Смерть католицької культури?
  • Птн, 08/02/2019 - 13:15

Коли говоримо про культуру, то в пересічної людини виникає перед очима або концертний зал, або якийсь етнографічно-фольклорний гурток, чи ще щось подібного. Насправді ж, під терміном «культура» ховається дещо більше, ширше і глибше. Культура – це основний конституційний елемент нашої ідентичності.

Саме вона робить нас багато в чому такими, якими ми є, диктуючи нам рамки, переконання і спосіб життя як такий. Культура – система цінностей і світогляд, який передається з покоління до покоління через систему символів і знаків, які в кінцевому результаті є зрозумілими тільки носіям цієї культури. І, попри те, що культура має такий вирішальний вплив на більшість людей, більшість не усвідомлює собі, що вони щодня, щогодини, кожного моменту свого життя перебувають у середовищі якоїсь конкретної культури, живуть в ній, носять її і передають її іншим, чи підпадають під вплив іншої культури і асимілюються в ній.

Мало хто з католиків усвідомлює собі, що для нас, католиків, природнім середовищем нашого існування і функціонування є католицька культура, яка і допомагає нам передавати нашу віру, наш спосіб життя, погляд на світ наступним поколінням, але й, що саме вона уможливила нам прийняти католицьку віру від наших попередників. Більше того, здається, що велика більшість католиків, почувши словосполучення «католицька культура», не зрозуміють, про що ж насправді йдеться.

Нам здається цілком природнім те, що, народившись в католицькій сім’ї, ми успадкували від своїх батьків-дідів отой специфічний погляд на світ, який насправді все чітко регламентує й пояснює, успадкували оту специфічну поведінку в часі християнських свят, оте таке звичне для нас – в неділю прийняти участь у Службі Божій. Весь отой комплекс отого всього, який нас відрізняє від інших релігій та інших християнських віросповідань, а зближує з людьми інших національностей, які поділяють з нами нашу католицьку віру – усе це і є наша католицька культура.

Ми часто би хотіли говорити про якусь загальнохристиянську спільність, часто прагнемо до неї, але коли стикаємося з іншими християнами, то починаємо собі усвідомлювати, що, можливо, у вірі нас мало що різнить, але спосіб життя, спосіб світосприйняття у інших християн є значно відмінний від нашого. І це природньо. Адже культура, хоча і оперує символами та знаками, має мало розуміння до абстракцій. Оскільки її основним завданням є впорядкування нашого щоденного життя і тому, культура, як така, опирається виключно на свої, властиві тільки їй цінності й смисли.

Саме тому, ми не можемо говорити про одну-єдину загальнохристиянську культуру. Адже між визнавцями різних християнських віровизнань існують серйозні розбіжності у релігійних цінностях. Так для протестанта Євхаристія не має навіть наближено того ж значення, яке вона має для нас, католиків. А для нас, католиків, ікона не має того значення, яке вона має для православних. Скільки б ми не старалися говорити інакше, проте саме життя спростовує тезу про одинакові християнські релігійні цінності. Тому, коли ми говоримо про християнську спільність у її суспільному аспекті, то мусимо звертатися до цілком базових цінностей і смислів, які не об’єднують християн у культурному плані, а тільки у надкультурному, тобто, цивілізаційному.

Але навіть про єдину християнську цивілізацію ми можемо говорити доволі умовно. Набір символів та знаків, як і базових цінностей, доволі суттєво відрізняється у православних, з одного боку, та католиків і протестантів - з іншого. Попри століття ворожнечі й взаємного поборювання, католики з протестантами культурно й цивілізаційно є значно ближчими, оскільки опираються на більш подібні між собою світоглядні позиції, аніж ті самі католики з православними чи протестанти з тими ж православними. Ці відмінності свого часу й дали підставу Гантіґтону стверджувати про існування специфічної, окремої православної цивілізації. Однак, здається Гантіґтону не вдалося побачити те, що цивілізаційно православний світ, хоч і на перший погляд знаходиться у якійсь проміжній позиції між християнським Заходом й ісламом, однак цивілізаційно усе ж таки становить із Заходом одне цивілізаційне ціле, а не являє собою окремий цивілізаційний комплекс.  

