Соціальне християнське вчення та його місія у Церкві
  • Втр, 23/07/2013 - 23:07

Соціальна доктрина народилась і сформувалась з натхненного життя християнської спільноти, під дією Святого Духа, є веденою пастирським досвідом, вкорінена в Церковній традиції та освітлена світлом Христового Євангелія 

Про Соціальне вчення в серці місії Церкви, Тему єдності спільноти, сформованої за посередництвом різних харизм, Роль вчительства і соціальну доктрину Церкви, Єпископа, місцеву громаду і соціальну доктрину Церкви, Роль священиків у соціальній доктрині Церкви, Богопосвячене життя і соціальну доктрину Церкви, Мирян і соціальну доктрину Церкви, Соціальну доктрину Церкви, формацію і катехизу.

Соціальне вчення в серці місії Церкви. Протягом десятиліть, які відділяють нас від приходу «сучасної» ери, соціальна наука Церкви та Вчительський уряд Церкви поступово поглибили природу самої соціальної доктрини. Це дало змогу все більше і більше висвітлити еклезіологічний характер цієї доктрини, тобто її близькі стосунки з місією Церкви, євангелізацією і проголошенням християнського спасіння в сучасних реаліях. Місія служити світові є властивою для Церкви, це служіння показує яким повинен бути знак єдності і таїнство спасіння для всього людства, як на це вказує енцикліка Sollicitudo rei socialis (41).

Цей тісний зв’язок між соціальною доктриною і місією Церкви виражається у пункті 54 Centesimus Annus. «Соціальна доктрина є вартісним та ефективним інструментом євангелізації як такої, проголошуючи Бога і Його таїнство спасіння у Христі кожній людині, і тим самим відкриває правду людини про неї саму». Компендіум соціальної доктрини Церкви пригадує нам про це більш докладно в главі, присвяченій «євангелізації та соціальній доктрині» (пп. 60-71).

Християнські таїнства Воплочення та Воскресіння звіщають нам спасіння, кульмінацією якого є подія Христового Воскресіння, і ця подія стосується всього людства та всіх вимірів людського існування, тому що в цьому і полягає відкупительна жертва Ісуса Христа. «Адже, вже за самою своєю природою спасительна справа Христа має за мету спасіння людини, а також включає в себе оновлення усього творіння» (Apostolicam actuositatem 5).

Коли Церква діє для спасіння і духовного розвитку людини, вона творить і проголошує правила для нового кращого життя спільноти, де царюватимуть мир та справедливість. Отож, Церква співпрацює разом з усіма людьми доброї волі, для встановлення відносин та інституцій, з метою творення більш гуманного суспільства. «Церква навчає, що дорога, котрою повинна слідувати людина в цьому світі, має бути спрямована до Царства Божого. Таким чином, соціальна доктрина Церкви поширюється і має вплив на закони морального порядку, зокрема, зачіпає вимір правосуддя, яке покликане регулювати людські відносини. Це і робить її частиною проповіді Христового Євангелія» (Libertatis conscientia 63). Зрештою, воцерковлена людина – це реальна особа, що живе у світі і прагне нести слово спасіння Господа. Це людина, яка часто перебуває у світі, обтяженому проблемами та несправедливістю, які часто пов’язані із суспільними відносинами.

Пропонуючи своє соціальне вчення, Церква у ще більш повніший спосіб робить можливим виконання своєї особистої місії: «Для Церкви навчання та поширення соціальної доктрини відображає її євангелізаційну місію, яка є невід’ємною частиною християнського послання» (Centesimus Annus, 5 ).

Це було очевидним вже для Папи Лева XIII, але сьогодні воно набуває ще більшої актуальності, особливо після Другого Ватиканського Собору, після Evangelii nuntiandi Папи Павла VI, а свого вирішального характеру її ідеї набувають в період понтифікату Папи Івана Павла II, де соціальне вчення Церкви знаходить своє місце у богословській моралі, а саме, у відносинах між Церквою та світом, в місії євангелізації.

