Священик — пастир і провідник парафіяльної спільноти. Інструкція КОНГРЕГАЦІЇ У СПРАВАХ ДУХОВЕНСТВА
  • Втр, 25/06/2013 - 15:47

КОНГРЕГАЦІЯ У СПРАВАХ ДУХОВЕНСТВА

 

 

Священик — пастир і провідник парафіяльної спільноти. Інструкція (неофіційний переклад  "Католицького Оглядача")

 

 

 

Вступ

ЧАСТИНА I

Загальне священство і священство, що виникає зі свячень

1. Підійміть ваші очі (Ів. 4, 35)

2. Основні елементи служіння і життя пресвітерів [8] 

a)  Ідентичність пресвітера 

б) Єдність життя

в) Специфічна дорога до святості

г) Вірність священика церковній дисципліні

ґ) Священик у церковному спілкуванні

д) Відчуття вселенськості в тому, що є партикулярним 

Частина ІІ

Парафія і парох

3. Парафія і уряд служіння пароха

4. Позитивні виклики сучасності для душпастирського служіння на парафії

Молитва священика до Пресвятої Діви Марії

 

 

Вступ

Ця інструкція скерована, за посередництвом єпископів, до отців-парохів та їх співбратів у служінні „cura animarum”, і як наслідок, входить в широкий контекст рефлексії, яка поглиблюється впродовж кількох років. З Директоріями про служіння і життя священиків та постійних дияконів, з міждикастеріальною Інструкцією Ecclesiae de mysterio та листом Священик – вістун слова, служитель таїнств та провідник спільноти в дорозі до Третього тисячоліття християнства ми бачимо відлуння документів ІІ Ватиканського Собору, зокрема Lumen Gentium i Presbyterorum Ordinis та Катехизму Католицької Церкви та цілого Вчительського Уряду.

Цей документ реалізується конкретним чином  в рамках великого місійного заклику duc in altum ("пливіть на глибину", прим.КО) і окреслює незаміниму справу нової євангелізації у Третьому тисячолітті християнства. Ось мотив, який, враховуючи чисельні прохання, що виникли в ході консультацій по цілому світі, побудив запропонувати суттєву доктринальну частину, таку, яка з більшою ясністю вкаже конкретні і фундаментальні теологічні елементи і спонукатиме до діяльності в роз’ясненні існуючих сумнівів. Хочеться також зробити очевидними стосунки на еклезіологічно-пневматичній площині, щоб суттєвим чином підкреслити служіння священства і його еклезіологічний вимір, які становлять суттєву допомогу у розумінні значення специфічної священичої функції.

Завданням цієї інструкції є також звернути особливу і плідну увагу на священиків, які вершать цінний уряд пароха, і, незважаючи на часом численні проблеми, завжди знаходяться серед людей. Власне ця, делікатна і особливо дорогоцінна постава, протиставляється зі щоразу більшою ясністю і щоразу виразніше вказує на ессенціальну і життєву різницю між священством хрещальним і урядовим, роблячи видимим належну священичу ідентифікацію і сутнісний вимір сакраментального служіння.

Оскільки хотілось дослідити такі багаті і практичні у своєму застосуванні вказівки Святішого Отця (Івана Павла ІІ, прим.КО) , підкреслені в промові до Учасників пленарного засідання цієї конгрегації 23.XI.2001 року, тому корисним буде наведення нищеподаного.

Отці кардинали, шановні брати в єпископстві і священстві, дорогі брати і сестри!

З великою радістю приймаю вас, що прибули, щоб взяти участь у пленарному засіданні Конгрегації у справах Духовенства. Сердечно вітаю кардинала Даріо Кастрілона Хойоса, префекта дикастерії, і дякую йому за добрі слова, які він скерував до мене від імені всіх присутніх. Вітаю отців-кардиналів, шановних братів у єпископстві і всіх учасників пленарного засідання, яке сконцентрувало свою увагу на такому важливому для життя Церкви питанні, яким є служіння священика як пастиря і провідника парафіяльної спільноти. Акцентуючи роль священика у парафіяльній спільноті, вказується на христоцентризм, який завжди повинен бути видимий в місії Церкви.

Христос присутній в своєї Церкви найвищим чином у Пресвятому Таїнстві Вівтаря. ІІ Ватиканський Собор в догматичній конституції про Церкву Lumen gentium навчає, що священик складає Євхаристійну Жертву і уділяє таїнства in persona Christi (пор. п.10).

Христос – як влучно зауважив на підставі Конституції Sacrosanctum Concilium (. 7) мій шановний попередник Павло в енцикліці Mysterium fidei – є також присутній в навчанні і проводі вірних, до чого священик є особисто покликаним (пор. AAS 57 (1965), 726 .).

Присутність Христа, який таким чином уприсутнюється на щодень, робить з парафії автентичну спільноту вірних. Тому наявність власного пастиря в особі священика має для парафії фундаментальне значення. Окреслення «пастир» зарезервоване виключно для священика. Свячення пресвітеріату є в реальності необхідною умовою для того, щоб стати законно  призначеним парохом (Кодекс Канонічного Права, кан. 521, §1). Решта вірних можуть, очевидно, активно з ним співпрацювати, навіть увесь робочий день, але оскільки вони не прийняли дару священства служби, то не можуть його замінити в ролі пастиря.