З іншого боку, дивлячись на культурні відмінності різних народів, які становлять католицьку сім’ю, здавалося б неможливим говорити про якусь єдину католицьку культуру. Однак, ще років тридцять тому, навіть поверхневий погляд на шкалу цінностей католиків, що належать до різних народів, вказував на тотожність їхніх цінносних систем. Окрім цього, знову ж таки, років тридцять тому, що є дуже мало в історичному сенсі, існувала інтегральна система символів та знаків, яка об’єднувала увесь католицький світ.

Ось два простих приклади.

1. Римо-католик поляк і греко-католик українець, не зважаючи на їхню різну національну та обрядову приналежність, без жодних проблем розуміють один одного, коли мова заходить про Євхаристію. У той же ж час, греко-католик українець і православний українець, говорячи про Євхаристію, навіть на звичайному мирянському рівні, попри національну та обрядову тотожність, просто таки приречені стикнутися із низкою непорозумінь.

2. Зображення Серця Христового. Для католика, незалежно від його національної та обрядової приналежності, стосовно цього зображення не потрібно нічого пояснювати. Все і так є зрозумілим. У той же ж час, протестант чи православний не буде у змозі дати точної інтерпретації цього зображення, хіба що він отримав відповідну освіту. Але й в такому випадку, його мова про Серце Христове ніколи не буде мати у собі ті характерні наголоси, які будь-який католик відразу ж розставить кожен на своє місце. Таким же ж незрозумілим, як для православних і протестантів, це зображення є й для визнавців нехристиянських віросповідань. 

Звісно, сьогодні, після розпаду католицької культури як єдиного цілого, ситуація не є більше настільки однозначною. Сьогодні не важко знайти католика, незалежно від його обрядової чи національної приналежності, для якого Серце Христове, вервичка чи монстранція нічого не говорять.

«Ну, і? Що з того? Символи змінюють. Не завжди в католицтві існував культ Серця Христового, а монстранція – це взагалі характеристика римського обряду. Символи і знаки виникають і відходять, змінюють своє значення», - цілком слушно може зауважити критик. І, на перший погляд, матиме рацію.

Так, ці символи і знаки дійсно відходять. Але проблема у тому, що на їхньому місці немає нових. Тобто, ми опинилися у ситуації, коли старі символи і знаки католицької культури стають чужими частині католиків, коли культурна єдність, культурний код, які ще донедавна об’єднували увесь католицький світ, виявились зруйнованими, а нових символів та знаків, які б об’єднували цілий католицький світ немає.

Паралельно з цією руйнацією символів та знаків відбувається й інша руйнація – руйнація католицького світогляду. Тобто, тут уже йдеться про руйнування найбільш важливого конститутивного елементу культури, як такої. Цей процес в першу чергу можемо спостерігати на лінгвістично-семантичному рівні, коли йде підміна понять, зміна значень слів, впровадження в церковну лексику слів, які характерні для світських антихристиянських кіл, зміщення смислових наголосів, зміщення наголосів, як таких.

Але все за порядком.

1. Підміна значення слів. Цей процес відбувався в християнстві від самого початку його існування й завжди його наслідком було виникнення чергової проблеми для Церкви – єресі. Але допоки ці слова, у їхньому вивернутому значенні, були тільки на устах у єретиків, насправді, серйозної проблеми для Церкви не існувало. Наприклад, візьмемо таке поняття як секуляризм. Це поняття виникло в самому католицтві. Адже саме католицтво дало чітке визначення Церкви і Держави, як двох досконалих соціальних організмів, які між собою перебувають у цілковитій автономії, проте, співпрацюють заради загального добра.

Але в руках протестантів це поняття породило дві ідеї. Одна з цих ідей стала фактичним відродженням старого візантійського цезаропапізму, а інша, проголосивши суспільство наслідком суспільного договору, звела віру до чисто приватної сфери. Саме цю останню ідею взяли на озброєння різноманітні антикатолицькі сили після так званої великої французької революції.