Тема єдності спільноти, сформованої за посередництвом різних харизм. Місце соціального вчення в місії Церкви, з одного боку, дає нам розуміння, що це не є якийсь певний додаток, щось другорядне для християнського життя, а з іншого боку, воно допомагає зрозуміти, роль цього вчення у відношенні до спільності людей. Предметом, який виражає характер соціальної доктрини Церкви є ніщо інше як вся церковна спільнота.

Церква є «таїнство у Христі, знак глибокого єднання з Богом і єдності всіх людей» (Lumen Gentium, п. 1). Церква є спільнотою органічно живою, бо оживлюється Святим Духом (Ів. 15,16), Тіло, яке черпає силу від Голови, тобто Христа (Еф. 4,15-16).

Це спільнота органічна та жива, це слід в історії Божої любові до людини, яке виявляється у покликанні всього людства як потомства одного батька до синівства. Ця спільнота передбачає проголошення новизни християнської віри та слідування вперед, розуміючи цю новизну як дар Божий і плід Воскресіння для всіх людей. Вірним Слову Божому, Церковній Традиції та покликаним Духом Святим, Церква проголошує і бачить свою соціальну доктрину, як невідʼємну частину, яка буде поширюватись і втілюватись. Оскільки, Церква є єдиним живим організмом, то предметом її соціального вчення є церковна спільнота. Компендіум соціального вчення Церкви говорить, що «Соціальна доктрина належить Церкві, оскільки Церква її формулює, поширює і викладає. Це вчення – не прерогатива якоїсь частини церковного тіла, а всієї спільноти, і є виявом того, як Церква розуміє суспільство і яку позицію вона посідає щодо його структур і змін, які відбуваються у ньому». (п. 79).

Не лише «вся християнська спільнота» покликана відповідно розрізнювати, «читати знаки часу та інтерпретувати реальність у світлі євангельської вістки», але і «кожен зокрема» (Libertatis conscientia 8). «Кожна людина зі своєї сторони» і «кожен зокрема» має служити світові так, бо він знає, що шлях його Господа проходить через конкретні зобовʼязання, які відповідно в той же час поширюються на всіх членів Христової Церкви.

Роль вчительства і соціальна доктрина Церкви. Соціальна доктрина Церкви є надбанням Церкви, а через це – і всього людства. Це дар Божий всьому людству через свою Церкву. Ця свідомість є необхідною умовою для правильного розуміння Соціального вчення Церкви, для правильного тлумачення інтерпретації та його використання, а не для часткової асиміляції в християнському житті. Гарантом цього в першу чергу виступає Вчительський Уряд Церкви, прямим завданням якого є доктринальна розробка даного вчення, навчання і контроль за його здійсненням. Учительство, при цьому, розуміє, що в цьому полягає їх апостольське покликання викладання і керівництво Церквою, розпізнання знаків часу у світлі Слова Божого та Христової традиції. Вчительський уряд для ефективної роботи може використовувати також і співпрацю з іншими членами Церкви, проте беззаперечною залишається роль Вчительського уряду у вченні віри, виправленні «Принципів суджень, критеріїв оцінки та директив для дій», які виходять із Євангельського вчення та порушують соціальні проблеми.

Завдання Вчительського Уряду Церкви полягає у правильному формулюванні та вираженні соціальної доктрини, а також – у її навчанні. Також в цьому і полягає першочергове, універсальне вчительське завдання Папи та єпископів, що перебувають у сопричасті з ним; великою мірою поширення соціального вчення Церкви залежить від участі в цьому, як конференції місцевих єпископів так і окремих єпископів.

Єпископ, місцева громада і соціальна доктрина Церкви. Соборний декрет Christus dominus, у 12 пункті подає деякі цікаві деталі про функції єпископа, зокрема як вчителя віри, зазначає його роль у формулюванні, викладанні та застосуванні соціальної доктрини Церкви.

