Слово Папи до кардиналів і працівників Римської Курії
  • Нед, 23/12/2012 - 16:00

Промова Папи під час зустрічі з кардиналами, працівниками Римської Курії та Губернаторства 21 грудня 2012

 

Дорогі кардинали, брати єпископи та священики,
дорогі брати і сестри,

З великою радістю зустрічаюсь сьогодні з вами, дорогі члени Колегії Кардиналів, представники Римської Курії та Губернаторства, з нагоди цієї традиційної події, яка цими днями наближає нас до Різдвяних свят. Сердечно вітаю кожного з вас, починаючи від кардинала Анджело Содано, котрому дякую за гарні слова і за теплі хороші побажання, які він висловив мені від імені усіх присутніх. Декан Колегії Кардиналів нагадав нам вираз, який часто звучить впродовж цих днів у латинській літургії: «Prope est iam Dominus, venite, adoremus! Господь вже близько, прийдіте поклонімся!» Також і ми, як одна родина, готуємось віддати шану у вифлеємських яслах Дитяткові, котрий сам є Богом і прийшов настільки близько до нас, щоб стати людиною, як ми. Я охоче навзаєм висловлюю вам побажання і від щирого серця дякую усім вам, включаючи усіх папських представників по всьому світу, за щедру і цінну допомогу, яку кожен з вас надає мені в моєму служінні.

Добігає кінця рік, який вкотре був позначений багатьма складними ситуаціями, важливими питаннями та викликами, але також і знаками надії, як в Церкві, так і у світі. Нагадаю лише кілька важливих подій з життя Церкви і мого Петрового служіння. Перш за все, як нагадав Кардинал-Декан, відбулися подорожі до Мексики і на Кубу – незабутні зустрічі, із силою віри, глибоко закоріненою в серцях людей, а також із радістю життя, що випливає з віри. Пригадую, як після прибуття до Мексики, на узбіччі довгої дороги, якою ми проїжджали, стояла безконечна черга людей, котрі вітали нас і махали хустинками та прапорами. Пригадую, як під час поїздки до мальовничої столиці штату Ґуанахуато молодь побожно стояла на колінах на узбіччях дороги, щоб прийняти благословення Наступника Петра. Пригадую, як велика літургія поблизу статуї Христа-Царя зробила Христове царство присутнім серед нас – його мир, його справедливість і його істину. Все це відбувалося на фоні проблем країни, яка потерпає з приводу різних форм насилля і труднощів, викликаних економічною залежністю. Це проблеми, які, звичайно, неможливо вирішити лише релігійним шляхом, однак їх ще важче вирішити без того внутрішнього очищення серця, яке походить із сили віри, від зустрічі з Ісусом Христом. А потім був досвід Куби. Там також великі літургійні відправи, під час яких у співах, молитвах та мовчанні можна було відчути присутність Того, кому місцева влада так довго не хотіла дати місця. Пошуки у цій країні відповідного балансу відносин між обов’язками і свободою не можуть гарантовано вдатися без посилання до основних критеріїв, які людство віднайшло через зустріч з Богом Ісуса Христа.
Наступними ключовими моментами в ході цього року я хотів би назвати велике Свято Сім’ї у Мілані, а також візит до Лівану, пов’язаний із передачею постсинодальної апостольської адгортації, яка повинна тепер становити в житті Церков і суспільств Близького Сходу вказівки на важкому шляху єдності і миру. Останньою важливою подією року був Синод про Нову Євангелізацію, який також був спільним відкриттям Року Віри, під час якого ми відзначали відкриття Другого ватиканського собору п’ятдесят років тому, намагаючись зрозуміти і застосувати його по-новому у змінених обставинах сьогодення.

З нагоди усіх цих подій були заторкнуті головні питання наших часів: сім’я (Мілан), служіння миру у світі і діалогу між релігіями (Ліван), а також проголошення послання Ісуса Христа  в наші часи тим, хто його ще не зустрів, а також багатьом особам, котрі Його знають лише ззовні і власне тому не впізнають Його. Серед цих найважливіших питань я хотів би більш детально зупинитись перш за все на питанні сім’ї та природи діалогу, щоб потім заново зосередити увагу на темі нової євангелізації.