Але допоки таке розуміння державно-церковних стосунків було поза Церквою, воно, насправді, не становило великої загрози для існування Церкви. Лише в теперішньому часі, коли автономією Церкви і Держави, покликаючись на державні закони, католики відмовляються впливати на суспільства, у яких вони живуть, дозволяючи тим суспільствам скочуватись до войовничої антилюдськості, таке розуміння секуляризму почало загрожувати руйнацією Церкві. Адже Церква, яка перестає активно впливати на суспільство, перестає бути насправді Церквою, а перетворюється або на маргінальний клуб, або на державний придаток.

Подібні процеси відбулись з багатьма словами і поняттями. Наприклад, такими як людська свобода, любов, права людини, солідарність і т.п..

2. Запровадження в церковну лексику світських понять. Кожен, хто хоч трохи знає життя Заходу, є прекрасно інформованим про те, що однією з його основних ідей є толерантність. Це словечко й ідея, яка ховається під ним, уже успішно впроваджене в католицьку лексику. Ідея толерантності настільки глибоко вкоренилась в умах католиків, що велика частина їх свято переконані, що толерантність – це християнська чеснота. Насправді, толерантність ніколи не числилась у списку християнських чеснот.

А у своєму сьогоднішньому розумінні, коли вказувати на те, що гріх є гріхом – нетолерантно, вказувати на можливість того, що людина може закінчити своє існування в пеклі – нетолерантно, вказувати на помилковість тверджень інших християн, які не відповідають істині католицької віри – нетолерантно, вказувати на загрозу ісламізму – нетолерантно і т.д., толерантність не те що не відповідає євангельським цінностям, така толерантність їх просто відверто заперечує. І таких понять світу цього в церковну лексику заведено чимало.

3. Підміна понять. Основним поняттям християнства, без якого воно просто не може існувати, є Христос. Довкола цього поняття точилися найбільш запеклі контраверсії в історії християнства. Хто Він? Яка Його природа? Яка Його місія? Що Він заснував? Проте, ще ніколи в історії християнства не відбувалося такої виразної підміни самого поняття  Христос. Сьогодні для великої частини людей, які себе називають християнами, а в тому числі й серед католиків, Христос – це більше не незаперечний моральний Вчитель, не есхатологічний Суддя, не вселенський Пантократор, не вимогливий Законодавець, а такий собі чувак, з розмитими, всеохоплюючими намірами. Такий собі образ із рок-опери «Ісус – Суперзірка».

Тобто, це такий собі не зовсім притямний ідеаліст, який просто всіх любить і нічого від нікого не вимагає. І та любов – це мерзенно солодка до нудоти підробка любові. Тут під любов’ю розуміється вседозволеність, безкарність і безвідповідальність. Звісно, що такий образ не має практично нічого спільного з образом Ісуса в Євангеліях.

Більше того, такий образ «христа» є карикатурним симулякром реального Христа. І цим симулякром прагнеться замінити Христа на Його потворну карикатуру. Тут просто потрібно зазначити один лінгвістичний аспект. Грецький префікс - не означає тільки проти, навпроти, але й замість. Тобто, звичне для християнського вуха поняття Антихрист має іще один зміст – заміть Христа.

В такому контексті й поняття Церква мусить трансформовуватись. У такій картині світу Церква більше не є громадою Христових послідовників, вибраним Божим народом. Це – благодійна організація, без чітких критеріїв приналежності. А коли Церква проповідує моральні норми, то це викликає серйозний спротив навіть у тих колах, які називають себе католицькими.

Така підмінна понять розтягнута не тільки на Христа і Церкву, вона фактично охоплює більшість понять, звичних для католицького вуха.

4. Впровадження в церковне життя некатолицьких/антикатолицьких ідей. Одним з найвиразніших прикладів такої маніпуляції є впровадження в церковну лексику, відтак в церковне життя понять, які вигадала і розвинула так звана сексуальна революція другої половини ХХ століття.  І, здається, найкрасномовнішим прикладом такого є впровадження в церковну лексику, а пізніше і в церковне життя, гендерної ідеології, як наукової. Це впровадження відбувається різними способами, з різних напрямків і попри спротив єрархії. Щоправда, цей спротив не є загальним.