Тим, що окреслює цей специфічно еклезіальний характер священства, є фундаментальні взаємини священика з Христом Головою і Пастирем, сакраментальним представником якого він є.У апостольській адгортації Pastores dabo vobis я написав, що «відношення до Церкви є вписане в головне відношення священика до Христа, бо «сакраментальне уприсутнення» Христа є підставою та інспірацією відношення священика до Церкви» (п.16). Церковний вимір належить до природи урядового священства. Воно цілковито підпорядковане службі Церкви: церковна спільнота обов’язково потребує урядового священика, щоб Христос – Голова і Пастир – був серед неї присутній. Якщо загальне священство вірних виникає з факту, що християнський люд був вибраний Богом як міст, що з’єднує Його із цілим людством, і воно стосується кожного вірного, бо він включений в цей люд, то урядове священство, навпаки, є плодом вибору, специфічного покликання: Ісус «покликав своїх учнів і вибрав серед них дванадцятьох» (Лк.6,13-16). Завдяки урядовому священству вірні стають свідомими власної участі у загальному священстві і його реалізують ( пор.Еф.4,11-12) – бо священик пригадує їм, що вони є Божим Людом, і готує їх до «принесення духовних жертв (пор.1Пт.2,5), завдяки яким Христос робить нас вічним даром для Отця (пор.1Пт.3,18). Без цієї присутності Христа, якого представляє священик – сакраментальний провідник спільноти, вона не була б вповні церковною спільнотою.

Раніше я сказав, що Христос найвозвишенішим чином є присутній в Церкві в Євхаристії, яка є джерелом і вершиною церковного життя. Він реально присутній у звершенні Найсвятішої Жертви, а також тоді, коли посвячений Хліб зберігається в дарохранительниці як «духовний центр релігійної і парафіяльної спільноти» (Павло VI, енцикліка Mysterium fidei, AAS 57 (1965), 772).

Тому ІІ Ватиканський Собор наказує, щоб «парохи подбали про те, щоб відправлення Євхаристійної Жертви було осердям і увінчанням цілого життя християнської спільноти» (Декрет Christus Dominus, . 30).

Без євхаристичного культу, який є серцем спільноти, котре б’ється, життя парафія завмирає. У цьому місці варто пригадати те, що я написав у апостольському листі Dies Domini: серед різних форм діяльності парафії жодна не має такого життєвого значення і такого сильного формаційного впливу на спільноту, як недільне святкування Господнього дня, поєднане з Євхаристією» (п.35). Ніщо і ніколи не зможуть його замінити. Відправлення лише Літургії Слова для підтримання віри – коли не можна забезпечити присутності священика в неділю – є гідним визнання, однак завжди треба мати на увазі, що ціллю є допровадження до регулярної відправи Євхаристії.

Там, де бракує священиків, треба з вірою і витривало просити Бога, щоб послав чисельних і святих працівників на свій виноградник. У цитованійапостольській адгортації Pastores dabo vobis я написав: «Сьогодні (…) молитовне очікування на нові покликання повинно стати постійним звичаєм, широко поширеним у цілій християнській спільноті і в кожному церковному середовищі» (п.38). Краса священичої постави, консеквентне вершення душпастирського служіння у поєднанні із заангажуванням цілої спільноти в молитву і особисту покуту– все це незамінні елементи душпастирства покликань, яке треба невідкладно і неодмінно запроваджувати. Було би великою помилкою, якби ми згодилися із наявними труднощами і у суті поступали так, наче треба приготуватись до візії Церкви завтрашнього дня, яка була би позбавлена священиків. У цій ситуації – окрім найкращих намірень – застосовані середники виправлення актуальних браків принесли б спільноті Церкви шкідливі наслідки.

Парафія є також упривілейованим місцем голошення Слова Божого. Це робиться в різний  спосіб і кожен вірний покликаний до активної участі, особливо через свідчення християнського життя і безпосереднє голошення Євангелія як невіруючим, щоб допровадити їх до віри, так і тим, хто вже вірить, щоб їх повчити, утвердити та надихнути до більшого заангажування. Священик же «голосить Слово як «слуга», беручи участь у пророчому уряді Христа і Церкви» (Pastores dabo vobis, n. 26). Для того, щоб він міг вірно виконувати це служіння, згідно отриманого дару, «сам священик повинен розвивати велику особисту дружбу із Словом Божим» (там же). Хоча може статись, що вірні, які не мають свячень, обдаровані більшим красномовством, то це не змінює факту, що він сам є сакраментальним представником Христа, Голови і Пастиря; звідти береться ефективність його навчання. Саме цієї ефективності потребує парафіяльна спільнота, особливо у відповідний момент голошення слова висвяченим священиком: під час прочитання Євангелії в часі Літургії та проповіді, яка слідує після неї – обидві ці форми зарезервовані для священика.
Також і завдання керування спільнотою як пастир, завдання, яке випадає священикові, виникає з його особливого зв’язку з Христом – Головою і Пастирем. Ця функція має сакраментальний характер. Вона не довірена священикові спільнотою, але – через єпископа – походить від Христа. Виразне підкреслення цього факту і вершення цієї функції з покорою, але з авторитетом, характеризує необхідне служіння правді і спільноті Церкви. Співпраця інших осіб, які не отримали того сакраментального уподібнення до Христа, є бажаною, а часами конечно необхідною. Однак ці особи жодним чином не можуть замінити пастиря у виконанні пастирських завдань, властивих йому. Крайні випадки браку священиків,в яких заохочується до інтенсивнішої і ширшої участі вірних – не включених в урядове священство – у душпастирській праці парафії не становлять винятків із цього базового принципу щодо душпастирської опіки; принципу, який безсумнівно установлений канонічними нормами (пор.ККП кан.517 §2) . У цій сфері, такій актуальній сьогодні, певну дорогу, якою треба йти, визначає міждикастиріальна адгортація Ecclesisae de mysterio, мною особливим чином затверджена.

