Свій серед своїх
  • Птн, 29/07/2016 - 12:36

За вікном то літня спека, то майже осінній холод, містяни то шукають порятунку на річках, озерах і в парках, то тепліше вбираються, нарікаючи на непередбачуваність погоди. Та чи варто химерувати тут, де не чути вибухи й обстріли, де ти можеш вільно пересуватись і планувати свій день, коли десь там, на східному краї нашої держави, мужні чоловіки кладуть життя і здоров'я за наш же мирний день... Щойно звідти, де виконував капеланське служіння, повернувся отець Даниїл Сікора ЧСВВ. Розмовляємо з ним...

 І. Ш.: Отче Даниїле, не так багато минуло часу, як Ви знов покинули стіни рідного монастиря й подались туди, де гаряче в усіх розуміннях. Де цього разу служили?

Д. С.: Приїхавши на місце нового служіння – в Костянтинівку, я відчув щось рідне, щось своє. Свій серед своїх – таке було відчуття, коли побачив солдата в однострої десантника.

Батальйон, до якого мене призначили, – один із тих, що в перші місяці війни геройськи захищав Донецький аеропорт. Там загинуло багато молодих хлопців (кіборгів). Після останніх кривавих подій під Авдіївкою батальйон зазнав великих втрат – багато вояків загинули й були поранені, тому його забрали з передової в частину. Тепер батальйон носить ім'я Героя України, старшого лейтенанта Івана Зубкова.

Вже з перших кроків, які я зробив на території військової частини, мене вразила красива капличка, яку спорудили волонтери спільно з представниками православної церкви Київського патріархату. Пам’ятник з іменами загиблих героїв України біля каплички нагадував про відданість і мужність наших героїв-десантників. Як не дивно, але пройшовши територією частини, відчув спокій, безпеку перед загрозою війни, яка особливо тут відчувається, бо ж вечорами часто велись інтенсивні обстріли. Саме ввечері ми завжди були очевидцями того, що війна триває.

Приміщення, де мешкають десантники, нагадує хрущовські гуртожитки. Раніше тут була психлікарня. Проходячи військовим містечком, я бачив, що кожен солдат несе службу на томі місці, де йому наказали. Ось спортивний майданчик, футбольне і волейбольне поля, багато турніків... Зразу ж відчувається дух десантної бриґади. Хлопці, які служать тут, переважно мобілізовані. Є також добровольці, які воюють ще від початку АТО, є і контрактники.

І. Ш.: Чи зустріли Вас як свого? Як відбувалося знайомство?

Д. С. Знайомство з батальйоном відбулося на плацу під час шикування. Комбат дав мені слово і я коротко розповів про себе, про своє служіння і мету перебування в зоні АТО. Опісля була молитва і благословення.

Коли я приїхав, то ще два дні в частині зі мною перебував військовий капелан з УПЦ КП о. Тарас. Він впровадив мене у суть служіння і передав, так би мовити, естафету. Цей батальйон протягом року обслуговували священики УПЦ КП, я був першим греко-католицьким священиком, який на прохання комбата прибув сюди для виконання капеланських обов'язків.

І. Ш.: А які особливості служіння цього разу? Може, якісь спостереження, висновки на майбутнє зробили...

Д. С.: Цього разу погода випробовувала нас: спекотне сонце не давало розслабитися. Через страшну спеку Службу Божу доводилося служити о 5.30.

Якщо ж говорити про службу, мене призначили до СІВ (саперно-інженерного взводу). Мешкав разом із солдатами в казармах по 4-6 осіб. Більшість хлопців були з Центральної України.

Я нічим не відрізнявся від вояків: носив, як і вони, військову форму, на всіх шикуваннях, починаючи від ранкової руханки, був разом із хлопцями, вправлявся з ними на спортмайданчиках, виконував таку ж, що і вони, працю. І це було дуже приємно як солдатам, так і мені. Допомогу в роботі я сам пропонував. Обов'язки не примушують до цього, то була моя ініціатива.

Вважаю, що саме таким повинно бути служіння капелана – священик повинен влитися в лави вояків, бути з ними одним цілим, спільно працювати й бути постійно поряд. Я влився і розчинився в їхньому колективі, розділив з ними труднощі служби в АТО.

І. Ш: А чим особливі розмови з військовослужбовцями, сповідь?.. Які питання їх найбільше цікавлять?

Д. С.: На розмови я ходив в інші роти. Дуже добре було спілкуватись на блокпостах, бо в частині вдень кожен має обов'язки і не завжди знаходить час для спілкування чи сповіді, а на блокпосту вояки вартують і тому за розмовами їм швидше минає час. Спілкувалися там із кожним по дві-три години. Нема кращої розмови, коли говориш з двома-трьома вояками, а вони переказують іншим і ті вже самі приходять на розмову. Слід зазначити, що хлопці намагалися говорити українською і в моїй присутності не вживати нецензурні слова.