Велика радість, з якою зустрілись в Мілані сім’ї з усього світу, показала, що попри суперечливі враження, сім’я і сьогодні є сильною та живою. Однак беззаперечною є криза, яка особливо у західному світі загрожує її підвалинам. Мене вразило те, що під час Синоду багаторазово було підкреслено значення в передаванні віри сім’ї, як автентичного місця, де передаються основні форми буття людської особистості. Ми вчимося їх, живучи ними, а також терплячи разом з іншими. Таким чином стало зрозуміло, що у питанні сім’ї не йдеться лише про окреслену суспільну форму, але про саму людину – про питання, ким є людина і що слід зробити, щоб бути людиною у відповідний спосіб. Виклики у цьому контексті є різноманітними. Існує понад усе питання здатності людини брати на себе зобов’язання чи уникати їх. Чи може людина пов’язати себе на усе життя? Чи відповідає це її природі? Чи не суперечить це її свободі і перспективі її самореалізації? Чи людина стає собою, залишаючись незалежною і входячи у контакт з іншими через відносини, які може розірвати в будь-який момент? Чи зобов’язання на все життя не суперечить свободі? Чи зобов’язання варте того, щоб заради нього терпіти? Відкинення людських зобов’язань, яке стає щоразу більш поширеним в результаті неправильного розуміння свободи та самореалізації, а також бажання уникнути терпіння, означає, що людина залишається замкнутою сама у собі та залишає своє «я» виключно для себе, насправді не піднімаючись над ним. Однак лише у віддачі себе самої людина знаходить себе, і лише відкриваючи себе на іншого, на інших, на дітей, на сім’ю, лише дозволяючи собі бути зміненою через терпіння, вона віднаходить глибину буття людиною. Разом із відкиненням цього зобов’язання зникають ключові фігури людського існування: батько, мати, дитина – втрачаються головні елементи досвіду буття людиною.

Головний рабин Франції, Жиль Бернхейм, у своїй детальній та глибоко зворушуючій праці показав, що напад на істинну структуру сім’ї, що складається з батька, матері і дитини, якому ми зараз піддаємось, сягає ще більших глибин. Якщо досі причини кризи сім’ї ми вбачали в нерозумінні природи людської свободи, то тепер стає зрозуміло, що саме поняття існування – що насправді означає бути людиною – ставиться під сумнів. Він цитує відомий вислів Сімони де Бовуар: «Жінкою не народжуються, нею стають» (On ne naît pas femme, on la devient). Ці слова заклали підвалини для того, що сьогодні під гаслом «гендер» представляється як нова філософія сексуальності. Відповідно до цієї філософії, стать вже не є даним елементом природи, який людина повинна прийняти і особисто наповнити змістом, але суспільною роллю, стосовно якої людина сама приймає рішення, в той час як до того це вирішувало суспільство. Очевидною є глибока помилковість цієї теорії і антропологічної революції, що міститься в ній. Люди ставлять під сумнів ідею, що їх природа, дана їх тілесною ідентичністю, служить визначальним елементом їх людського буття. Вони заперечують свою природу і вирішують, що вона не була їм дана як попередній факт, але вони самі мають її створити для себе. Відповідно до біблійного опису створіння, бути створеним Богом як чоловік чи жінка належить до суті людини. Цей дуалізм є важливим аспектом людської особистості, призначеної Богом. Саме цей дуалізм, як щось дане наперед, ставиться під сумнів. Вже не важливе те, що читаємо в описі створіння: «Створив їх чоловіком і жінкою» (Бут. 1,27). Ні, тепер вважається, що це не Він створив їх чоловіком і жінкою, але досі це визначало суспільство, а тепер ми самі маємо це вирішувати. Чоловік і жінка, як створені явища, як природа людської особистості, вже не існують. Людина ставить під сумнів свою природу. Від тепер вона є лише духом і волею. Маніпулювання природою, яке сьогодні засуджується по відношенні до навколишнього середовища, тут стає основним вибором людини по відношенні до себе самої. Від тепер існує лише абстрактна людина, яка сама для себе вирішує якою має бути її природа. Ставляться під сумнів чоловік і жінка у їх створеному стані, як додаткові версії того, що означає бути людиною. Але якщо не існує дуалізму чоловіка і жінки як попередньої датості, то нема також сім’ї як чогось, що було задумано на початку при створенні. Але в такому випадку також і потомство втратило те місце, яке йому досі належало, і особливу, відповідну гідність. Бернхейм показує, що тепер воно із суб’єкта прав стало об’єктом, на який люди мають право і який можуть здобути. Там, де свобода творити стає свободою творити себе самого, неодмінно доходить до заперечення самого Творця, а також остаточно в основі свого буття людина втрачає свою гідність як Боже створіння, як образ Бога. Захист сім’ї лежить на самій людині. І стає зрозуміло, що коли доходить до заперечення Бога, зникає і людська гідність. Той, хто захищає Бога, захищає і людину.