У сповненні обов’язку проводу, за який парох бере особисту відповідальність, йому активно допомагають дорадчі органи, які передбачає право (пор.ККП кан.536-537); однак ці останні повинні залишитись вірні своїм функціям як дорадники. Належить остерігатись всіляких форм, які в реальності можуть привести до обмеження авторитету священика-пароха як провідника. У такому випадку сфальшуванню підлягала би також ідентичність самої парафіяльної спільноти.

Скеровую тепер свої думки і почуття вдячності до парохів ,розсіяних по світу, особливо до тих, які працюють на віддалених євангелізаційних теренах. Нехай відважно виконують свою важку, але насправді цінну працю для цілої Церкви. Заохочую кожного з них, щоб вершачи на щодень пастирське «munus», прибігали до материнської допомоги Пресвятої Діви Марії, стараючись жити в глибокій спільності з Нею. Священиче служіння, як я написав у Листі до священиків на Великий Четвер 1979 року «містить чудовий і глибокий вимір близькості Матері Христа» (п.11). Коли ми відправляємо Літургію, дорогі брати священики, при нас стоїть Матір Спасителя, яка впроваджує нас у таємницю спасенної жертви свого Божественного Сина. Ad Iesum per Mariam: нехай це стане нашою щоденною програмою духовного і пастирського життя!

У такому дусі, запевняючи вас у своїй молитві, уділяю кожному спеціальне Апостольське Благословення, яким з радістю огортаю всіх священиків світу.

 

ЧАСТИНА I

 

Загальне священство і священство, що виникає зі свячень

 

1. Підійміть ваші очі (Ів. 4, 35)

1. «А я вам кажу: Підведіть очі ваші та й погляньте на ниви, - вони вже для жнив доспіли!» (Ів. 4, 35). Ці слова нашого Господа з величністю вказують розлогий горизонт місії любові втіленого Слова. Бо Бог послав Свого Предвічного Сина, «щоб світ спасся через Нього» (Ів. 3, 17). Усе Його земне життя, оперте на певній ідентифікації з відкупительною волею Отця, є постійним виявом Божої постанови, щоб усі люди спаслися, щоб були охоплені відкупленням, якого впродовж багатьох століть прагнув Отець. Цей історичний задум Христос залишає у спадок усій Церкві, однак в особливий спосіб віддає його у спільноті Церкви висвяченим служителям. «Великою є, направду, таємниця, якої служителями ми є настановлені. Це таємниця безмежного милосердя, бо ”полюбивши Своїх, що на світі були, до кінця полюбив їх”» (Ів. 13, 01). [1]

Обдаровані незнищенним знаменням і благодаттю таїнства свячень, встановлені свідками і служителями Божого милосердя, усі священики як слуги Ісуса Христа добровільно посвятили себе на служіння Церкві. У кожному соціальному і культурному контексті, у всіх історичних обставинах, так само і сьогоднішніх – які відзначаються пригноблюючою атмосферою секуляризму і погонею за зиском, що пригнічує християнську свідомість  багатьох віруючих, – слуги Господа переконані, що «перемога, яка світ перемогла, віра наша» (1 Ів. 5, 04). Сучасні суспільні умови сприяють тому, щоб виявляти переможну силу віри і любові у Христі. Вони нагадують, що, незважаючи на труднощі та «літеплість», християни, а деякою мірою і багато невіруючих, очікують готовності священиків до активного служіння. Люди прагнуть знайти в священикові чоловіка Божого, який разом зі святим Августином міг би сказати: «Нашим знанням є Христос, і нашою мудрістю є так само Христос. Він дає нам віру в дочасних справах; він також відкриває нам правду, пов'язану з вічною реальністю» [2]. Ми переживаємо час нової євангелізації. Ми повинні вміти шукати людей, які хочуть зустріти Христа.

2 У таїнстві священства Христос доручив різною мірою свою місію Пастиря душ єпископам і священикам, зробив їх здатними діяти від Його імені, а також уприсутнювати Його авторитет як Глави Церкви. «Глибока єдність цього нового люду не виключає існування в його лоні різних і взаємодоповнюючих завдань. У такий спосіб з першими Апостолами зв'язані особливим чином ті, хто покликаний, щоб in persona Christi поновлювати те, що зробив Ісус під час Таємної Вечері, встановлюючи Євхаристію, «джерело і вершину всього християнського життя» (пор. Lumen Gentium, 11 ). Сакраментальний характер, який відрізняє їх силою отриманих свячень, робить їхню присутність та їхнє служіння винятковим, необхідним і незамінним» [3]. Присутність висвяченого служителя є істотною передумовою життя Церкви, а не тільки Її доброї організації.

