соціальній драбині. І я мушу стверджувати, що зараз він дуже низько перебуває на цій соціальній драбині. Саме тому Кабмін прийняв рішення просунити вчителя на два тарифні розряди по єдиній тарифній сітці. Це має підвищити його заробітну плату вже з 2017 року.

Але є другий аспект – соціальний статус через те, як вчителя бачить суспільство. Як про вчителя говорять вдома батьки при дитині, як до вчителя ставляться інші професійні групи, як вчителя показують ЗМІ: чи вони показують більше негативний образ вчителя, чи позитивний.

Тому якщо ми хочемо формувати нового вчителя, то доведеться не лише залишити це якомусь одному міністерству, а все суспільство повинно зрозуміти, що через вчителя ми будуємо нову школу і нове ставлення до дітей.

Ну це тому, що, владико, ще є проблема: мірилом успіху в суспільстві є не людська досконалість, а гроші. І це потрібно змінювати як частину ціннісного ряду.

Любомир Гузар: Я скажу практично. Коли я був малим хлопцем, це було ще перед Другою світовою війною, відвідував різних членів нашої родини, куди мене як малого хлопця посилали на канікули, щоби я в того чи іншого був. Я пригадую розмови вдома.

Візьмемо село перед Другою світовою війною, 30-ті роки. Передусім вчитель, священик, лікар вважалися інтелігенцією, яка провадила життям села, надавала тон. І вчитель тут відіграв дуже важливу роль. Коли я був трохи старший, пізніше довідався, були вчительки в родині, вони в селі мали гарне, престійне приміщення. Родина вчителя мешкала вигідно, не скажу, що в розкоші, але мали все те, що їм було потрібно. Вони були заможні громадяни.

Сьогодні ми говоримо про належну зарплатню для вчителя. Воно аж смішно звучить. Та вчитель повинен бути належно забезпечений як дуже важливий член суспільства, який відіграє велику і важливу роль у суспільстві. Я не кажу, що повинен плавати в розкоші. Вчитель повинен мати нормальне, відповідне приміщення - чи це буде будиночок, чи частину будиночку він винаймає, це вже деталі. У будь-якому разі це житло. І все, що пов’язано з житлом, життям сім’ї, повинно бути належно забезпечене.

Мені здається, що ми, не стараючись цю справу належно розв’язати, немовби робили великий жест, щось надзвичайне, суперєвропейське, що ми вчителеві дамо відповідну зарплатню. Це самозрозуміла річ. І про це навіть не повинно ніколи бути дискусії.

То не є проблема, що вчитель має бути багатий. Учитель має бути заможний, тобто мати все необхідне для гідного життя, повинен жити достатньо. Візьмемо село. Я не знаю, як виглядає село сьогодні, але колись порядний господар мав порядну хату, порядне подвір’я. Так само і тут.

Так виглядало, ніби вчитель – слуга. А він має бути тією особою в громаді, яку громада – у дуже природний спосіб – вшановує. Це не є щось надзвичайне. То не є – чим більше заплатимо, тим буде краще. Тут, мені здається, не треба числити, скільки гривень, а думати, що та людина повинна мати нормальне, забезпечене життя – і сама, і її сім’я.

Тут пані Лілія доторкнулася до проблеми школи в радянському суспільстві. І от в радянському суспільстві сім’я досить часто була альтернативою школі. Школа виконувала свою роль, це правда. Але сім’я досить часто виховувала людей у інших моральних цінностях, некомуністичних, і тому в нас багато врешті-решт людей, які були здатні відмовитися від цього комуністичного катехізису.

Сім’я виховувала людину в релігійних цінностях, тому у нас є люди, які продовжували бути в лоні церкви, незважаючи на те що школа була атеїстичною, не просто там нерелігійною, атеїстичною. І таких альтернатив було чимало.

І я вважаю, що сім’я з цієї точки зору вигартовувала якусь моральну атмосферу навіть у радянському суспільстві. І тут важливо зрозуміти, якою має бути зараз роль сім’ї, коли школа перестала бути ідеологічним інструментом. Роль батьків.

