Шлю молитву до небес… Покликання і подвиг Митрополита Андрея ч.1
  • Птн, 18/09/2015 - 10:58

«Ці наші брати й сестри є відомими представниками величезної кількості анонімних героїв – чоловіків і жінок, одружених і неодружених, священиків і богопосвячених осіб, молодих і старших – які протягом двадцятого сторіччя, "сторіччя мучеників", протистояли переслідуванню, насильству, смерті, щоб тільки не відректись від своєї віри. Як при цьому не згадати далекоглядну й ґрунтовну пастирську діяльність Слуги Божого, митрополита Андрея Шептицького, справа беатифікації якого ведеться і сподіваємось одного дня побачити його у славі Святих? Треба зробити належне посилання на його героїчну апостольську діяльність, щоб зрозуміти по-людському незрозумілу живучість Української греко-католицької Церкви в темні роки переслідувань»,

– це слова святого Івана Павла ІІ, сказані під час Божественної Літургії у Львові 27 червня 2001 року, коли відбулася беатифікація блаженної Йосафати Гордашевскої, блаженного Омеляна Ковча, блаженного Теодора Ромжі, блаженного Миколая Чарнецького та сподвижників.

Побажання Папи Івана Павла ІІ наближається до сповнення після нещодавнього рішення Святішого Отця Франциска про затвердження декрету Конгрегації в справах святих щодо визнання геройськості чеснот Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Цим актом завершився процес земного дослідження його життя, праці, подвигів та служіння. Тепер для прослави потрібне втручання неба – визнання чуда за заступництвом кандидата на беатифікацію.

Роман Марія Олександр граф Шептицький народився у Прилбичах (сьогодні – Яворівський р-н Львівської області) півтора століття тому – 29 липня 1865 року. (Кілька тижнів тому відбувалися урочисті святкування 150-річчя його народження, і саме з цієї нагоди в УГКЦ проголошено Рік Шептицького). Він походив із одного з видатних аристократичних родів Галицької Русі, з якого протягом століть вийшло кілька унійних єпископів, хоча з бігом часу він полонізувався та перейшов на латинський обряд.

Однак, Шептицькі мешкали на теренах, переважно заселених українцями, у їхньому дворі в Прилбичах службу виконували, в основному, українці, а в домі зберігалися численні пам’ятки, пов’язані зі східним обрядом. Роман з дитинства знав українську мову та літургію двох обрядів, хоча Хрищення, перше Святе Причастя та Миропомазання прийняв, очевидно, в латинському.

Думка про те, що Роман міг би стати греко-католицьким священиком зродилася ще раніше і вперше прозвучала ще три роки перед його народженням. Висловив її, як не дивно, батько, який довідавшись пізніше про покликання сина, довго чинив йому перешкоди. Ось як про це згадувала Софія Шептицька з роду Фредро, мати майбутнього митрополита:

«Це трапилося взимку 1862 року. Ми ввечері поверталися з далекої прогулянки санками і розмовляли про очікувану першу дитину. Пам’ятаю, як мій чоловік сказав: “Якщо матиму кілька синів, то хотів би, щоб один з них став унійним священиком. Для того, щоби ставши єпископом, зреформував руське духовенство”. Надломленим сльозами голосом я відповіла: “Я ж саме через це заборонила би йому стати священиком, доки не довідалась би, що він хоче стати ченцем, щоби бути впевненою у тому, що на його покликання не мають жодного впливу сподівання якихось достоїнств”.

У 1874 році, – читаємо далі у спогадах матері, – Роман на початку дев’ятого року життя вперше сказав мені, що хоче стати священиком. Коли 1881 року в ширшому колі знайомих і друзів заторкувано питання майбутнього молодих учасників тієї зустрічі, 16-річний Роман сказав: “Я якщо і стану священиком, то лише унійним”. А пізніше звірився своєму другові: “Зупинюся на василіянах”. “Отож, мамо, я вирішив стати василіянином. Напишу до батька і вступаю до новіціату”, – немов грім вдарили мене ці його слова через два роки», – написала у своїх спогадах Софія Шептицька…

«У 1874 році, на початку дев’ятого року життя, Роман вперше сказав мені, що хоче стати священиком. Коли 1881 року в ширшому колі знайомих і друзів заторкувалось питання майбутнього молодих учасників тієї зустрічі, 16-річний Роман сказав: “Я якщо і стану священиком, то лише унійним”. А пізніше звірився своєму другові: “Зупинюся на василіянах”. Через два роки, немов грім серед ясного неба, вдарили мене ці слова: “Отож, мамо, я вирішив стати василіянином. Напишу до батька і вступаю до новіціяту”», – читаємо у спогадах Софії Фредро-Шептицької, матері праведного Слуги Божого Митрополита Андрея.

Коли батько довідався про наміри сина, то відмовився дати згоду, вимагаючи від нього, щоби він відбув рік військової служби, яку Роман розпочав у Кракові, але з огляду на важку хворобу мусів її перервати. Як Кантій Шептицький безпідставно підозрівав, що син хоче вступити до монастиря під впливом єзуїтів, які були приятелями родини і часто бували в помісті Шептицьких. Саме в той час отці з Товариства Ісусового проводили реформу Василіянського Чину, відому, як Добромильська. Дев’ятнадцятирічний юнак написав до батька листа, в якому ось так пояснив своє покликання:

«Найдорожчий Батьку! Думка, яку я перед Тобою вперше серйозно заторкнув приблизно рік тому, не є і не була чимось новим. Ще навчаючись у шостому класі гімназії я нею – про мій вступ до Василіянського Чину –  поділився із приятелем. Вона зродилася в мені на ґрунті нашої родової любові до Унії, якої я ніколи не приховував, адже вона у мені знаходила відголос більший від інших. Вона дозрівала поволі, адже думка про обряд сягає ще дитячих років і часто виявлялася. А дуже часто говорив про неї з Мамою, і перед Батьком кілька разів згадував про неї. Сьогодні ж я досяг віку, в якому життя розпочинається по-серйозному, і сьогодні сміливо кажу, що моє покликання – бути василіянином. Я знаю, що батько не підтримує цю мою думку, але знаю також, що чинить це не через брак любові до Бога та Його святої справи на Русі, але побоюючись, що мене до Чину покликали люди, а не Господь Бог».