3. Duc in altum [4] Кожен християнин, який відчуває у серці світло віри і прагне йти в ритмі, встановленому Святішим Отцем, повинен старатися  втілювати в діла цей нагальний і рішуче місійний заклик. Мають їх зрозуміти і охоче впроваджувати у життя особливо пастирі Церкви, бо це від їхньої надприродної чутливості залежить розпізнання шляхів, якими Бог бажає провадити свій народ. «Duc in altum! Христос закликає нас, щоб ми заплили на глибину, покладаючись на Його Слово. Використовуючи досвід Ювілею, не втомлюймось давати свідчення Євангелія з ентузіазмом, на який надихає нас «споглядання обличчя Христа» [5].

4. Слід нагадати, що в розумінні Святішого Отця фундаментальні перспективи, які окреслились на кінець Великого Ювілею 2000 року, призначають для виконання окремим Церквам, які Папа закликає перекласти «мовою постанов і конкретних програм дій» [6] благодать, отриману впродовж ювілейного року. Ця благодать охоплює євангелізаційну місію Церкви, яка вимагає особистої святості душпастирів і вірних, а також апостольської ревності, усіх, відповідно до власного покликання, почуття відповідальності та конкретних завдань, з усвідомленням, що вічне спасіння багатьох залежить від вірності у виявлянні Христа словом і життям. Звідси випливає нагальна потреба відродити священиче служіння у помісній Церкві, особливо в парохії, опертій на істинному розумінні служіння і життя священика.

Ми, священики, «були освячені в Церкві для цього конкретного служіння. Ми різними способами покликані до того, щоб скрізь, де ставить нас Провидіння, спричинятися до формування Божого Народу. Нашим завданням (...) є пасти стадо Боже, повірене нам, не з примусу, але добровільно, не як керівники, але на прикладі особистого свідчення (див. 1 Пт. 5, 2–3) (...). Це наш шлях святості, який веде нас до кінцевої зустрічі із «верховним пастирем», в руках Якого є «вінець слави» (...). Це наша місія служіння християнському народові» [7].

 

2. Основні елементи служіння і життя пресвітерів [8] 

 

a)  Ідентичність пресвітера 

5.Про ідентичність священика слід роздумувати у світлі спасаючої волі Божої. Ця ідентичність є плодом сакраментальної дії Святого Духа та участі у спасаючій дії Христа, і цілком зорієнтована на служіння цій справі у Церкві впродовж Її історії. Ідентичність священика є трьохвимірна: пневматологічна, христологічна та еклезіологічна. Цю споконвічну теологічну структуру таїнства священика, котрий є служителем спасіння, не слід випускати з уваги, якщо він адекватно розуміє значення свого пастирського служіння у конкретних обставинах парафії [9]. Пресвітер є слугою Христа. Через Нього, з Ним і у Ньому священик стає слугою людства. Його єство, онтологічно асимільоване до Христа, є основою для висвячення на служіння спільноті. Повна приналежність Христові, що збільшується і посилюється через целібат, ставить священика на служіння усім. Дивовижний дар целібату [10] черпає світло і мотивацію з уподібнення до подружнього дару розп’ятого і воскреслого Сина Божого відкупленому і відновленому людству.

Життя і діяльність священика – його богупосвячена особа і його служіння – є нероздільними богословськими реаліями. Їх метою є служіння виконанню місії Церкви [11], якою є вічне спасіння усього людства. Причину для існування пресвітерства слід шукати і віднайти у таємниці Церкви, Містичного Тіла Христового і Народу Божого, що подорожує впродовж історії, що була встановлена, як вселенське таїнство спасіння [12]. «Церковна спільнота має абсолютну потребу у священичому служінні, яке запевняє присутність Христа, Голови і Пастиря» [13].

6. Хрестильне чи загальне священство християн, як справжня участь у священстві Христа, є істотною властивістю Нового Народу Божого [14]. «Ви ж – рід вибраний, царське священство, народ святий, люд [Божий] (1Пт. 2,9). «Зробив нас царством священиків Богові й Отцеві своєму» (Одкр. 1,6). «Зробив їх царством священиків Богу нашому» (Одкр. 5,10). «Будуть священиками Бога і Христа і царюватимуть з ним тисячу років» (Одкр. 20,6). Ці уривки нагадують слова, записані у Книзі Виходу, переносячи на Новий Ізраїль те, що було сказано про стародавній Ізраїль: «Будете моєю особливою власністю з-поміж усіх народів, бо моя вся земля. Ви будете в мене царством священиків, народом святим» (Вих. 19,5-6). Вони також нагадують те, що було записано в Книзі Второзаконня: «Бо ти народ святий у Господа, Бога твого; тебе вибрав Господь, Бог твій, щоб ти був для нього найціннішим народом поміж усіма народами, що на землі» (Вт. 7,6).

«Загальне священство вірних є наслідком факту, що християнський народ був обраний Богом як міст із людством і обіймає кожного віруючого, котрий належить до цього народу. В свою чергу, священство служіння є плодом спеціального обрання і покликання: «Ісус покликав своїх учнів (…) і вибрав серед них дванадцять» (Лк. 6,13-16). Завдяки священству служби вірні усвідомлюють своє загальне священство і виконують його (пор. Еф. 4,11-12). Священик постійно нагадує їм, що вони є Народом Божим і готує їх «приносити духовні жертви» (пор. 1 Пт. 2,5), через які сам Христос чинить нас вічним даром для Отця (пор. 1 Пт. 3,18). Без присутності Христа, Котрого представляє пресвітер, як духовний лідер спільноти, ця спільнота не було б церковною вповноті» [15].

