Слово Митрополита Львівського на 12-ту неділю по Зісланні Святого Духа
  • Пон, 16/09/2013 - 11:39

Слово Митрополита Львівського на 12-у неділю по Зісланні Святого Духа

1Кр 15,1-11; Мт 19,16–26.

Достойні сестри й брати, радіймо з того, що Господь пам’ятає про нас, дає нам життя, посилає священиків, які проголошують Божу науку та за навчанням зі Святого Писання вони вказують нам дорогу до вічного щасливого життя. Євангелію, яку проповідували апостоли, котру ми, надіюся, усі маємо в домі і котру щоденно перечитуємо, проголошує нам сьогодні церква. Євангеліє – це наше  життя, це події пов’язані з життям Ісуса Христа. «Нею ви також спасаєтеся...» (1Кр 15,2а), говорить апостол. Отже, слово Боже є нашим спасінням для вічності, воно рятує нас в буденному житті у різних ситуаціях. Одним із найбільших страхів нашого життя є смерть, а Святе Письмо закликає нас жити перемогою над нею. Через воскресіння Ісус показує, що є інше життя поза гробом, він відкриває нам таємницю Небесного Царства. Є вічність і вона починається вже  тут на землі, у наших серцях. Це відбувається тоді, коли людина починає звільнюватись від земних прив’язань. Мало хто з людей може похвалитись повним виконанням Божих Заповідей? А ось, цей чоловік, що підходив до Ісуса, як читаємо у Євангелії, змалку їх зберігав. Нам здається, що цього більше ніж достатньо, але Бог бачить по-іншому. Господь прагне цілого серця людини. Виконуючи Божі Заповіді ця людина посідала божка, якому більше поклонялася та більше довіряла – це її багатство. І проблема не полягає в самому багатстві, а в тому, що він не вмів й не хотів ділитись ним, не помічав потреби інших, маючи надмірно, не був милосердним, подільчивим.

Майже кожна людина має прагнення служити двом панам: і перед Богом бути чистим, і світові подобатись. І дійсно люди чинять якісь крихти милосердя, любові, доброчинності й хваляться: «Все це я зберіг змалку...» (Мт 19,20б). А однак, те, що вчиниться, це людям  притаманне часто тому, щоб показатись перед Богом кращими. При цьому виявляється примітивне бачення Творця, коли видається, що Господу можна служити лише зовнішніми діями. Необхідно прийняти правду про те, що людина постійно створює собі божків, золотих тельців так, як зробили євреї довго очікуючи на прихід Мойсея, котрий пішов на молитву до Бога: «Ану, зроби нам бога...» (Вих 32,1б), звернулися вони до Арона.  «Господь сказав Мойсеєві: Іди притьмом наділ, бо зіпсувався народ твій... (Вих 32,7а). Зробили собі литого тельця, поклонились перед ним, принесли йому жертву та й кажуть: Ось бог твій, Ізраїлю, що вивів тебе з Єгипетської землі» (Вих 32,8б).