Отримавши листа, батько покликав сина на серйозну розмову, під час якої поставив вимогу, аби він почекав зі вступом до монастиря, здобувши, насамперед, світську освіту. Рішення сина стало для батька ще одним ударом можливо і тому, що унійне чернецтво в той час не втішалося пошаною серед сполонізованої шляхти.

 Протягом чотирьох років Роман вивчав у Кракові та Вроцлаві юриспруденцію, здобувши 1888 року докторат з права. В той час він також здійснив прощу до Риму, де його разом з матір’ю прийняв на приватній аудієнції Папа Лев ХІІІ, від якого юнак отримав благословення на вступ до монастиря та на зміну обряду.

Але прийшов час дотримати свого слова і батьки разом відвезли Романа до новіціату в Добромилі (тепер – Старосоамбірський район на Львівщині). Пізніше мати у своїх спогадах розповість, що коли вони, залишивши Романа, поверталися додому, батько сказав зупинити коней біля каплиці. Граф Ян пішов до каплиці й поклонився до землі, чим засвідчив прийняття Божого дару для свого сина.

Під час новіціату Роман прийняв чернече ім’я Андрей. Висвячений 1892 року на священика, свою приміційну Божественну Літургію він відслужив у церкві в своєму родинному селі Прилбичах, при якій спочивали тлінні останки його греко-католицьких предків… Він хотів бути монахом, а не ієрархом, але вже через сім років, маючи лише 34 роки, був призначений Станіславівським єпископом. А вже через рік – Львівським митрополитом…

Андрей Шептицький, вступаючи до монастиря, хотів бути монахом і служити своєму народові, а не – ієрархом. Однак, вже через сім років після священичого рукоположення, маючи лише 34 роки, був призначений Станіславівським єпископом. А вже через рік – Львівським митрополитом…

На чолі Львівської архиєпархії та Української Греко-Католицької Церкви митрополит Андрей прослужив 44 роки, починаючи від 1990-го. На цей період припали дві світові війни, відродження польської держави після поділів, посилення незалежницьких прагнень українців, з якими себе ідентифікував церковний провідник народу, підтримуючи їх не лише церковною діяльністю, але також важливими починаннями у сфері культури та суспільної взаємопідтримки і солідарності. Одночасно, він рішуче засуджував прояви кривавого насильства.

Під час першої світової війни Митрополитові довелося пережити арешт і заслання в Росії. Через скарги, зокрема і на міжнародній арені, він не раз мав сутички з польською владою, стаючи на захист не лише греко-католиків, але також і православних, проти яких у міжвоєнному періоді уряд кілька разів проводив систематичні переслідування, під час яких знищувано храми. Львівський греко-католицький архиєпископ тоді писав:

«Трагічні події останніх місяців на Холмщині змушують мене публічно стати на захист наших переслідуваних братів православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся. На кому ж лежить відповідальність за цю матеріальну та моральну руїну? Хто це наважився у католицькій державі завдати такого важкого удару Вселенській Церкві на очах у Нунція, представника Апостольської Столиці, та численних католицьких єпископів. Хто ж це, всупереч державним інтересам, наважився на таке нечуване діло?».

До обряду предків повернувся також і Казимир, молодший брат Андрея Шептицького. Після здобуття освіти та політичної діяльності, 1911 року він зрікся світського життя та вступив до венедиктинського монастиря. Але вже через рік він, наслідуючи свого брата, повернувся до східного обряду та вступив до студитського монастиря, де прийняв чернече ім’я Климентій. Коли митрополит відновив студитське чернецтво в УГКЦ, то поставив на його чолі свого молодшого брата.

Але брати не перервали стосунків з рештою родини, яка залишалася польською та римо-католицькою. У своїх спогадах Єлизавета Вейманова-Шептицька, донька їхнього молодшого брата Леона розповідала: «Ми добре знали обох стриїв. Ми їх часто відвідували в святому Юрі, де о. Климентій часто перебував, аби допомагати митрополитові. Я свого стрия митрополита неодноразово возила у візочку, до якого він був прикутий від 1929 року через важку недугу. Обоє дуже добре ставилися до нас, дітей, були веселими та лагідними. Оскільки греко-католицькі свята припадали по-іншому, то римо-католицькі вони проводили з нами у Прилбичах в рідному домі. Ми брали участь у богослуженнях, які вони відправляли в домашній каплиці у двох обрядах. Мої батьки – Леон Шептицький та Ядвіґа – намагалися поширювати ідеї церковного примирення та примирення між поляками й українцями. Довкола нас були, переважно, українські села, але також і одне польське. Люди одружувалися одні з одними, священики однодушно проводили спільні процесії…».

Протягом всього періоду митрополичого служіння, Андрей Шептицький також підтримував добрі стосунки з численними на той час в Галичині єврейськими громадами. Найвиразнішим прикладом його ставлення до євреїв було те, що під час своїх регулярних архиєпископських візитацій він також проводив зустрічі з представниками їхньої громади. У звіті про одну з таких візитацій читаємо, що «вітали його церковні процесії, духовенство… і рабини з Торою. Шептицький подякував рабинам та єврейській делегації по-єврейськи, промовляючи їхньою мовою».