Лілія Гриневич: Я думаю, що роль батьків все одно залишиться первинною для дитини. Тому що ця атмосфера вдома, вона, без сумніву, формує дитину, формує з дуже раннього віку. Мене особисто як освітянку турбує оцей взаємозв’язок батьків і школи. Тому що зараз спостерігається таке.

Є багато активних батьків, які займають активну позицію щодо освіти своїх дітей. Але є й така ситуація. Пересічні батьки вважають, що коли віддали дитину до школи, вся відповідальність падає вже на школу, і вони можуть усунутися від цього процесу.  А школа теж звертається до батьків, як правило,  тільки за матеріальною допомогою.

Натомість, чи достатньо сьогодні спілкування школи і батьків про дитину. Коли наприклад, втомлений батько, який  приходить з роботи і має конфлікти з сином, чи він може сьогодні прийти до школи і почути від учителів чи від директора школи не «робіть щось із своїм сином», а отримати педагогічну консультацію. Як працювати, що робити зараз, як говорити з цією дитиною, яка опинилася зараз в такому проблемному віці зі своїми власними, індивідуальними, характерними рисами.

Мені б дуже хотілося, і це теж частина вчительської праці, як навчити, з одного боку, вчителів надавати такі педагогічні консультації, а з іншого – батьків усвідомлювати свою постійну відповідальність за дітей і за взаємозв’язок зі школою.

Любомир Гузар
Кардинал Любомир Гузар
 

Оце важливо, владико, тому що ми маємо з вами зрозуміти, як дійсно батьки мають допомагати школі. І як школа має допомагати батькам у вихованні дитини.

Любомир Гузар: Я думаю, що, як пані Лілія згадала, життя дитини починається з сім’ї. Ті перші роки дуже важливі – інформативні роки. Бо дехто думає, що десь до 5-го чи 6-го року  нічого не діється важливого в житті дитини. Радше навпаки. Це є дуже формативний період. І тепер приходить момент, коли батьки одержують допомогу від суспільності, яка при помочі школи  - це є не щось цілком нового, то є з віків-віків – школи якогось формату були, звичайно, які б вони не були, але вони були.

Школа то є, так би сказати, продовження. Але це не є дуже небезпечно, власне, якщо батьки, так би сказати, передадуть, а ти тепер, школо, турбуйся дитиною. Одним словом, немовби вони відрікаються від свого зобов’язання виховувати дітей. Батьки передають школі, а школа вже має дальше робити, як вважає, як хоче.

Ні, я думаю, що тут треба зрозуміти, що тут починається нова спільна праця. Що тепер школа допомагає батькам продовжувати процес виховування. І тому батьки мусять бути присутні. Я пригадую, знову ж з дитячих років. З часу до часу як я на різних рівнях був – чи то народна школа, чи пізніше трошки були батьківські конференції (так називалися). Я не пригадую, як часто це бувало, здається, що досить часто.

Звичайно, і батько, і мама ішли до школи. Кожна кляса мала свого опікуна. Якусь одну особу – вчителя чи вчительку, яка особливо слідкувала за дітьми тої кляси. І вони приходили і випитували перш за все, які успіхи в науці дитини, як дитина поводиться, які евентуальні проблеми. Довідатися від «господаря кляси», як його називали.

А той господар кляси міг також зі своєї сторони щось сказати. І був, так як я собі уявляю, я тут говорю на підставі того, що я почув, коли батьки повернулись додому. Ой, то все було зі страхом Божим. Хай тато й мама пішли до школи на конференцію, як вони прийдуть, що вони скажуть. І я пригадую, я не був найгіршим учнем. Приходили: "Ну, ти знаєш, там була така пані Марія Заячківська чи хтось інший, казали, що ти гарно поводишся, нам так приємно було почути, що ти вчишся, гарно поводишся. Але там щось" і т.д.