Таким чином, я хотів би перейти до другої головної теми, яка від зустрічі в Асижі до Синоду з Нової євангелізації наповнила цілий рік, який добігав кінця: питання діалогу і переказу. Спочатку про діалог. Для Церкви в наші часи я бачу, перш за все, три сфери діалогу, де він повинен бути присутнім в боротьбі за людину і за те, що означає бути людиною: діалог з державами, діалог з громадянським суспільством – включаючи в це діалог з культурами і наукою – і врешті діалог з іншими релігіями. У всіх цих діалогах Церква промовляє, виходячи з цього світла, яке їй дає віра. Вона втіловлює одночасно пам'ять людства, яка від початку і протягом віків є пам’яттю досвідчень і терпіння людства, в яких Церква навчилась, що означає бути людиною, досвідчувати її обмеження і велич, можливості і обмеження. Людська культура, гарантом якої є Церква, зродилась і розвинулась від зустрічі між Божим об’явленням і людською екзистенцією. Церква становить пам'ять буття людиною перед обличчям культури забуття, яка знає вже лише саму себе і свої критерії мірил. Так, як хтось без пам’яті втрачає свою ідентичність, так і людство без пам’яті втратило би свою ідентичність. Те, що в зустрічі між об’явленням і людським досвідом було вказане Церкві, ясна річ, виходить поза рамки розуму, але не становить специфічного світу, який був би для невіруючих зовсім нецікавим. Якщо людина своєю думкою входить в рефлексію і зрозуміння цього знання, то вони розширюють перспективу розуму, а це стосується і тих, які не поділяють віри Церкви. У діалозі з державою і суспільством Церква з певністю не має готових розв’язків конкретних питань. Разом з іншими суспільними силами вона боротиметься за відповіді, які найповніше відповідатимуть властивій мірі людської сутності. Те, що вона окреслює як базові, конститутивні, незаперечні вартості людського життя, вона повинна боронити з великою виразністю. Повинна зробити все, що можливе, щоб створити переконання, які пізніше можуть перекластись на політичну діяльність.

У теперішній ситуації людства діалог релігій є необхідною умовою миру на світі, а тому є обов’язком християн, як і інших релігійних спільнот. Цей релігійний діалог має різні виміри. Він буде діалогом життя, діалогом практичного ділення. В ньому не йтиметься про великі теми віри – чи Бог є тринітраним, чи як треба розуміти натхнення Святого Письма і т.д.. Йдеться про конкретні проблеми співжиття і спільної відповідальності за суспільство, за державу, за людство. У цьому необхідно навчитись прийняття іншого в його бутті і мисленні. З цією метою необхідно зробити спільну відповідальність за справедливість і мир базовим критерієм цієї розмови. Діалог, в якому йде мова про мир і справедливість, стає сам собою – крім того, що є лише прагматичним – етичною боротьбою щодо правди і людського існування; діалог щодо оцінок, які все за собою тягнуть. Таким чином діалог, спочатку чисто практичний, стає боротьбою за властивий спосіб буття людською особою. Хоч фундаментальні вибори, як такі, не є предметом дискусії, та зусилля щодо якоїсь конкретної проблеми стають процесом, у якому, за допомогою слухання іншого, обидві сторони можуть віднайти очищення і збагачення. Таким чином, ці зусилля можуть також означати спільні кроки до єдиної правди, без зміни фундаментальних виборів. Якщо обидві сторони виходять з герменевтики справедливості і миру, то базова різниця не зникне, але,незважаючи на це, між ними зростатиме глибша близькість.

Загалом, сьогодні двома фундаментальними правилами міжрелігійного діалогу вважаються:

1. Діалог не скерований до навернення, але до зрозуміння. У цьому він відрізняється від євангелізації, від місії.
2. У цьому діалозі обидві сторони свідомо зберігають свою ідентичність, яку не піддають сумнівам під час діалогу ні щодо себе, ні щодо інших.