Для прикладу, Конференція католицьких єпископів Німеччини свого часу практично офіційно прийняла гендерну ідеологію.  А зараз вже йде мова про gay-friendly єпископів і про gay-friendly священиків, і про gay-friendly парафії. І все це відбувається, з одного боку, цілком відверто, з іншого - тишком-нишком, малими кроками. Ідеї гендеризму - не єдине антикатолицьке розуміння, яке впроваджується в життя Церкви, але, можливо, воно є найкрасномовнішим.

5. ЗМІщення наголосів. Свого часу скандал з Вікілікс дещо привідкрив завісу над таємними спробами ліберальних сил, зокрема Демократичної партії США, змусити Церкву змістити наголоси у своїй проповіді з питань біоетичних на питання екології та міграцій. І в частині Церкви такі й інші активності принесли свої плоди. Дійсно, в певних місцях наголоси суттєво змінилися. Але в людини, яка черпає інформацію про церковне життя із світських ЗМІ, може скластися враження, що Католицька Церква забула про питання біоетики, а сконцентрувалася виключно на питаннях соціальної справедливості, екології та мігрантів. Але тут йдеться про вибірковість в інформуванні.

Так ЗМІ широко розтиражували вирвану з контексту цитату Папи Франциска про те, що він не збирається судити ґеїв. Але ті ж самі ЗМІ повністю проігнорували його ж таки цитату про те, що гендерна ідеологія є сатанинською. Ці зусилля ЗМІ, все ж таки, не проходять намарне й в частини католиків виникає враження, що аборт і питання мігрантів – це речі однакової ваги.

Усі вищеперераховані приклади не є поодинокими екстремними випадками. Вони є просто ілюстрацією процесів роздрібнення і розводнення католицької культури на рівні зміни менталітету.

Але після всього написаного можуть залишитись питання на кшталт: Ну, і що? Ну, зникає католицька культура? Ну, хіба це – трагедія, хіба це загрожує існуванню Церкви? Хіба це є перешкодою для Її місії?

Такі питання можуть виникнути від нерозуміння простого факту: всяка ідентичність людини визначається її приналежністю до конкретної культури, а всяке суспільство, яке хоче дійсно залишатися суспільством, а не простою сумою індивідуумів, та хоче продовжувати своє життя в наступних поколіннях, мусить передавати свій світогляд наступним поколінням, і ця передача можлива тільки через передавання конкретних знаків та символів, які мають конкретне семантичне значення. А це і є культурою. Без культури жодне суспільство не може вберегти власну ідентичність, власний світогляд, а тим більше не може свій світогляд передати наступним поколінням.

Знищення культури одного соціуму обов’язково призводить до асиміляції його членів в іншому, часто ворожому соціумі. Байдуже, чи це з історичної перспективи відбувається поступово чи миттєво, результат той самий – суспільство, яке втратило свою специфічну культуру, перестає існувати.  

Фактично нещодавнім прикладом цього може для нас слугувати доля американських ліберальних «католиків». Справа в тому, що, судячи з усього, американська молодь з католицьких сімей обирає або некатолицьку ідентичність, або традиційну католицьку ідентичність, навіть з ухилом до твердого традиціоналізму. Тобто, молодь ігнорує ліберальний «католицизм». Американські ліберальні «католики», зруйнувавши власну католицьку культуру у своєму середовищі, так і не змогли вибудувати якусь ліберальну альтернативу. І тому, не мали що передати наступному поколінню. Плюс до того, зруйнувавши свою власну католицьку культуру, ці «католики» стикнулися із асиміляцією, яка косить їхні ряди, поповнюючи ряди практичних та ідеологічних атеїстів, членів різного роду культів та сект. І в цьому немає нічого дивного, адже культура не може бути простою сумішшю різнорідних елементів, які не те що не знаходяться у гармонічній пов’язаності один з одним, а навпаки, протиставляються один одному і один одного заперечують. 

У той же ж час, американські католики, які залишились вірними своїй католицькій культурі, практично не зазнають втрат від асиміляції зі світом й представляють собою, хоча й не більшість американського католицтва, проте, доволі життєздатну групу, яка, фактично, є єдиною надією на майбутнє американського католицтва. 

