Стратегія для християн: щоб дати щось світові, треба самим це мати
  • Втр, 21/03/2017 - 09:48

Кілька років тому, Род Дреєр зауважив, що християни «здається, погодились бути капеланами споживацької культури, яка швидко втрачає відчуття того, що означає бути християнином». Тепер, в країні пост-Оберґефелла, «християни, які дотримуються біблійного вчення про секс і подружжя, мають в культурі, а тим більше в законодавстві, такий же статус, як расисти», пише він у своїй новій книжці «Вибір Бенедикта: Стратегія для християн у пост-християнській нації».

«Не дайте себе обманути», – додає він, – «президентська перемога Дональда Трампа в найкращому випадку дала нам трохи більше часу для підготовки до неминучого». Він написав цю книгу, «намагаючись пробудити церкву і заохотити її діяти, щоб набратись сили, поки ще є час». Говоримо про «Вибір», і про святого Бенедикта також.

 

Кетрін Джин Лопес: Ваша книжка встигла викликати дискусію ще до того, як вийшла. Що Ви можете сказати тим, хто вважає, що вже знає, що ви хочете передати?

Род Дреєр: Дехто має помилкове враження, що «Вибір Бенедикта» є закликом втікати в гори. Але це не так. Ця книга є про кризу західної цивілізації і західного християнства, і про те, як вірні, що живуть у пост-християнській культурі, можуть вірно реагувати на неї. Ми не покликані ставати монахами. Наше покликання – жити у світі. Але як ми можемо це робити, постаючи перед тими викликами, які не поставали перед християнами впродовж 1500 років? Папа Бенедикт XVI говорив, що ми живемо в період краху, схожий на час падіння Римської імперії. Думаю, він правий. Саме тому вважаю, що ми, християни-миряни 21 століття, повинні подивитись на те, як св. Бенедикт з Нурсії в шостому столітті реагував на крах його цивілізації. Звідти ми можемо навчитись кілька уроків.

 

Лопес: Чим вас так захоплюють монахи-бенедиктинці з Нурсії? І чи це захоплення збільшилось після того спустошення, яке вони пережили минулого року?

Дреєр: Ці монахи відновили монастир в рідному місті св. Бенедикта в італійських горах після того, як він був закритий впродовж майже двох століть. Більшість з них – американці, і переважна більшість з них – молодь.  Усі вони – традиційні католики, котрі співають Літургію і псалми латиною. Це вже саме по собі вражаюче: щоб молоді монахи сьогодні жили в давній спосіб. Але що найбільш вражаюче стосовно них, це їх спокій і відкритість. Вони живуть майже повністю усамітненим життям, однак якщо таки вдається потрапити до них, то в спілкуванні вражає наскільки вони спокійні, наскільки просвітлені. Ці чоловіки знають Христа, в цьому немає сумніву. Вони є знаком надії для світу, що покривається холодом і темрявою, як і було за часів ранніх бенедиктинців.

В жовтні минулого року, найпотужніший за останніх 30 років в Італії землетрус сколихнув Нурсію. Він потрощив на каміння середньовічну базиліку монахів і зруйнував їх монастир. Але, дякувати Богові, усі монахи вижили. Причина? Після того, як Нурсію в кінці літа сколихнув легший землетрус, вони виїхали з монастиря і розклали намети поза межами міста. Вони продовжили життя молитви у тимчасовому приміщенні. Тому, коли вдарив сильний землетрус, вони були в безпечному місці і вижили для того, щоб служити мешканцям Нурсії. І вони допомагали відбудовувати місто. Думаю, що в цій історії є урок для усіх нас. Монахи з Нурсії не пішли в гори в тому значенні, щоб покинути їх місто. Вони просто перейшли до безпечнішого місця, щоб продовжувати своє життя неподалік. Так і з нами, я не думаю, що ми покликані покинути ті місця, де живемо у світі, однак нам слід трохи віддалитись від хаотичної течії, бо в іншому випадку не зможемо бути для світу тими, ким Христос хоче, щоб ми були.

Монахи з Нурсії вбачають у своїй зруйнованій базиліці та монастирі символ сьогоднішньої церкви на Заході. Вони не бачать іншого шляху вперед, окрім продовжувати молитись, поклонятись, постити і готуватись відбудовувати те, що впало. Те дисципліноване життя, яким вони впродовж років живуть у спільноті, вибудувало в них всередині внутрішню еластичність, що допоможе їм подолати ці неймовірні зміни. В цьому вони є знаком і натхненням для усіх християн теперішнього Заходу.

 

Лопес: А чому Ви так спокійно ставитесь до того, що Вас називають «панікером»?

Дреєр: Бо ці часи викликають паніку. Маю на увазі, у нас є багато причин, щоб панікувати. На додачу до шаленої геополітичної метушні у сьогоднішньому світі, стан церков на Заході є дуже слабкий. Віра в Європі покладена на лопатки. Довший час Сполучені Штати вважались протилежним прикладом європейській секуляризації, однак дослідження останніх десяти років підсумували: Америка зараз іде тим же шляхом занепаду духовності. Сучасне покоління відкидає релігійні переконання у такому відсотковому співвідношенні, якого не бачили раніше. Християни старшого віку люблять втішати себе думкою, що молодь повернеться до церкви тоді, коли подорослішає. Але це не зовсім так.