У цьому священичому народі Господь встановив священичу службу, до якої покликані деякі вірні, щоб служити всім іншим у пастирській любові і виконувати владу священичого уряду. Загальне священство і священство служби відрізняються не лише ступенем, але і своєю суттю [16]: тут не йдеться лише про більш чи менш інтенсивну участь в єдиному священстві Христа, але про цілком різні шляхи участі у цьому священстві. Загальне священство вірних базується на хрестительному характері, який є духовною печаттю їх приналежності до Христа. Вона «дає здатність і включає християн до служіння Богові через живу участь в літургії Церкви і виконання їх священства свідченням святого життя і практичного милосердя» [17].

Священство служби базується на сакраментальному характері, отриманому під час Таїнства свячення, яке уподібнює священика до Христа в такий спосіб, що дає йому можливість діяти від імені Христа, Голови (in persona Christi Capitis), приносити Жертву та відпускати гріхи [18]. Охрещені, котрі отримали дар священтсва служіння, в сакраментальний спосіб отримали нову і специфічну місію: втілювати потрійний Христовий уряд – пророчий, культовий і царський – як Глави і Пастиря Церкви посеред народу Божого [19]. У виконанні своїх специфічних функцій священики діють in persona Christi Capitis і тим самим, в результаті, діють in nomine Ecclesiae[20].

7. «Наше сакраментальне священство, таким чином, є і «єрархічним», і «служебним». Це особливе «ministerium», тобто «служіння» по відношенню до спільноти вірних. Однак воно не походить ні від цієї спільноти, ні з її «покликання» чи «доручення». Воно є даром для цієї спільноти, який походить від самого Христа, із повноти Його власного священства (…) Маючи це на увазі, добре бачимо, в який спосіб наше священство є єрархічним, тобто як воно пов’язане із владою «формувати і управляти священичим народом» (пор. КК 10), і як, власне через це, воно також є «служебним». Ми виконуємо цю службу, через яку сам Христос неустанно «служить» Отцю у справі нашого спасіння. Усе наше священиче життя є, і повинно бути, глибоко проникнене цією службою, якщо ми хочемо адекватно приносити Євхаристійну Жертву «in persona Christi» [21].

Впродовж останніх часів Церква переживала проблеми, пов’язані із «священичою ідентичністю». Вони часами виникають з досить нечіткого богословського розуміння двох способів участі у священстві Христа. У певних середовищах ці труднощі дійшли навіть до втрати того глибокого еклезіологічного балансу, властивого для сталого і автентичного Магістеріуму. На даний час, однак, існують усі умови, які сприяють подоланню небезпеки «клерикалізації» мирян і «секуляризації» клиру [22].

Щедра посвята мирян у сферах культу, передавання віри і душпастирської послуги, особливо в часі недостатку священиків, привела до того, що декотрі священослужителі і миряни піддалися спокусі вийти за рамки того, що дозволяє Церква і їх власні онтологічні сакраментальні здатності. Результатом цього стало теоретичне і практичне недооцінювання специфічної місії мирян, яка полягає в освяченні структур суспільства із середини.

Ця ж криза ідентичності також спровокувала «секуляризацію» певних священослужителів шляхом затінення їх абсолютно незамінної специфічної ролі у церковній спільноті.

8. Священик, alter Christus, є у Церкві служителем основних спасительних актів [23]. Діючи in persona Christi Capitis, він є посередником життя і життєвої сили в Церкві і у своїй парафії, з допомогою чесноти його жертовної влади по відношенню до Тіла і Крові Спасителя, його влади авторитетно звіщати Євангеліє і його влади долати зло гріха силою сакраментального прощення. Сам священик не є джерелом цього духовного життя; воно йде від Того, хто уділяє його усьому люду Божому. Священик, помазаний Святим Духом, є слугою, котрий входить до сакраментального санктуарію: Ісуса Христа Розп’ятого (пор. Ів. 19, 31-37) і Воскреслого (пор. Ів. 20,20-23), від Котрого йде спасіння.

В Марії, Матері Найвищого і Вічного Священика, священик знаходить впевненість, що разом з Нею він є «інструментом спасенного зв’язку між Богом і людьми», хоча у різний спосіб: Пресвята Діва через Утіловлення, священик – через силу Таїнства Священства [24]. Зв’язок між священиком і Марією мотивується не лише потребою в опіці і допомозі, а швидше з усвідомлення об’єктивної ситуації: «пристуність Богородиці» як Тої, з Котрою «Церква спільно переживає таїнство Христа» [25].