Отож, спроба зберегти католицьку культуру – це спроба передати скарб католицької віри наступним поколінням.

Ймовірно, після усього дотепер викладеного може виникнути запитання: а що можна зробити, щоб врятувати католицьку культуру, щоб могти наступним генераціям передати скарб віри?

Перш за все, потрібно чітко поставити діагноз і усвідомити його наслідки, принаймні ті, що виглядають найбільш ймовірними. Наступним кроком потрібно прийти до розуміння, що руйнування католицької культури не відбувається при фронтальному зударі цієї культури із світом. Це руйнування найкраще описати терміном, який фактично став популярним після початку московитської агресії проти України, а це – гібридна віна. Напад на католицьку культуру відбувається часто під прикриттям католицькими, національними чи гуманістичними гаслами, часто руками наших вчорашніх братів і сестер у вірі, які усе ще формально належать до Церкви. Ці напади часто одягнені в шати експертності, науковості, професіоналізму. Часто вони так сформовані, що здатні викликати не тільки хаос і замішання, що є, фактично, основною їхньою ціллю, але й посіяти недовіру між самими носіями католицької культури, спровокувавши їхнє непорозуміння та взаємопоборювання.

Водночас, не існує єдиного генерального удару (скоріше, стикаємося з цілим роєм малих ударів), неможливо ідентифікувати єдиний матеріальний центр, який віддає команди, тому часто виглядає, що такий гіпотетичний центр віддає протирічні команди. Більше того, всяка спроба вирахувати, ідентифікувати, демаскувати такий гіпотетичний центр провадить до банального створення чергових теорій змов, які, в кінцевому результаті, зусилля тих, хто бореться з цими вітряками, зводить до банальної дискредитації всякої спроби боротися за збереження нашої католицької спадщини, нашої католицької культури, нашої католицької ідентичності, нашої католицької віри.

Потрібно собі, з іншого боку, чітко усвідомити, що центр, який віддає команди, далеко перевершує наші інтелектуальні й когнітивні здібності, бо наша боротьба не є проти тіла і крові, а проти духів злоби, проти духовного світу, який повстав проти Бога і саме в цьому світі і є головний центр управління нападів на Церкву.  

На даному етапі, успішність гібридної війни проти народу Божого, фактично унеможливлює існування єдиного координаційного центру католицького опору. На превеликий жаль, зараз ми опинилися у ситуації, коли кожен окремо взятий католик поставлений перед вибором, незалежно від того, свідомий він того вибору чи ні, - або він залишається повністю вірним католицькій культурі й отримує можливість і сам залишитись католиком та передати свою католицьку віру наступним поколінням, або він переходить в категорію тих, хто себе ще називає католиком, але в культурному сенсі вже ним не є.

Трудність цієї ситуації в тому, що цей вибір не одноразовий, а постійний і вимагає максимум зусиль, максимум обережності й уваги. І таке завдання людині не під силу. Але ми маємо на Кого опертися.

Думаю, що тут необхідно зробити невеличкий екскурс і в наші українські реалії заради кращої ілюстрації. Сьогодні в Україні, окрім невеличких острівців, католицька культура є повністю відсутня. При цьому варто мати на увазі, що свого часу більша частина території сучасної України була охоплена ареалом католицької культури. Навіть Православна церква часів митрополита Петра Могили культурно була практично католицькою. І саме ця культурна близькість надавала можливість митрополитам Могилі й Рутському провадити переговори про об’єднання Київських церков в одну. Такі ж спроби об’єднання при теперішньому стані речей можуть бути хіба що руйнівними як для УГКЦ, так і для ПЦУ.

На жаль, московська окупація України сприяла зникненню католицької культури на більшій частині її території. Московські окупанти методично і планомірно винищували навіть всякий натяк на католицьку культуру, очищаючи Україну від «латинсьтва». Фактично, на кінець ХХ століття католицька культура була зведена до ізольованих культурних анклавів на теренах Галичини і Закарпаття, та римо-католицьких острівців, розкиданих по всій території України.