Крім того, зміст християнської віри, яку люди зараз сповідують, далеко відійшов від її історичної ортодоксії. Соціолог Крістіан Сміт разом з командою з університету Нотр-Дам, дослідили, що серед молодих американців віра є лише номінально християнською в рамках її змісту. Вони відкинули чітке, відповідне Біблії християнство, замінивши на поверхову підробку в стилі «почувайся добре», яку Сміт назвав «моралістичним терапевтичним деїзмом». Такий вид християнства не зможе витривати – але власне такого християнства дотримуються більшість американців. Відвідуючи християнські коледжі – як євангельські, так і католицькі – я чую від професорів одне і те ж: наші студенти приходять до нас з церков, родин та християнських шкіл, знаючи майже нічого про їх віру. Сучасне американське християнство – це будинок, збудований на піску.

 

Лопес: А чому Ви називаєте свою книгу не «стандартним плачем занепаду-і-падіння»?

Дреєр: Бо я не просто проклинаю темряву. Я намагаюсь запалити кілька свічок. Ще не все втрачено. У книжці «Вибір Бенедикта» я виокремлюю кілька спільнот – католицьких, протестантських і православних – які намагаються творчо відповідати на виклики нашого часу. Це книжка про християнську надію, яка не прирівнюється до оптимізму. Я не вважаю, що сьогодні ми маємо багато причин бути оптимістами, але маємо багато причин для надії. Погляньмо на бенедиктинців з Нурсії, які не піддались катастрофі, але поглиблюють свою віру і традиції, щоб подолати її. Сподіваюсь, що моя книжка заохотить віруючих робити так само.

 

Лопес: «Вибір Бенедикта» – це швидше відсторонення чи відновлення?

Дреєр: І те, і інше. Це відсторонення заради відновлення. Моя книжка була в основному натхнена статтею у «First Things» від 2004 року авторства історика ранньої церкви Роберта Льюїса Вілкена. Він написав, що ми на Заході втрачаємо нашу культурну пам’ять про християнство. За його словами, через це для християн сьогодні немає нічого важливішого, ніж церква, яка сама розповідає свою історію і плекає своє внутрішнє життя. Він не має на увазі, що ми не повинні євангелізувати, але наголошує, що ми забуваємо те, що означає християнство. Ми не можемо дати світові те, чого самі не маємо. Тому, ми повинні відсторонитись в розумний спосіб для споглядання і формації – і таким чином могти воістину нести світло Христа світові. 

Коли я почав писати книжку, я запитав про пораду у свого товариша Майкла Хенбі, філософа з Католицького університету Америки. Він сказав: «Запитай себе: А що б зробив Кароль Войтила?» Тоді я не розумів, про що він говорить. Він відповів, що коли нацисти увійшли в Польщу, вони хотіли знищити польську націю, стерши її пам’ять про те, що означає бути поляком і що означає бути католиком. Майбутній Папа Св. Іван Павло ІІ і його оточення розуміли, що найважливішою формою протистояння, яку вони могли запропонувати, було зберігати культурну пам’ять живою. Вони писали і виконували п’єси про віру, про патріотизм. Вони робили це під страхом смерті. Якби їх знайшли Гестапо, то їх би всіх арештували або вбили. Але культура була настільки важливою для виживання нації, що ті поляки ризикували усім, щоб зберегти історію живою. Перед нами зараз не стоїть настільки жорстока картина, однак, як каже Вілкен, ми так само втрачаємо нашу культурну пам’ять. Однак обнадійливим є те, що наше майбутнє не приречене. Ще є те, що ми можемо зробити, у наших родинах, парафіях і школах.

 

Лопес: Чи може дійсно кожен християнин бути покликаним стати св. Бенедиктом?

Дреєр: Ні, але кожен християнин покликаний стати святим. Бог мав особливу історичну місію для Бенедикта з Нурсії.  Я вірю, що Бог має місію для кожного з нас, і стандарт святості є для усіх нас. Як одного разу писав французький католицький новеліст Леон Блой, єдиною справжньою трагедією в житті є не стати святим. Лише невелика частина з нас покликана стати монахом чи монахинею, але усі ми покликані до святості. Св. Бенедикт і його послідовники можуть допомогти нам відповідати тим стандартам у нашому власному покликанні. Бенедиктинська духовність не є для духовних супергероїв. Вона є дуже практична, дуже прилаштована до щоденного життя. Він є святим для нашого часу і місця, як і був в шостому столітті. Сподіваюсь, що моя книжка допоможе усім християнам – католикам, протестантам і православним – знайти свій шлях крізь темряву до Христа.

І ще дещо цікаве: як Вам відомо, я східний православний християнин. Видавництво «Вибору Бенедикта», Sentinel, розповіли мені нещодавно, що планували публікацію книжки на 14 березня. Я подякував їм за це і запитав звідки вони знали. «Знали що?», – сказали вони мені. «Що 14 березня в православному календарі – день св. Бенедикта», – відповів я. Вони й не догадувались про це! Це було просто співпадіння. Що ж, я не вірю в співпадіння. Я схильний вірити, що сам святий – котрий є моїм покровителем, до речі – молиться за успіх цієї книжки.

 

Розмовляла Кетрін Джин Лопес, співпрацівниця «National Review Institute» та редактор видання «National Review»

Переклад - "Католицький оглядач"