9. Як учасник керівничої дії Христа, Глави і Пастиря свого Тіла [26], на пастирському рівні священик отримує право бути «людиною спільності» [27], керівником, готовим служити усім. Його завданням є поширювати і підтримувати єдність між членами і Головою, а також поміж членами. Своїм покликанням, священик об’єднує і служить у відповідності до подвійного виміру пасторальної функції Христа (пор. Мт. 20,28; Мк. 10,45; Лк. 22,27). Для розвитку життя Церкви необхідно сили, які може надати лише це служіння спільності, управління і служби. Воно вимагає священиків, які цілком уподібнені до Христа, покликання яких повністю закорінене в Христі. Воно вимагає священиків, які «в» і «з» Христом живуть усіма чеснотами, які проявлялись в особі Пастиря Христа, і які мотивовані та черпають натхнення від уподібнення із жертвою Розп’ятого і Воскреслого Сина Божого заради відкупленого і оновленого людства. Воно вимагає священиків, які прагнуть бути джерелом єдності і братської самопожертви усім – особливо найбільш потребуючим. Воно вимагає чоловіків, які, усвідомлюючи, що їх священича ідентичність походить від Доброго Пастиря [28], внутрішньо переживають цей образ і ззовні проявляють його в такий спосіб, який усі можуть легко розпізнати [29].

Священик уприсутнює Христа, Главу Церкви, через служіння Слова, яке є участю в Його пророчій функції [30]. In persona et in nomine Christi священик є слугою слова євангелізації, яке усіх закликає до навернення і святості. Він є слугою слова культу, яке вихваляє велич Бога і висловлює подяку Його милосердю. Він є слугою сакраментального слова, яке є ефективним джерелом ласки. В такий багатогранний спосіб священик, силою Святого Духа, продовжує навчання Христа в Його Церкві.

 

б) Єдність життя

10. Сакраментальне уподібнення до Ісуса Христа диктує священикові новий мотив стремління до святості[31] через довірене йому служіння, яке святе по своїй природі. Це не означає, що святість, до якої покликані священики, має бути суб’єктивно більша від святості, до якої через хрещення покликані всі християни. Святість завжди та сама[32], хоч виражається по-різному[33], але священик повинен стреміти до неї з нового мотиву: щоб відповісти на нову ласку, яка сформувала його, щоб він уприсутнював особу Христа, Главу і Пастиря, щоб був живим знаряддям у сповненні діла спасіння[34]. У вершенні свого служіння той, хто є „sacerdos in aeternum”, повинен старатись у всьому наслідувати приклад Господа, єднаючись з ним «у визнанні волі Отця і складанні самого себе в дар для довіреної йому отари» [35]. На такій основі любові до Божої волі і пастирській любові будується єдність життя[36], тобто внутрішня єдність[37]  духовного життя і діяльності, пов’язаної із служінням. Поглиблення цієї єдності життя опирається на пастирській любові[38], яка, в свою чергу, підтримується глибоким молитовним життям, так що пресвітер є нероздільно свідком любові і майстром внутрішнього життя.

11. Уся історія Церкви наводить прекрасні приклади справді радикальної душпастирської горливості. Бачимо у ній чисельне гроно святих священиків, як наприклад, Парох з Арсу, покровитель парохів. Вони осягнули загально визнану святість завдяки жертовному і невтомному посвяченню душпастирській праці, поєднаному з глибоким умертвленням і внутрішним життям. Ці душпастирі, пройняті любов’ю до Христа і випливаючою з Нього пастирською любов’ю, становлять живе Євангеліє.

Деякі течії сучасної культури легковажать цноту, умертвлення і духовне життя як прояви зосередження на внутрішньому людини, відчуження, і як наслідок як вияв егоїзму, який став  нездатним до розуміння проблем світу і людей. У багатьох регіонах навіть виникла різноманітна типологія пресвітерів: від соціолога до терапевта, від працівника до політика і менеджера… аж до священика «пенсіонера». У зв’язку з цим треба пригадати, що священик є носієм онтичного посвячення, яке не підлягає обмеженню в часі. Підставою його ідентичності є отриманий у таїнстві свячень знак, на основі якого розвивається і приносить плоди пастирська ласка. Тому пресвітер повинен бути в стані робити все, що робить завжди як священик. Він є, як казав о.Іван Боско, священиком при вівтарі, і в сповідальниці, в школі, на вулиці і всюди. Деколи самі священики під впливом ситуації схильні вважати, що їх служіння стосується життєвих периферій. Тим часом, воно вирує в самому серці реальності, тому що здатне нести світло, поєднання і сприяти відновленню всього.

Може статись так, що деякі священики, розпочавши служіння з ентузіазмом, повним ідеалів, потрапляють в знеохоту і розчарування, які межують з почуттям поразки. Причини такого стану речей є різні: від поганої формації до браку братерського зв’язку з єпархіальним пресвітеріатом; від особистої ізоляції до байдужості і відмови підтримки із сторони самого єпископа[39] і спільноти; від особистих проблем, в тому числі із здоров’ям, до  відчаю через неможливість знайти розв’язки проблем; від недовірливого підходу до аскези і занедбання внутрішнього життя – до браку віри.

Розмах служіння без солідної священичої духовності міг би перетворитись у чистий активізм, позбавлений будь-якого пророчого помазання. Ясно, що порушення єдності у нутрі священика це, перш за все, наслідок охолодження його пастирської любові; охолодження чуйної любові, з якою він повинен «берегти таємницю, яка була йому довірена для добра Церкви і людства» [40].

Тому витривання на адорації, в інтимній розмові з Добрим Пастирем, присутнім у Найсвятіших Тайнах вівтаря, має в душпастирському житті непідважну першість над усіма чинностями. Священик, провідник спільноти, повинен берегти це першенство, щоб не вичерпатись внутрішньо і не стати нікому не придатним, висушеним каналом.