Одним словом, контакт між школою через особу господаря кляси і батьками був дуже важливий у тому виховному процесі. Батьки, так, як ви сказали, брали участь у свій спосіб в тому процесі. Вони, так, посилали нас щодня до школи. Але то не значить, що вони нас відрікалися. Вони слідкували при помочі вчителів. Дуже докладно слідкували, як іде той процес виховання. І як треба було, то звертали увагу  - так не можна, то не можна, ти якийсь там один чи другий предмет занедбав, чому ти того не знаєш.  

Одним словом, то була дуже тісна співпраця. Вже вспоминаю сам факт пошани до учителя чи вчительки – то був пан вчитель, пані вчителька. Чи то на селі, чи в місті я те завжди відчував – пошана, яка є до вчителів, як сама зрозуміла річ, не могло чогось іншого прийти до голови. Отже, я думаю, що цей елемент є надзвичайно важливий – співпраця. І діти мусять відчути, що вони є під оком батьків, але батьки тепер також використовують співпрацю, поміч вчителів. І дуже серйозно ставилися до опік вчителів.

Я хочу, пані Ліліє, звернутися до теми, яку кардинал Любомир Гузар підняв. Що дитина вона і до 6 років особистістю, а вже точно і ясно, що вона є особистістю після того, як вона стає учнем школи.

І тут дуже важливе питання, як цю особистість зберегти, як дитині дати можливість вибору – свободи вибору знань, свободи вибору цінностей, свободи діалогу з вчителем і батьками. Це те, на що, до речі,  раніше ніколи не звертали увагу. Не було цієї поваги. Мені здається, що ця свобода і повага для учня є важливою відмінністю сучасної школи від минулого.

Лілія Гриневич: Так, це є  одна з таких істотних відмінностей того, коли відбувається процес, який форматує однакових людей. І ми прагнемо перейти до школи, яка розвиває індивідуальність, забезпечує свободу вибору. Але щоб користуватися свободою вибору, ти повинен розуміти, як робити цей вибір. Це теж дуже важливе питання, бо якщо ми взагалі говоримо про свободу вибору, це така базова для цінність, така багатовекторна.

Почнемо  з освітньої політики. Наприклад, ми зараз декларуємо свободу вибору в освіті. Це вперше. Ми дали, скажімо, можливість церквам засновувати школи. І якщо батьки мають свободу вибору, і ця свобода вибору, скажімо, приналежності до певної конфесії. Якщо вони хочуть прищепити ці цінності, християнські цінності виховувати в них дитину, в них теж є свобода вибору. І дитина, яка виховується в такій родині, теж може продовжувати виховуватись в такій атмосфері.

Але є ще інша свобода вибору. Це свобода вибору, коли дитина, скажімо, може відповідно до своїх талантів розвивати саме ті здібності, які в неї є. І тут для нас важливо забезпечити можливість вибору предметів. І ми вже хочемо старшу школу повністю орієнтувати на профільне навчання.

Зараз ми будемо переглядати знову програми старшої школи. Ми плануємо з 2018 р. лише 50% змісту освіти зробити обов’язковим, однаковим для всіх. А інші 50% будуть добирати до профілю, за яким навчається ця дитина. 

І нарешті третя площина свободи вибору. Це те, що дитина має право на власну думку, і ця думка має бути почута. І в цьому є якраз основна базова цінність педагогіки партнерства, коли вчитель перестає бути авторитарним і говорити тільки зверху про одне очікування від цієї дитини, не питаючи зворотнього зв’язку. Тому свобода вибору насправді надзвичайно багатогранна в освіті.

Я чому про це згадав, владико, тому що я пам’ятаю свій власний досвід навчання. Мій батько мені нагадує, що мені якось поставили  негативну оцінку по літературі, і він прийшов до вчительки, і вона сказала, що поставила цю знижену оцінку, тому що я у творі висловив власну думку. Такі були іноді вчителі в радянській школі. Це була реальність. І це для нас дуже важливо, щоб навпаки заохотити людину до власної думки про світ і про життя  сьогодні.