Ці принципи є слушні. Однак, я думаю, що в такому вигляді вони сформульовані занадто поверхнево. Правда, що ціллю діалогу не є навернення, але краще взаємне розуміння: це правильно. Однак, стреміння до пізнання і розуміння прагне завжди бути наближенням до правди. Тому обидві сторони, наближаючись крок за кроком до правди, рухаються допереду і наближаються до щораз більшого взаємного зрозуміння, яке має підставу в єдності правди. Щодо вірності своїй ідентичності: було би занадто мало, якщо б християнин своїм рішенням щодо власної ідентичності, скажемо, перервав на підставі своєї волі дорогу до правди. В цей час його буття християнином було би чимось арбітральним, звичайним фактичним вибором. В той же час, ясна річ, він не брав би до уваги, що в релігії ми маємо справу з правдою. У зв’язку з цим я хотів би сказати, що християнин має велику базову довіру, велику фундаментальну певність, що може безпечно виплисти на широке море правди, не потребуючи боятись за свою християнську ідентичність. Очевидно, не ми володіємо правдою, але вона нами: Христос, який є Правдою, взяв нас за руку, а на дорозі нашого пристрасного пошуку пізнання ми знаємо, що Його рука тримає нас міцно. Те, що внутрішньо нас підтримує рука Христа, робить нас вільними і одночасно безпечними. Вільними: якщо він нас підтримує, можемо відкрито і без страху ввійти у кожен діалог. Безпечні, бо Він не залишає нас, хіба що ми самі від нього відлучимося. Ми з’єднані з ним в світлі правди.

На завершення треба також згадати про переказ, євангелізацію, про яку обширно говоритиме посинодальний документ на підставі пропозицій синодальних Отців. Вважаю, що істотні елементи процесу євангелізації виразно показуються у розповіді святого Івана про покликання двох учнів Івана Хрестителя, які стають учнями Христа (пор.Ів.1,35-39). Тут є над усе простий акт голошення. Іван Хреститель показує на Ісуса і каже: «Ось Агнець Божий!» Дещо пізніше євангелист описує подібну подію. Цього разу це Андрій, який говорить до свого брата Симона: «Ми знайшли Месію»(1,41). Першим і основним елементом є просте голошення, керигма, яка черпає свою силу із внутрішнього переконання того, хто проголошує. У розповіді про двох учнів наступає слухання, слідування за Ісусом, слідування, яке ще не є наслідуванням, але швидше святим зацікавленням, динамікою пошуку. Це в суті дві шукаючі людини, які поза щоденністю живуть в очікуванні Бога, в очікуванні – оскільки Він є, а значить себе проявить. Їхні пошуки, порушені голошенням, стають конкретними. Вони хочуть краще пізнати Того, якого сам Іван Хреститель окреслив як Агнця Божого. Третій акт розпочинається після того, як Ісус повернувся до них і спитав: «Чого шукаєте?» Відповідь двох є знову запитанням, яке вказує на відкритість їх очікування, готовність робити наступні кроки. Вони питають: «Учителю, де перебуваєш?» Відповідь Ісуса: «Ходіть та подивіться» є запрошенням, щоб Йому товаришили і, йдучи з ним, стали тими, хто бачать.

Слово переказу стає ефективним там, де в людині існує послушна готовність на близькість Бога; там, де людина внутрішньо шукає і таким чином перебуває на шляху до Господа. В той же час, звернення на неї уваги Ісуса доторкає її серце, а наступна зустріч з переказом будить в ній святе зацікавлення, щоб ближче пізнати Ісуса. Слідування з ним провадить до місця, де Ісус перебуває, до спільноти Церкви, яка є Його Тілом. Це означає вступ до паломницької спільності катехуменів, яка є спільністю поглиблення і одночасно життя, в якій слідування за Христом робить так, що ми бачимо.

«Ходіть та подивіться» - ці слова, звернені Ісусом до двох шукаючих учнів, звернені також до сучасних людей в пошуці. На завершення року прагнемо молитись до Господа, щоб Церква, незважаючи на своє убозтво, ставала все більше розпізнаваною як місце Його перебування, проживання. Молимось до Нього, щоб в дорозі до Його дому, він робив нас щоразу більше тими, котрі бачать, щоб ми могли говорити щораз краще і щоразу більш переконливо: Ми знайшли того, на кого чекає цілий світ, Ісуса Христа, правдивого Божого Сина і правдиву людину. У цьому дусі сердечно бажаю вас усім гарних Різдвяних Свят  і Щасливого Нового Року. Дякую. 

 

Переклад "Католицького Оглядача" за матеріалами www.vatican.va


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць