Священик-капелан із зони АТО: «Мені солдати казали, що на полі бою їх рятувала не броня, а саме Бог»

Для українських вояків на Сході як ніколи важлива роль священика. У нього є важлива місія – дати бійцям надію та показати, що Бог завжди поруч із ними. Журналіст РІСУ поспілкувалася із військовим капеланом УГКЦ отцем Андрієм Хомишиним про його досвід служіння в умовах війни. У серпні він провів тиждень у базовому таборі на Луганщині, звідки бійці відправлялися у «гарячі точки». Розмова з класичного інтерв’ю перейшла у формат розмірковувань, як її і подаємо.

Я не був шокований, коли приїхав в АТО. Як військовий капелан, був готовий до побаченого. Пам’ятаю, що їхав з метою провести хоча б одну Літургію для наших солдат. Я знав, що мушу там бути.

Там, де я служив, були дуже різні люди, але найбільше – добровольців зі Львівщини. Деякі мали досвід у війську, служили раніше. Інші тримали зброю в руках вперше. А ще було дуже багато активістів із Майдану. Вони стояли у Києві, а потім вирушили на Схід. Усі йшли, аби захистити Батьківщину.

Не можу сказати, що у таборі всі поголовно наверталися чи ставали релігійними, або ж що був величезний ажіотаж, щоб поговорити зі священиком. Тим не менше, я бачив величезне рвіння до Бога. Було велике прозріння, бо у таких складних умовах люди справді більше усвідомлюють духовну потребу. Усі солдати мали вервички. Це була неначе частина амуніції, як бронежилет чи каска. У таборі, де я був, солдати навіть облаштували наметову церковцю, але потім, коли почався обстріл, її зруйнували. Як сказав інший військовий капелан, отець Андрій Зелінський, зона АТО – це зона автентичності. Там люди проявляють свої найкращі і найгірші якості, і там люди не переймаються через конфесійні відмінності.

В АТО люди дуже змінюються. Вони починають цінувати буденні речі значно більше, ніж до війни. Наприклад, мир, над яким ми раніше не замислювалися. Бійці також почали більше думати про свої сім’ї. Якщо у мирний час люди марнували час на сварки, то війна все це стирає. Люди розуміють, наскільки важливими є рідні, і наскільки дрібними є побутові конфлікти.

А ще бійці до всього звикають. І життя, і смерть сприймаються по-іншому. Я розмовляв з одним солдатом, і той казав: «Страшно від того, що вже нічого не страшно». Люди перестають боятися, і смерть вже не є чимось жахаючим. Думаю, це правильно, бо якби вони кожну втрату сприймали так болісно, як скажімо, це було на Майдані, то вже би не витримали. Дуже важливо, коли біля них є рідні, бо найгірше адаптуються до нової реальності ті солдати, які лишаються наодинці зі своїми проблемами.

На війні людські риси загострюються, як позитивні, так і негативні. Тому присутність священика важлива, щоб стримувати негатив. Часто до священика звертаються навіть як до судді, який має все зважити і розцінити.

Один зі священиків казав, що бути там – це Боже благословення, бо це можливість допомогти людям у вірі. Священик їде в АТО, щоб показати, що попри бруд, небезпеку і ненависть, яка є на війні, Бог є разом із бійцями, і він не забув за них. До мене підходили солдати і казали, що на полі бою їх рятувала не броня, а саме Бог, Божа поміч.

У нас в головах вже є певний образ українського вояка, сміливого, навіть легендарного. Але з власного досвіду можу сказати, що він дуже близький до реальності, і наші солдати справді є такими. Я би дуже хотів, аби наші воїни повернулися додому ще благороднішими після того, як переможуть у війні, щоб змінювати країну до кращого.

Завдяки досвіду з АТО, я маю більше точок дотику із пораненими тут, на Львівщині. Коли люди повертаються додому, то шукають когось, хто це бачив, тому нам легше спілкуватися. Але це не той досвід, яким варто хвалитися, і я рідко про нього згадую. Деякі люди навмисно маніпулюють тим, що були в АТО, постійно про це говорять, хоча самі солдати про це говорять рідко і радше неохоче.

Попри втрати, каліцтва чи загибель товаришів, багато бійців дуже життєрадісно дивляться на життя і долають пригніченість. Біда в тому, що багатьом жителям зони АТО однаково, хто переможе, і зусилля українських військових для них не мають значення. Це дуже деморалізує солдат, адже вони не відчувають підтримки тих, за кого ризикують і гинуть. Хоча коли ти бачиш там синьо-жовтий прапор, то сприймаєш його як знак порятунку, бо знаєш, що це – свої.

Я думаю, що зараз ми нарешті почали відвойовувати Донбас, і не від ДНР, а від того режиму, який був раніше. До того людей на Донбасі просто нищили, і вони не могли піти проти влади. Це й призвело до ситуації, яку маємо зараз. Тому я не можу судити східняків. Я ніколи там не жив і не знаю, яким би був після років тиску і гноблення.

Записала Анна Романдаш