Треба визнати, що внутрішнє життя є найважливішим пасторальним проектом. Усі душпастирські плани, місійні наміри, усі зусилля євангелізації, не оперті на першості духовності і Божого культу, були би приречені на поразку.

 

в) Специфічна дорога до святості

12. Священство служіння в такій мірі, в якій уподібнює до священичого способу життя і діяльності Христа, запроваджує новизну в духовне життя того, хто отримав цей дар. Це духовне життя полягає в участі у функції Христа як Глави Церкви і розвивається через вершення служби Церкві: це святість, яка осягається в служінні і через служіння.

13. З огляду на це, велике значення для духовного життя священика і для ефективності його служіння має поглиблення «свідомості, що він є служителем[41]. Служебний зв'язок з Ісусом Христом «установлює в священику і вимагає від нього наступного зв’язку, який опирається на інтенції, тобто свідомій і добровільній волі чинити, за посередництвом сакраментального знаку, те, що прагне чинити Церква» [42]. Вислів «мати намірення чинити те, що чинить Церква» кидає світло на духовне життя висвяченого служителя і закликає його визнавати себе особовим знаряддям у службі Христа і Церкви і віддавати себе до диспозиції у конкретних чинностях служіння. «Інтенція» у цьому сенсі закладає необхідність зв'язку з діяльністю Христа Глави, який переживається в Церкві і через Церкву, згідність з Його волею, вірність Його розпорядженням, послух Його жестам: служебне діяння є знаряддям діяння Христа і Церкви як Його Тіла.

Тут йдеться про тривалу особисту поставу волі: «зв'язок цього роду природнім чином стає дуже широким і незвично глибоким, обіймаючи розум, почуття, життя, тобто цілу низку моральних і духовних предиспозицій, які відносяться до спеціальних знаків служіння священика» [43].

Священича духовність вимагає дихання в кліматі близькості Господа Ісуса, приязні і особистої зустрічі, «співуділу» у посланні слуги, любові і віддання Його Особі в «особі» Церкви як Тіла і Нареченої Христа. Любов до Церкви і віддання себе їй в служінні передбачає глибоку любов до Господа Ісуса. «Та ж пастирська любов випливає головним чином з євхаристійної Жертви, оскільки ціле життя пресвітера є в ній закорінене, так, що те, що відбувається на жертовному вівтарі, серце священика намагається віднести до себе. Але цього не можна осягнути, якщо самі священики не вникатимуть через молитву щоразу глибше в таїнство Христа» [44].

У цьому вниканні в таїнство нам допомагає Пресвята Діва Марія, поєднана з Відкупителем. «Бо коли ми відправляємо Літургію, то серед нас присутня Мати Божого Сина, яка впроваджує нас у таїнство Його відкупительної Жертви. Таким чином вона стає посередницею ласк, які випливають з цієї Жертви на Церкву і на всіх вірних» [45]. «Марія була єдиним чином поєднана з священичою жертвою Христа, коли єдналась із його волею спасіння світу через Хрест. Вона стала першою і найдосконалішою духовною учасницею Його Жертви як священика і Гостії. Через це вона може отримати і дати тим, хто на служебній площині є учасниками священства Її Сина, ласки, які позволять щоразу глибше відповідати на вимоги духовної жертви, яку передбачає священство. Особливо ласку віри, надії і витривання у випробуваннях, прийнятих як заохочення до більш охочої участі в Жертві відкуплення» [46].

Євхаристія повинна займати в житті священика «місце справді центральне» [47], оскільки в ній міститься ціле духовне добро Церкви і вона є джерелом і вершиною всієї євангелізації[48]. Звідти випливає виняткове значення приготування до Літургії і її щоденної відправи[49], подяки і відвідин впродовж дня Ісуса, присутнього у Пресвятих Тайнах!

14. Крім євхаристійної Жертви священик відправляє також щоденно літургію Годин, яка є добровільно прийнятим, поважним обов’язком. Через безкровну Жертву Христа, уприсутнену на вівтарі, і відправляння літургії годин разом з цілою Церквою в серці священика зміцнюється любов до Божественного Пастиря і стає щоразу більш помітною для вірних. Священик отримав привілей «промовляти до Бога від імені всіх»; став «наче устами всієї Церкви» [50]; в літургічній молитві він доповнює браки у віддаванні хвали Христові і як довірений посол найефективнішим чином випрошує світові спасіння[51].

 

г) Вірність священика церковній дисципліні

15. «Усвідомлення буття слугою» також містить почуття діяти в єдності з цілим Тілом Христовим. Для розвитку життя і місії Церкви потрібен порядок, правила, норми поведінки, одним словом – порядок, що виникає з дисципліни. Треба подолати будь-які упередження щодо церковної дисципліни, починаючи від її визначення, а також подолати свої страхи і комплекси, які виникають, коли ми покликаємося на неї або наполягаємо на її дотриманні. Там, де поважають норми і правила, що є основою церковної дисципліни, уникають напруженості, яка може зводити нанівець цілісне душпастирське зусилля, якого потребує Церква для ефективного виконання своєї євангелізаційної місії. Зріле прийняття обов'язків служіння пов'язане з переконанням, що Церква «потребує правил, щоб її єрархічна і органічна структура були видимими і щоби змогла виконувати функції, доручені їй за Божим розпорядженням, особливо пов’язані зі святою владою і уділенням таїнств» [52].