Ці та інші завдання, особливо, відносяться до вчительської діяльності єпископа, – наголошує декрет – єпископ повинен показувати, що «відповідно до плану Бога-Творця, навіть мирські речі і людські інститути спрямовані на спасіння людини, а отже, це в значній мірі сприяє будуванню та зміцненню тіла Христового, яким є Церква та її члени» (Christus dominus 12).

Першочерговим завданням єпископа є навчання, «в залежності в якій мірі згідно соціального вчення Церкви, має бути оцінена людська особистість, з її свободою, щоденною працею, турботою про сімʼю, народженням та освітою дітей, активною громадянською роллю у суспільстві, яке характеризується своїми законами. До уваги береться також і вибір професій, робота і відпочинок, мистецтво і технічні винаходи, бідність і надмір багатства» (там само).Нарешті, єпископ покликаний, щоб пояснити «шляхи за допомогою яких людина спроможна вирішити дуже серйозні проблеми власності, накопичення і справедливий розподіл матеріальних благ, війни і миру і братнього співіснування народів» (там само).

Єпископ є першим вчителем віри конкретної громади, яка має конкретне завдання розрізнення історичних подій крізь призму соціального вчення Церкви. Також він є першим служителем своєї спільноти, роль якого полягає допомогти вірним у правильному розпізнанні знаків часу. Він повинен розвивати соціальну доктрину Церкви у своїй єпархії, з врахуванням соціального вчення Петра, а також Слова Божого і Церковної традиції, слідкувати за втіленням цього вчення. Він також несе пряму відповідальність за поширення соціального вчення у своїй єпархії, а також про цю співвідповідальність повинен нагадувати всім членам Церкви. Застосування соціальної доктрини Церкви у єпархії єпископом показує його роль як вчителя віри. Звичайно, що це буде залежати і від інших субʼєктів, що діють у єпархії та мають безпосередній вплив на втілення основних принципів соціального вчення Церкви в конкретних ситуаціях політики, економіки та праці і зокрема у заснуванні асоціацій та окремих мирянський об’єднань. Проте, все ж, єпископ зберігає важливу роль нагляду та контролю над поширенням соціального вчення Церкви, він покликаний пробудити сплячі совісті, іноді пророчо виголошувати та сигналізувати про упередженості і несправедливості у її застосуванні.

Роль священиків у соціальній доктрині Церкви. Покликання священика набуває свій повний сенс в таїнстві Христа і Його супружних зв’язках з Церквою, спрямованих на спасіння світу. Священик повинен здійснювати свою місію служіння не лише в лоні Церкві, але й бути відкритим для світу. Він «через силу та благодать освячення, котрі отримує у здійсненні священичого служіння є посланий Отцем через Ісуса Христа, як голова і пастир свого стада, покликаний по-особливому жити і працювати силою Святого Духа на служіння Церкві і спасіння світу» (Постсинодальне Апостольське звернення Pastores dabo vobis, 12). Священиче служіння у світі відбувається у відповідності зі специфікою священика. Його дії повинні мати місіонерський характер і супроводжуватись та черпати підтримку з його літургійної служби, від справжнього Христа, через усвідомлення того, що він є пастирем своїх овець, і саме його проповідь є тою цінністю, засобом спілкування та діалогом між людьми. Священик служить соціальній доктрині Церкви, проповідуючи з вівтаря Євангеліє, котре не оминає соціальних питань, таким чином голосячи Христову проповідь, священик покликаний засуджувати порушення прав людини, зневаги гідності особи, показуючи надзвичайну силу любові і справедливості, яка випливає з Божого Слова, виховуючи вірних у християнській вірі, катехизацією стимулюючи, особливо, молодь і дорослих людей. Результатом такого роду катехизації, яка надхненна соціальною доктриною, є відкритість розуму і серця християнської громади до людських потреб як на їхній території так і проблем, що торкають інші спільноти у цьому світі.

На священика покладена також інша справжня місія відшукування, розрізнення та плекання різних ролей, харизм та служіння серед членів церковної громади» та їхній можливий внесок втілення та проголошення соціальної доктрини Церкви.

Богопосвячене життя і соціальна доктрина Церкви. Ті, хто відповів на заклик Христа до життя, яке вже у цьому світі передбачає життя досконале задля Царства Божого, займають особливе місце в християнській спільноті і в силу своїх чеснот та харизм вони мають унікальне завдання у справі поширення Христової вістки, зокрема її соціального аспекту. Їх відчуженість від світу дозволяє їм в інший спосіб бути присутніми у світі. Їхній спосіб життя дозволяє їм мати особливу глибоку здатність бачити, не тільки якими є соціальні відносини та економічні питання, але і те, якими вони будуть і повинні бути.

Ці богопосвячені жінки та чоловіки «покинули все» (Лк. 14, 33-18, 29-30), щоб відкрити серця для більшої повноти і кращого життя наповненого «невіддільною любов’ю до Господа» (1Кор. 7,32-34), вони покликані пророчо показати людям нові форми взаємовідносин з братами, шанобливе відношення до творіння Божого, ставленням до земних речей. Вони орієнтовані на взаємодопомогу, їхнє життя регулюється законом свободи, який і виявляється у відносинах, властивих дітям Божим.

Богопосвячене життя має пророче око, зосереджене на таїнство Воскресіння. Час, коли люди будуть «як ангели Божі на небесах» (Мт. 22, 23-33) в такому очікуванні стану досконалості повинні і ми жити тут і тепер, адже через заслуги Христа ми є «одним цілим у Христі Ісусі» (Гал. 3,28). Саме з цієї причини наші брати і сестри у своєму особистому і спільнотному житті свідчать Євангельські Блаженства, втілюючи у життя свої обітниці послуху, вбогості й чистоти. Їхня щира і тверда готовність жити з Господом спрямована для порятунку світу, проголошенню євангельських правд, поширенню істинного бачення і розуміння соціальних, політичних та економічних зв’язків. Богопосвячене життя пропонує нам євангельську модель співіснування, засновану на розумінні дару. Ця модель зберігає живий потенціал всієї християнської громади та всього людства для того, щоб розгледіти у «вже і ще ні», спільність та чоловіколюбність, котра повинна живити людські відносини в сучасному суспільстві.

Миряни і соціальна доктрина Церкви. Не тільки миряни є «у світі», але і вся Церква, будучи спільнотою і маючи свою місію, посідає тут своє місцезнаходження. Не тільки миряни повинні служити і любити світ, оживляючи його по-християнськи, звіщаючи Добру Новину, піклуючись та вдаючись до його покращення. Це завдання стосується всіх членів Христової Церкви. Церква є «єдина», і вона не стоїть осторонь світу, але в ньому перебуває, йде разом з усім людством, чуває біля ліжка хворого, втомленого та бідного. «Усі члени Церкви є учасниками цього світського виміру» (Christifideles laici 15), всі церковні харизми, призначені на служіння світові і людям і це стосується не лише мирян певної церковної громади, але головно всіх членів Церкви, бо Христос – Глава Церкви, що прийшовши у світ, показав як служити світові і людям.

Мирянин через силу Хрещення перебуває у спільноті вірних і є учасником таїнства любові Бога до світу, що Христос показав це своїм прикладом і свята Церква це пам’ятає і продовжує нас навчати на протязі всієї своєї історії. Мирянин, беручи участь в Таїнстві Причастя, також є покликаний до виконування місії, яка є у Церкві. І він робить це відповідно до свого стану (Lumen Gentium 31). Мирянин живе безпосередньо там, де він адаптований до світського, суспільного життя; він працює вдома, виконуючи хатню роботу, в області бізнесу, політиці, соціальній комунікації, праві, організації інституцій. З огляду на це, ми не можемо сказати, що він у більшій мірі чи меншій мірі є присутнім у церковному житті, аніж інші члени Церкви. Він є у світі і присутній тут в дещо інший спосіб, беручи безпосередню участь та часто маючи пряме відношення до змін, що відбуваються у світі.

Миряни з їх знаннями та досвідом життя виконують євангельське служіння у суспільстві і шукають «Царства Божого, ведучи та направляючи свої мирські справи відповідно до заповідей Божих та Його задуму» (там само). Вони, живучи у християнській громаді, демонструють своє пристрасне бажання виконувати служіння для людських потреб і готовність вчитися цьому від інших, тому що Бог діє в цей же спосіб також і за межами Церкви. Вони приносять у світ християнську мудрість, яка відсортовує речі згідно з Божим планом і часто занепокоєнні служінням церковній громаді, бо через їх руки та їхню працю досягається лад у суспільстві, де вони конкретно є присутніми.

Миряни з їх досвідом і професіоналізмом, в той чи інший спосіб практично демонструють та втілюють соціальне вчення Церкви. Євангелізація суспільства не є абстрактно-ідеологічною пропозицією, але радше, практичним втіленням у роботу та щоденне життя чоловіків і жінок згідно нових стандартів поведінки. Таким чином, соціальна доктрина не є чисто теоретичними знаннями, але – акт, орієнтований на життя. І він повинен бути творчо застосований та втілений, миряни мають особливу роль у цьому. Оскільки, соціальна доктрина Церкви є свого роду зустріч між істиною Євангелія та проблемами людства. Миряни повинні наполягати на дії та досягненні результатів соціального вчення Церкви та ефективному застосуванні цього вчення у вирішенні конкретних суспільних проблематик, навіть, якщо ці результати будуть частковими.

Мирянам не слід відмовлятися від своєї діяльності у цій області, а навпаки, спричинятися до відкриття нових кордонів і розробки нових відповідей. Вся християнська спільнота буде підтримуватиме їх та оживлятиме їх, щоб вони були свідомими того, що з одного боку, їх вибір не може відноситись лише до себе, без участі всього суспільства, а з іншого боку, їхні зусилля спільнота відчуває і потребує – очікуючи результат їхньої праці та цінуючи його. Християнська спільнота стоїть на стороні колективних зусиль, щоб не компрометувати або не зазнавати внутрішні розбіжності. Якщо ж, рішення, що стосуються політичної та економічної сфери, будуть прийняті мирянами у їх самостійній відповідальності, то це будуть зобовʼязання також і всієї спільноти.

Християн є людиною посередництва. Посередництво між принципами критеріїв оцінки та директив для дій соціальної доктрини Церкви і конкретні ситуації є унікальними ситуаціями та нагодами, в яких потрібно діяти і вибирати. Але посередництво не означає компроміс. Християнин, якщо він згідно з (Christifideles laici 15) є сіллю, світлом і закваскою, повинен працювати для того, щоб все більше виявляти без страху і з надією на майбутнє автентичні людські соціальні відносини, доступні всім. У цьому йому допомагатимуть його близькість до церковної громади, стимул священиків і богопосвячених осіб, а також його активна участь у літургійному та таїнственному житті Церкви .

Соціальна доктрина Церкви, формація і катехиза. Як ми вже неодноразово заявляли, соціальна доктрина Церкви є чимось внутрішнім з точки зору віри і сама часто виступає як формація зрілої та інтегральної віри. Соціальне вчення, отже, має відносини з катехізацією з таких двох причин: тому що це та ж віра, і водночас, тому що це формація віри. Відношення соціальної доктрини Церкви до передавання віри не слід розглядати як щось маргінальне, яким займається лише катехизація.

Ці спостереження відкривають шлях до деяких із зобов’язань, про що кожна християнська спільнота повинна запитати себе.

Перше завдання полягає в поглибленні відносин між соціальною доктриною Церкви та катехизацією. Почнемо з того, що Катехизм Католицької Церкви в пп. 2419-2425 вперше дав простір для соціальної доктрини Церкви у передаванні віри і, тим самим, поставив крапку відліку для розробки Катехизму різних єпископських конференцій та для підготовки працівників пасторальної діяльності.

Друге зобов’язання полягає у створенні катехитичної формації та навчання для різних вікових груп та категорій, від дітей до молоді і т. д. Часто катехити мало розглядають соціальне вчення Церкви в якості внутрішнього зв’язку християнської проповіді, біблійних гуртків, формаційних шкіл, соціальних і політичних утворень.

Третій рівень завдання стосується контекстуалізації змісту катехизації щодо соціальної доктрини Церкви як з богословської площини так і іншої – антропологічної та наукової. Формування соціальної доктрини в катехизації не означає просто вивчити кілька кроків соціального вчення, а перш за все, розвивати здібності для здорового мислення, черпаючи знання як з документів, виданих Вчительським Урядом Церкви, так і комплексно соціальних та історичних питань в цій галузі.

Четвертий рівень завдання охоплює процеси катехизації, зосереджені на соціальному вченні Церкви. Сюди належать: шляхи посвяти, органічні довготривалі зв’язки, а не епізодичні, співтовариство, контекстуалізація, спільні дослідження, єднання в молитві та літургії.

Висновок

Згідно Sollicitudo rei socialis, соціальна доктрина Церкви є «точним формулюванням результатів ретельного роздумування про складні реалії людського існування у суспільстві і в міжнародному контексті, у світлі віри і церковної традиції. Основна мета соціального вчення Церкви полягає в інтерпретації цих реалій, визначення їх відповідності чи відхилення від Євангельського вчення про людину та її покликання як земного так і трансцендентного, зокрема, окремий наголос ставиться на християнській поведінці особи» (п. 41). Дар розрізнення та розпізнання крізь призму віри полягає у пізнанні конкретної людини, історичного контексту, в якому протікає життя християнської спільноти. Це вміння відчитувати знаки часу у світлі Божого слова, істини і правди, що Вчительський Уряд Церкви встановив в якості соціальної доктрини, з метою правильного спрямування спільнотної та особистісної практики. Слід також ретельно обдумати хід подій для того, щоб могти розрізнити нові вимоги Євангелізації (Centesimus Annus 3). Це і повинно бути втіленим знанням, мотивацією і прагненням до дії, життя по-справжньому. Соціальна доктрина народилась і сформувалась з натхненного життя християнської спільноти, під дією Святого Духа, є веденою пастирським досвідом, вкорінена в Церковній традиції та освітлена світлом Христового Євангелія.

Зверніть увагу, що соціальна доктрина Церкви народилась з необхідності розпізнання, вона є цим розпізнанням і призначена для розпізнання. Виникаючи з розпізнання, «Соціальне вчення стає певного роду обов’язком Церкви для ретельного дослідження знаків часу та їхньої інтерпретації у світлі Євангелія» (Gaudium et spes 4). Соціальне вчення виникає в контексті Церкви, яка знаходиться у світі, навіть якщо походить не від світу, проте призначена, щоб служити йому. Це Церква, яка завжди прагне «знати і розуміти» (там само) світ, в якому вона живе. Вона покликана діяти розрізняючи та посилаючись на Вчительський Уряд, його інтерпретацію історичних та соціальних питань у світлі Євангелія для спрямування людської діяльності на добро. І нарешті, функціонування розрізнення – як вже було сказано – «великою мірою залежить від християнських спільнот, котрі мають проаналізувати об’єктивності тої чи іншої ситуації у своїй країні для того, щоб задекларувати це у світлі незмінних слів Євангелія, окреслити при цьому принципи відображення, критерії оцінки та директиви для дій згідно з наукою Церкви [...], згодом визначити – за сприянням та покровительством Святого Духа, в спілкуванні з єпископами, які несуть за це відповідальність і в діалозі з іншими братами у Христі та з усіма людьми доброї волі – здійснити вибір та зобов’язання, які повинні бути внесені до соціальних, політичних та економічних змін, маючи значення невідкладного чи глобального характеру, що зустрічається досить часто» (Octogesima adveniens 4).

Секретаріат Комісії УГКЦ Справедливість і Мир