І сьогодні Господь поспішає до нас із цим євангелієм, щоб показати нашу дійсність. Народ поклоняється різним божкам, які є вигідними для багатьох із людей, тому що видається перспектива ним маніпулювати, але цей ідол не є справжнім Богом. Перед лицем ідола люд  чинить власну волю, завжди гадаючи, що він є найкращим. Навіщо той Бог, що не є глиною, з якої можемо зліпити все, що забажаємо? Але, коли в житті відбуваються прикрі події, тоді люди обов’язково звинувачують і пред’являють претензії до живого Бога. Господь приходить до нас зі своїм словом, щоб допомогти нам змінити серця, розум, щоб ще раз показати, що спасіння приносить Син Божий. «У людей це неможливо...» (Мт 19,26а). Апостол Павло говорить про себе: «... якомусь недоноскові... бо я найменший... ... я недостойний». Він побачив себе таким, яким є – слабким, але «благодаттю Божою, - написав він, - я є те, що є, а благодать його в мені не була марна…» (1Кр 15,10а). Нічого не приписував собі, тільки усе завдячував Божій силі. Тобто, Бог знає правду про нас, але попри ці слабкості спішить до нас зі своєю благодаттю, щоб перемінити нас, щоб дати ту силу, котрої не маємо і ніколи не будемо мати самі зі себе. Цю благодать пропонує Господь всім, але не усі бажають її прийняти і співпрацювати з нею. Цю благодать ми приходимо черпати у церкві на спільній молитві з Богом. Головне, щоб ми її не змарнували, так як її не змарнував св. Павло, говорячи, що саме вона в ньому багато працювала, він лише піддавався її діянню. Як ми дозволяємо у своєму житті діяти Богові? Чи стараємося почути його слово, що пробуджує, напоумляє та будує життя наповнене невимовними духовними пахощами?! Існує багато перешкоди в духовному житті: влада багатства – надзвичайно велика (див. св. Ів. Золот. Бесіда LXIII на Мт п.1) й вона багатьох паралізує у праведній діяльності. Людині краще тримати щось у руках, як очікувати обіцяного навіть Богом. Юнак, який прийшов до Христа, був багатим, а Ісус велів йому позбутися багатства і без жодних матеріальних засобів йти за ним. Молодець засумнівався, хоч Заповіді зберігав, однак, багатство любив більше ніж Бога. Бажав здобути небо, але не насмілився виконати Божу волю, щоб позбутися перешкоди, яким був достаток. Христос запропонував йому бути його учнем - юнак більше любив матеріальні речі. Хлопець бажав досконалості на словах, а на ділі стояв при майні, яке не дозволяло йому здобути свободу духа, праведність. Сам  Господь вказує, де знаходиться правдива маєтність: «Багатство й слава в мене…» (Прип 8,18). У Бога необхідно шукати правди й щастя, усе поза ним не приносить жодної користі, тим більше, коли йдеться про спасіння душі та Боже Царство.

Святий Симеон Стовпник, покровитель цієї церкви, відрікся усього земного, вибрав дорогу цілковитого служіння Богу. Спочатку жив строгим життям в одному монастирі, згодом в іншому, вживаючи суворих методів картання свого тіла. Потім поселився у порожній криниці, розваленій хатині, де перебував у строгих постах та молитві, бо їв раз в тиждень хліб та гірке зілля, запиваючи водою. Використовував різні методи, щоб найбільше полюбити Бога та допомагати ближнім у їхньому спасінні. Вкінці посвятив своє життя, щоб жити на високому стовпі, на якому спорудив маленьке місце для короткого спочинку. Багато молився, мало спав, добре розуміємо про обмежене життя на стовпі… До нього приходило багато людей, яким він допомагав своїми молитвами до Господа, бо зцілювалися недужі, каялися злочинці, повертали на праведну дорогу погани… Преподобний Симеон прожив на стовпі 36 років. Про його смерть в життєписі написано, що однієї п’ятниці не виходив зі своєї будки. Його учень Антоній піднявся до нього на стовп й побачив святого із піднятими вверх руками до молитви. Обличчя його сіяло неземним світлом, але життя у тілі уже не було. Тисячі людей спішили на похорон, щоб вшанувати великого праведника та просити допомоги. Коли його тіло везли в Антіохію, який біснуватий підбіг - доткнувшись домовини негайно був звільнений від злого духа. Помер 460 року, проживши в суворій строгості коло 103 років. Використав повністю дар отриманий від Бога й мав велике право повторити зі святим апостолом  Павлом: «… бо ж я працював більше всіх їх, та не я, але благодать Божа, що зо мною» (1Кр 15,10). Достойні сестри й брати, очевидно, можемо тільки подивляти життя святого Симеона Стовпника, молитися до нього та благати гідного кінця нашого життя. Неможливо наслідувати його строгого життя, але нам під силу боротися з гріхом, практикувати певний піст, милостиню та щиру молитву. З життя цього святого можна зробити висновок, що людині багато не потрібно: найбільше - жити в мирі з Богом й нашими ближніми. Погляньмо щиро на своє життя й просімо святого Симеона, щоб виблагав нам дару бути вірними отриманій Божій ласці! Поручаю усіх вас благословенню святого покровителя церкви, Симеона! Святий Симеоне Стовпнику, виблагай нам дару щирої любові та довіри до Господа й великодушно протистояти усякому злу.

+ Ігор
Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ

15 вересня 2013 р. м. Пустомити (мікрорайон Лісневичі).

Джерело: www.ugcc.lviv.ua