Для них було цікаво все, бо вони далекі від віри, не мають найпростіших знань. Запитували мене, як можна жити без сім'ї. Я пояснював різницю покликань, служіння.

І. Ш.: Чи одразу налагоджується контакт із суворими чоловіками, які радше воюють, аніж розмовляють?

Д. С.: Спершу вояки придивлялися до мене, а я до них, ми звикали одне до одного. Я намагався ввійти до них у довіру через спільні заняття, розмови, навіть ігри, футбол. Дуже об'єднували походи на купання на озері. Хлопці відчувають, хто є хто, особливо чутливі до цього на війні. Найважливіше піти їм назустріч.

Після перших коротких розмов вони записували номер мого телефону й приходили на довшу розмову. А готувалися до сповіді по три-п'ять днів. Сумлінно. Коли казали «батюшка, хочу поговорить» – означало «хочу сповідатися». Багато було таких, що сповідалися вперше в житті. Це була довга розмова, знайомство, зустріч, сповідь.

Служіння капелана – бути поряд з хлопцями, йти до них. Вони тоді приймуть тебе за свого і самі захочуть прийти. Чесно кажучи, їм байдуже, хто перед ними, якої конфесії отець, вони просто хочуть мати свого, довіряти.

Кожен день приносив нові знайомства. В частині зустрів одного римо-католика, колись він хотів бути в монастирі, жив у капуцинів. Ми з ним знайшли спільні теми.

І. Ш.: Розкажіть про окремі випадки, які зачепили.

Д. С.: Пригадую, як вранці, десь півчетвертої, прийшов солдат і попросив просто поговорити. В цій ситуації треба бути терпеливим, второпним. Треба просто вислухати. Треба розуміти специфіку військової служби: там усі військові, всі знаються, всі зав'язані на стосунках керівник-підлеглий, в частині нема нікого чужого. А між них прийшла людина з іншого світу, монах, яка хоче і може вислухати. Тож я просто слухав. Цілу годину. І не лише його, таких випадків було багато. Солдат подякував і зі спокійним серцем пішов виконувати свій обов'язок. Були й такі що приходили до мене і просто дякували, що я з ними поруч.

В батальйоні було багато поранених, скалічених, питав, чому їх не комісують, відповідали, що чекають документів. Особливо важко бачити контужених – вони собою не володіють, кричать ночами, їхня мова нецензурна, хоч вони такими, може, і не були до контузії. Це теж треба розуміти і вміти співпереживати.

І. Ш.: Кажуть, земля тісна, часто в найнесподіваніших місцях і ситуаціях можна мати неочікувані зустрічі. Чи дарувала Вам доля такі несподіванки?

Д. С.: Було дуже приємно зустріти на теренах Донбасу земляка з Івано-Франківська, рідну людину, яку знаю ще з часів навчання в Перемишлі, отця Віталія. Він у Костянтинівці служить на невеликій парафії вже одинадцять років. Одружений, має сина. Служити йому там нелегко. Він час від часу як військовий капелан опікується десантниками 122-го батальйону в Дружківці. Отець радо запрошував мене в гості. Я мав нагоду ближче познайомитися з його сім'єю, служінням на парафії і послухати розповіді про саме місто. Саме в час мого перебування в АТО отець, уперше за час служіння на парафії, зазнав розбійного нападу у власному будинку. Це неприємно вразило і схвилювало. Тож навідувався до нього і як міг допомагав пережити важкий психологічний стан.

Приємно було також зустріти земляка зі Львова, який ще за совітів служив у тій же, що і я, окремій десантній штурмовій бриґаді біля Миколаєва. Ми розмовляли про спільних знайомих, згадували далекі юнацькі часи й оповідали кожен про свій життєвий шлях.

І. Ш.: Виходить, в цій поїздці в зону АТО наче зустрілися Ваше військове й студентське минуле з теперішнім священичим служінням...

Д. С.: Так. Бог уміє дивувати і влаштовувати сюрпризи навіть там, де їх не чекаєш. Він уміє потішити навіть там, де нелегко. А ще я почувався добре, бо відчував молитви наших парафіян, які хвилювалися за мене. Їм я також дуже вдячний. І за пожертви, які вони склали, а я передав воякам на їхні потреби. Дякую Богові і всім людям, що долучилися до моєї місії на сході.

І. Ш. І ми дякуємо Вам за щирість і бажання бути там і з тими, де не кожен захоче і зможе навіть з обов'язку бути. Ви ж завжди йдете за покликом серця. Витривалості Вам і сили у Вашому служінні.

 Розмовляла Ірина Шумада