Любомир Гузар: Ну, бачите, тут ми заторкнули надзвичайно делікатну справу. Свобода вибору. Коли дитина є справді здібна вибирати. Які критерії  треба тій дитині наділити, щоби вона була здібна правильно вибрати. Тут ми мусим бути, на мою думку, надзвичайно обережними, щоби не виховувати таких дітей, які є неслухняними, яким здається, що вони можуть робити, що їм хочеться. Мені здається, що тут треба бути дуже обережними, щоби дитина зрозуміла, що мусить мати певний рівень розвитку, щоби бути здібним, бути вільним.

Свободи також навчають батьки. Починаємо від сім’ї. Тут є дуже також складна справа, яку батьки, не знаю наскільки вони сьогодні чи взагалі колись бували достатньо здібні виховати дитину. Я думаю, що напевно є  такі, які виховують дитину в почутті своєї гідності. Але то не значить, дати дитині певну можливість щось вибирати, вимагає дуже-дуже такого тонкого процесу, вимагає дуже багато уваги зі сторони батьків.

Якщо сьогодні батько і мати працюють і лишають дитину саму або там якась бабуся, або сусідка, або хтось займається, і дитина починає робити, що хоче. Ну, це не є добре. Мені здається, що дуже важливим завданням головне батьків є доглянути, допильнувати, щоби дитина поводилася, дозрівала – я так назву, дуже постепенно. Не можна дитині заскоро дати, так би сказати, свободу вибору.

Тільки тут є, на мою думку, дуже багато делікатних, тонких нюансів, які треба розглядати. Бо то дуже гарно звучить – свобода. Але бути свобідним, то як бути багатим. Дуже мало людей вміє бути багатими. А чому люди не хочуть бути свобідними? Бо бути свобідними – то є колосальна відповідальність. Отже, виховати відповідальну людину - то не є проста справа. А ми повинні власне таких виховувати.

Але свобода мусить бути доповнена поняттям відповідальності. Я думаю, що кожен з нас мав такий досвід. Хочеш піти? Але пам’ятай, як ти підеш, то тебе там наб’ють або тобі щось це. Хочеш – іди, добре, іди-іди. Але батьки передбачають і остерігають дитину. Тепер дитина каже: «А то тато, мама кажуть, то треба подумати, що робити». Або підуть, там їх наб’ють чи що там станеться, і вони плачуть: «Ой, мене набили». А чого ти туди пхався?  Одним словом, я за те, щоб дуже-дуже зважено, делікатно підходити до процесу виховання свобідних людей.

Свобода – то не значить робити, що хочеш. Ми є свобідні від Господа Бога робити добро. Ми не є свобідні робити, що ми хочемо. Я не маю свободи робити зло. Я, будучи свобідним, можу помилитися, можу зробити зло, але я не маю права на це. І виховати дитину треба в тому дусі, що ти є свобідний, ти можеш вибрати добро. Це, мені здається, є ключ до багатьох проблем виховання.

Це, до речі, дуже важливий момент, якого торкнувся владика, який стосується саме ролі освітян у вихованні відповідального суспільства. Тому що вільне суспільство у нас, здається, вже є, відповідального ще немає.

Лілія Гриневич. Так, і тут важливо дитину з дитинства навчити робити вибір. А щоб ти робив вибір, що є добро, а що є зло, в тебе мусить бути оця власна система цінностей і відповідальність за зроблений вибір. Ми вже з вами пройшли різні стадії розвитку суспільства. Так, наприклад, коли люди безвідповідально йдуть голосувати на вибори. І потім самі ж мають ці результати  і живуть в цій системі, яку обрали для себе. Для нас, наприклад, в цій новій школі важливо виховати відповідального громадянина.

Людину, яка розуміє ці суспільні процеси, розуміє власну відповідальність за те, що оце життя суспільне, яке ми творимо, творять не тільки ті, хто сидять у верхівці влади, а творить кожен громадянин на своєму місці. Тому я цілком поділяю, Ваше Блаженство, власне оцю думку надзвичайно важливу, що свобода і відповідальність ідуть поряд, і ми мусимо дітям прищеплювати це розуміння змалечку. 


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць