Спершу була темрява. І згодом була темрява. І холодно…

У чайнику повільно підігрівається вода. Холодний вітер наскрізь продуває зруйновану дійсність. Хтось підкидує у пічку-буржуйку дрова та щіпки. Ніч минає неквапно. Інколи дров не вистачає. Той самий хтось бере свого АКСа та сходить у темряву. Наколоти дров. Аби холод не став остаточним. Слова парують у наскрізь промерзлому темному просторі. Холодний зимовий дощ змиває залишки криги, протікаючи крізь зруйновані бетонні конструкції: у колись чиюсь кімнату, в холодну темряву, в одноразову пластикову тарілку з учорашньою кашею, у спальник і в берці – холодний зимовий дощ… Постріли – з темряви – ранять холодну ніч. Голодні миші нахабно догризають залишки чийогось спокою.

Прострелена темрява народжує морозний світанок. Холодно, порожньо, вітряно. Війна завжди холодна й темна – порожня… І лише чиясь усмішка – справжня людська усмішка – захищає цей зруйнований світ від остаточної звитяги холоду й темряви. Залишатись людиною на війні не легко. Нашим вдається!!!

Недавно якийсь голос по телебаченні сказав, що Донбас сьогодні бореться за свободу. Сумно сказав. Боротися за свободу від здорового глузду не можна: “перемога”, у такому випадку, означатиме поразку самої людяності. А вижити людині без людяності не вдасться: темрява та холод стануть остаточними.

Чайник починає закипати, парує та гуде. Із темряви доноситься відлуння пострілів. Миші нахабно точать холодний бетон. Холодно, порожньо, вітряно. Війна…

о. Андрій Зелінський у фейсбук