Здавалося, наприкінці 80-х років ХХ століття відродженням УГКЦ, Її виходом з підпілля мало би статися відродження, реставрація католицької культури, принаймні, в межах Закарпаття і Галичини. Однак, не лише цього не сталося, насправді відбувся культурний розрив, який фактично повністю маргіналізував католицьку культуру в Україні. Неймовірно, але це – історичний незаперечний факт. Щоб уникнути нерозумних звинувачень опонентів, тут мушу зазначити, що католицька культура і католицька віра – це не тотожні поняття.

Причин такого розвитку подій є декілька. Спробуємо поглянути на головні з них. В першу чергу, це – зміна структури населення Галичини і Закарпаття у часі совєтської окупації. Йдеться про демографічні та культурні зміни. По-перше, збільшилась частка культурно некатолицького населення цих регіонів. По-друге, совєти доволі успішно провели культурне «розкатоличеня» автохтонного населення Галичини і Закарпаття. Це розкатоличення відбулось в двох напрямках. Перший – це вплив московського православ’я на ці регіони, який тривав майже 50 років, і який добився доволі багато. Другий напрямок – це те, що частина греко-католиків, втративши живий зв’язок з Церквою, в часі підпілля, витворили власні фантазми, сприймаючи їх як щось автентично католицьке.

У витворенні й укоріненні більшості таких фантазмів не малу роль зіграли вчорашні партійці й комсомольці, які раптом взялися відновлювати традиційну культуру, перетворюючи релігійні святкування на відновлення поганських культів. Та невеличка частина культурних католиків, яка залишилась вірною Церкві в часах гонінь, виявилась просто нездатною культурно асимілювати і абсорбувати таку кількість нових католиків та опинилася в результаті цього практично на узбіччі церковного життя. Тобто, сталося так, як за звичай і стається в таких випадках: нечисельна група однієї культури не змогла абсорбувати й асимілювати у своїй культурі більш чисельну групу іншої культури.

Іншою причиною втрати католицької культурної ідентичності Галичиною став чисельний приїзд діячів з української діаспори для допомоги у розбудові УГКЦ. За влучним виразом одного з діаспорних українських греко-католицьких священників, для української діаспори переважаючим віросповіданням вже давно став їхній український етніцитет, а не християнство. Тому, на превеликий жаль, частина цих поверненців виявилась, фактично, носіями ліберального католицизму, практично повністю позбавленого католицької культури, зате збагаченого українством. Ліберальний проукраїнський католицизм виявися завеликою спокусою для суспільства, і без того позбавленого католицької культурної ідентичності. Ситуація стала ще виразнішою, коли в Україну в кінці 90-х – на початку нульових почали повертатися студенти, які отримали освіту у західних вишах. Адже більша частина цих нових поверненців теж була збагачена багажем ліберального, прогресистського католицизму.

Отож, вже наприкінці нульових років ХХІ століття кількість культурних некатоликів в УГКЦ перевищила кількість культурних католиків. Ситуація в УГКЦ почала ще сильніше зміщуватися в сторону зменшення культурно католицької частки за рахунок, фактичного, не юридичного, відходу частини носіїв католицької культури в РКЦ.

Такий колапс католицької культури спричинив величезну проблему з переданням католицької віри наступному поколінню в греко-католицькому середовищі в Україні. На жаль, сьогодні можемо спостерігати поступову втрату впливу УГКЦ на молодь, яка все більше секуляризується, оскільки вона опинилася у ролі генерації, яка ще називає себе католиками, проте ментально уже давно вийшла за межі Церкви. І в даному випадку не секуляризація є першопричиною відходу молоді від Церкви. Секуляризація змогла отримати такий успіх, завдячуючи зникненню католицької культури, яка була замінена еклектичною сумішшю модних ліберальних гасел, різного роду фантазмів, прогресистсько-ліберальним українством та ліберальним псевдокатолицтвом, сумішшю, яка обіцяла дати відповідь на виклики сучасності, а насправді виявилась абсолютно нездатним до життя і відірваним від життєвих реалій симулякром.

Інша частина молоді, яка виросла в католицьки культурному середовищі і яка успадкувала католицьку культуру, виявилась більш схильною до відвідування римо-католицьких храмів та бере активну участь в житті РКЦ, уникаючи відвертого розриву з УГКЦ. Проте, судячи із тенденцій, ця молодь буде все більше віддалятися від УГКЦ, тим більше, що сьогодні зміна обрядової приналежності не тягне за собою і обов’язкову зміну національної приналежності.

З іншого боку, відтік католицьки культурного контингенту з УГКЦ в РКЦ, знову ж таки, судячи з загальних тенденцій, лише тимчасово покращить католицьку культурну ситуацію в РКЦ, не вплинувши жодним чином на загальну ситуацію католицької культури в Україні. Більше того, це явище буде лише тимчасовим. З одного боку, саме католики становлять найбільшу частку мігрантів з України на Захід, з іншого боку – судячи із певних сингалів у суспільному просторі, інфільтрація ліберального «католицизму» в середовище РКЦ в Україні йде доволі жваво.

На даний момент йдеться про тенденції. Але ці тенденції показують на даному етапі схильність до інтенсифікації та подальшого розвитку в напрямку фрагментації маргіналізації католицької культури в подальшому. При цьому, необхідно враховувати той простий факт, що попри ряд специфічностей, очевидно тимчасового характеру, Україна, все ж таки є, хоча і маргіною, але таки інтегральною частиною західної цивілізації. І процеси, які відбуваються на Заході, отримують своє продовження і в українському суспільстві, щоправда, у специфічний спосіб. Ця специфічність не впливає, чи мало впливає, на загальні тенденції.

При цьому, варто також зауважити про відсутність в Україні власне православної культури немосковської форми та загальний відступ православної культури по всій території України. Створення ПЦУ не завадило цьому процесу відступу, й дуже ймовірно, що просто, у силу певних обставин, ПЦУ не зможе протиставитись цьому процесу, ані в необхідний час витворити свою форму православної культури, яка би могла, можливо, дещо призупинити цей процес.

І знову ж таки, виглядає на те, що ми є свідками доволі швидкої протестантизації Великої України, в першу чергу - великих міст, але й за даних обставин протестантизація містечок і сіл на Сході, Центрі й Півдні, не виглядає чимось утопічно нереальним. При чому, варто враховувати, що, фактично, йдеться про неопротестантизм, а не класичний протестантизм, який вже практично втратив свою культурну ідентичність.   

В українських реаліях плекати католицьку культуру в своєму замкненому середовищі стає дедалі важче, враховуючи зовнішній тиск. З іншого боку, слід також уникати ілюзій, які можуть створювати зовнішні успіхи Церкви, й не піддаватись на різноманітні інформаційні маніпуляції. У цій ситуації також не можна дозволити собі поставу у стилі «все пропало».

Життєво необхідно тим, хто усе ще плекає католицьку культуру, зберігати реалізм та вчитись виживати у культурно некатолицькому середовищі. Особливо не варто звертати увагу на мас-медійні твердження про те, що начебто Церква має великий авторитет в українському суспільстві. Такі твердження є банальною маніпуляцією. Авторитет Церкви у суспільстві не вимірюється рівнем підтримки церковних заяв, які йдуть у фарватері суспільних запитів. Авторитет Церкви в суспільстві можна діагностувати рівнем підтримки церковних заяв, які суперечать суспільним переконанням та запитам, або ще краще - рівнем підтримки церковних заяв, які йдуть у розріз із суспільними запитами.

Тим, хто і надалі хоче плекати католицьку культуру, варто усвідомити собі, що це – єдиний можливий варіант збереження власної віри і виховання у вірі наступних поколінь. Але і також попри те, що на даному етапі історичного розвитку, це є доволі важке і складне завдання.

Але варто повернутися до загальної теми цього тексту, в продовженні якого сподіваюсь дати потрібні відповіді.

Розпад дотепер єдиної католицької культури не відбувається ні за обрядовою, ні за національною ознакою. Основна ознака, за якою відбувається цей процес, є чисто ідеологічного характеру. Цей розпад не тягне за собою витворення нової католицької культури. Насправді, ми зараз є свідками розпаду й маргіналізації католицької культури, а не її трансформації.

Ідеологічність цього явища можна чітко прослідкувати у поставі так званих ліберальних католиків. «Я – специфічний католик», «я не погоджуюсь з усім, що вчить Церква», «Я маю іншу думку з приводу абортів, аніж це думають єпископи», «Я – католик, але ж у нас Церква відділена від держави», - ось типові заяви-маркери тих, хто тілом усе ще в Церкві, але розумом уже поза Нею. І це вказує, що ті, хто озвучують такі заяви, насправді, відійшли від католицької культури не під впливом обрядової чи національної приналежності, а властиво під впливом ідеології.

Процеси, які призводять до зменшення ареалу католицької культури, відбуваються в різних країнах, з різною швидкістю. Але немає підстав говорити, що існують країни, де ці процеси не відбуваються. Тобто, ці процеси є глобального характеру.

Ці процеси призводять спочатку до втрати частиною католиків католицької культури, а потім і до їхньої асиміляції іншими культурами, в першу чергу, ліберальною антихристиянською культурою. Це не є процес ані посьогоднішнення (aggiornamento), ані інкультурації, адже ці процеси передбачають повне і цілковите інтегральне збереження усього Вчення Церкви через інфільтрацію католицької культури в національну культуру та католицьку рекультурацію через нову євангелізацію, колись християнських народів.

Насправді, процеси, які ми спостерігаємо, це – інфільтрація модних лівацьких ідей в католицьку культуру, з поступовою її руйнацією із середини, й витворення на цій основі специфічної ліберальної ідеологеми, яка не є культурою, оскільки не має своїх специфічних символів і знаків для передачі наступним поколінням. Насправді, єдине, що така ідеологема може зродити в наступних поколіннях, так це впровадити їх в ліберальну антихристиянську культуру. Отож, це – не створення нової культури, це – руйнація католицької культури, з поступовим заміщенням її культурою ліво-ліберальною, антихристиянською. 

Як зберегти власну католицьку культуру? Чисто з практичної точки зору. Попри можливу відмінність у тактиці, стратегія тут є доволі зрозумілою. Перш за все, це є вірність Богові й Церкві Христовій. Вірність попри те, що часами може виглядати, що Бог нас забув, а Церква більше не є люблячою Матір’ю, а тільки мачухою. Ця вірність в першу чергу має на увазі вірність католицькій ортодоксії, благо Апостольська Конституція Fidei depositum святого Папи Івана Павла ІІ Катехизму Католицької Церкви гарантує непомильність, тому у цьому є на що опиратись. Також це включає вірність католицькій ортопраксії, католицькому способу життя, католицьким побожним практикам, в першу чергу участь у Службі Божій, часте Причастя і Сповідь, молитва Вервиці, та іншим побожним практикам.

Тут є велика необхідність фундаментального і ґрунтовного виховання підростаючого покоління в католицькій вірі, а католицька культура є єдиним інструментом для цього. Також об’єднання з іншими носіями католицької культури в невеличкі, взаємопов’язані спільнотки є серйозним інструментом для того, щоб зберегти свою віру й культуру в сучасних умовах і не зблудити на манівці антикатолицького сектантства. Насправді, цей рецепт викладений ще в Діях Апостольських – однодушність в молитві, витривання в апостольській науці, спільність життя й спільність в Євхаристії. Але при цьому, необхідно зберігати живий зв’язок з Церквою, Її законною єрархією. Це – універсальний рецепт. А все інше - питання тактики. Ми ще можемо врятувати те, що врятувати можна. Не слід забувати ані пророцтв Ісуса про кінець світу, ані пророчі слова Бенедикта ХVІ про те, що в майбутньому Церква буде мала. Майбутнє належить християнам, і нам католикам - в першу чергу. Пам’ятаймо про це.

Дана стаття не відображає думки єрархії УГКЦ, ані окремо взятого єрарха. Більше того, ця стаття – приватні думки її автора. Якщо серед єрархії буде хтось, хто не погоджується із цією статтею, то автор цієї статті наперед висловлює свою згоду з такою незгодою і наперед відрікається усього написаного в ній.

о. Орест Дмитро Вільчинський