Слово Митрополита Львівського у Світлий вівторок
  • Срд, 19/04/2017 - 18:34

Діян. 2,14-21; Лк 24,12-35
 
Факт воскресіння Ісуса Христа по-різному сприймався особами, які знали Христа. Найперше, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія вчасним ранком спішили до гробу, де лежало тіло Ісуса, щоб пахощами намастити його. Вони мали проблему, яку вирішували між собою, зближаючись до гробу, тому що був привалений великим і важким каменем. Коли прибули до гробу, камінь був відкочений, а присутній там юнак, одягнутий в білу одежу, повідомив, що Христос воскрес, а їм мовив, хай повідомлять учнів та Петра, щоб очікували Ісуса в Галилеї (пор. Мр 16,6-7). Воскреслий Христос з’явився Марії Магдалині, яка «повідомила тих, що були з ним», але вони не повірили їй, що він живий. Сам воскреслий Спаситель з'явився апостолам «і докоряв за їхнє невірство та твердість серця», що не вірили іншим, які сповістили їх про його воскресіння (пор. Мр 16,9-14). Добре відомий голосний факт про невірство апостола Томи, якого переконували інші, що бачили Спасителя: «… Якщо не побачу на його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік його, - не повірю!» (Ів 20,25). Ось, такий стан віри, можливо, доречніше буде сказати «невіри», побутував в самих апостолах, які ходили з Христом, були свідками оздоровлень, вигнання злих духів, воскресіння померлих… Та й Ісус говорив їм про його необхідність страждати, померти, а третього дня воскреснути (пор. Мт 16,21). Апостол Петро пробував переконати Спасителя, щоб він цього не чинив, щоб не допустив страждань й смерті… На що Ісус строго відізвався до свого учня: «… Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мт 16,23).
 
Апостол Лука у своєму Євангелію розповідає про події, що сталися після Воскресіння Христа. Між іншим, він описує подію про двох чоловіків, що простували в містечко Емаус: один Клеопа, іншого ім’я промовчує, бо другим був він сам. В Єрусалимі вони вже чули про те, що Христа немає у гробі, там побували жінки, яким ангели сказали, що він живий. Ці два не могли сприйняти розповідей жінок, не вірили нікому про воскресіння Ісуса. Знали, що його розіп’яли, потім, мертве тіло положили до гробу. В такому розчаруванні й суперечці не помітили, як біля них появився та ішов поряд незнайомець. Зрештою, написано, що їм заступило очі. Ці учні були неспокійні, бо вони уважали Ісуса, що «це він той, хто має визволити Ізраїль». Такий пророк, хоч за їхніми словами: «могутній ділом та словом перед Богом і всім народом», їм не підходив, якщо пасував, тоді тільки частково. Людям подобається Бог, але такий, щоб слухав та виконував їхню волю. Учні розраховували на інше, на фізичне визволення і мало раділи духовними вчинками, які довершував Христос. Справа Бога, ставлення його на перше місце у житті, на той час, ще не вміщалося в їхній голові. Вони очікували визволителя від колоніального гніту, але не Спасителя від гріхів. Помилялися. Зрештою, багато разів чули як Христос при оздоровленні промовляв: «… твої гріхи відпускаються» (пор. Мт 9,2; Лк 7,48). Спаситель ставив на першому місці упорядковане життя з Богом, а потім оздоровляв. Простуючи до Емаус вели розмову між собою, не припускали втручання Бога, не застановлялися про те, що означає воля Господня? Коли Ісус, якого не пізнали, запитав про їхню суперечку, їм стало дивно, що він не знає про події в Єрусалимі, у якому поховані їхні надії та плани. Ісусові було ніяково від такого розуміння його учнями справи, його приходу на світ, терпіння та воскресіння. Концентрація на собі, на своїх бажаннях, перешкоджала учням Христа зрозуміти правду про необхідність духовного звільнення. Вони були повні смутку, але не тому, що Христос страждав й помер на хресті, але тому, що не сталося за їхніми мріями: «а ми сподівались». Клеопа з Лукою не раділи тим, що Христос воскрес, не вірили в це, лише дивувалися, тому що розповідали жінки про порожній гріб та, що Христос живий. Навіть, були свідомі того, що дехто з учнів були біля гробу, заглядали всередину нього, але не бачили Ісуса. Вони не могли цього сприйняти через «засліплення очей, безумність й повільність серця у вірі». Віра важливіша від вкладання пальця в бік воскреслого та пробитого на тілі Спасителя! Ісус звернувся до апостола Томи: «Побачив мене, то й віруєш. Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (Ів 20,29).
 
Ісус слухав учнів, чув їхню оцінку ситуації, що сталася з ним в Єрусалимі. Вкінці сам промовив до учнів, що пророцтва описали докладно про прихід Месії, якому необхідно страждати й так увійти у свою славу. Уже підійшли до Емаусу, а Спаситель бажав йти дальше. Запросили його, щоб залишився з ними, бо уже смеркається. Він залишився. Сіли до столу. Спаситель взяв хліб, поблагословив, розломив, подав їм – і тут відкрилися в них очі. Аж тепер пізнали свого Учителя.
 
Господь завжди мандрує з людиною у її житті. Він поряд, готовий допомогти, але на силу не втручається в життя людини. Бог любить людей, він не глядить на рівень їхньої віри, лише, постійно готовий допомогти. Він всюди з нами: в розчаруванні, в хворобі, в осиротілості, у вдачі і промахах людини, в покаянні та в униканні розкаяння… Бог постійно присутній з нами у житті, крок за кроком, тому дуже добре знає наші духовні успіхи й провини. Господь з нами на вулицях міста, в автобусі, на праці, коли обідаємо за столом, у церкві, в нашому помешканні, особливо, у наших розчаруваннях та зневірі. Господь, передусім, зі своїм людом тоді, коли життя схиляється над вечір, коли сумерки життя огортають людину, коли опускають фізичні сили – вірмо, він з нами. Звертаймося до нього, щоб допоміг нам, розв’язав складні вузли життя, усунув непевності, загоїв психічні та гріховні рани. Він може усе, Бог – всемогутній! Він вказує на продовження шляху, сам пропонує йти, не зупинятися, довіряти йому своє життя… Хай пресвята Богородиця, Мати усіх матерів, виблагає нам дару цілковито віддати своє життя в руки Божого Провидіння!
 
 + Ігор
Митрополит Львівський, УГКЦ
 
 18 квітня 2017 р. Б. храм Воскресіння ГНІХ, м. Львів