 До того ж усвідомлення священика, що він є слугою Христа і Його містичного Тіла, передбачає обов’язок вірного сповнення волі Церкви, що конкретно виражається в нормах права. [53] Метою церковного законодавства є зростання досконалості християнського життя через ліпше виконання його спасительної місії зі щирим серцем і доброю волею.

Серед усіх визначених аспектів особливо важливе значення має дотримування законів і літургічних розпоряджень Церкви, тобто любов і вірність щодо норм, які формують діяльність культу відповідно до волі Найвищого і Вічного Священика, а також Його містичного Тіла. Літургію розуміємо як виконання священичої функції Ісуса Христа [54], як діяльність у найвищому ступені святу, як вершину, «до якої прямує діяльності Церкви, і одночасно [джерело], з якого випливає вся його сила» [55]. Таким чином, особливо в цій сфері священик має глибоко усвідомлювати, що він є слугою і діє згідно із зобов'язаннями, добровільно і урочисто прийнятими в особі Бога і спільноти. «Право керування справами Літургії належить виключно владі Церкви. Воно надається Апостольській Столиці, а також, відповідно до закону, єпископові (...) Тому ніхто інший, навіть якщо він – священик, не може від себе нічого додавати, видаляти або змінювати в Літургії» [56]. Самоуправство, суб'єктивні вираження, імпровізації, непокора в Євхаристії, чітко суперечать сутності Найсвятішої Євхаристії як Жертви Христа. Це стосується й здійснення інших таїнств, особливо таїнства покаяння, в якому удостоюємося прощення гріхів і поєднання з Церквою [57].

Із схожим піклуванням нехай священики звертають увагу на автентичну і свідому участь вірян у Літургії, якої Церква постійно прагне [58]. У Літургії є функції, які можуть виконувати віряни, що не отримали таїнства священства, тоді як інші мають виконувати тільки висвячені служителі [59]. Повага ідентичності людей, що належать до різних станів життя і до комплементарності їхніх функцій у місії Церкви вимагає уникнення будь-якої плутанини в цій сфері.

 

ґ) Священик у церковному спілкуванні

16. Щоб служити Церкві, – яка складається зі спільноти вірян, обдарованих тією ж гідністю охрещених, але з різними харизми, і уповноважених для виконання різних функцій –  треба її знати і любити, і то не в дусі моди і проминаючих розумових чи ідеологічних течій, але згідно з волею Ісуса Христа, засновника Церкви. Священик, якому відповідно до уподібнення до Христа Глави була доручена функція служіння спільноті, повинен знати і поважати специфіку ролі мирян, а також всіляко дбати, щоби кожен член спільноти мав у ній свою відповідальність. Священик є на службі спільноти, але вона також його підтримує. Він потребує допомоги мирян не тільки для забезпечення своїй спільноті організації та управління, але і для розвитку віри і любові. Існує своєрідний осмос між вірою священика та вірою інших вірян. Християнські сім'ї та дбайливі спільноти часто допомагали священикам під час кризи. З цієї ж причини вкрай важливо, щоби священики знали і поважали різні форми наслідування Христа відповідні для богопосвячених осіб, а також трактували їх як дорогоцінний скарб Церкви і як свідчення плідності Святого Духа у Його спільноті.

Cвященики є більш чіткими знаками і слугами церковного спілкування, що більше вони живуть у Церкві, укоріненій у часі, тобто у святій традиції, яку охороняє Учительський Уряд Церкви. Посилання на традицію забезпечує служінню священика стійкість і об'єктивність свідчення, що має істина, історичне об’явлення якої відбулося в Христі. Це допомагає священикові уникнути нездорової гонитви за новизною, яка шкодить спільноті, а також позбавляє священиче служіння його глибини і достовірності.

Зокрема, священик повинен бути терпеливим будівельником спілкування між своєю парафією, партикулярною Церквою і Вселенською Церквою. Він має бути правдивим взірцем вірності щодо Учительського Уряду Церкви та її великої дисципліни.

 

д) Відчуття вселенськості в тому, що є партикулярним 

17. «Священик має усвідомлювати, що його <буття в місцевій Церкві> є, за своєю природою, елементом, що допомагає жити християнською духовністю. У цьому сенсі саме в приналежності до місцевої Церкви і відданості їй священик знаходить джерело значення, критеріїв оцінювання і дій, які формують як його пастирську місію, так і духовне життя» [60]. У цій важливій сфері обов’язковим є широке розпізнання, яке допомагає нам усвідомити, що «приналежність до місцевої Церкви і відданість їй не обмежує діяльність і життя священика: вони не можуть бути обмежені також з огляду на характер місцевої Церкви і священиче служіння» [61].

Концепція інкардинації, яку модифікував ІІ Ватиканський Собор і додав до Кодексу [62], допомагає подолати небезпеку певного обмеження священичого служіння не стільки в географічному значенні, але, швидше, психологічному і навіть теологічному. Приналежність до певної партикулярної Церкви і пастирське служіння, що здійснюється у спільноті, – елементи еклезіологічного порядку – що в екзистенціальному вимірі надають межі життю і діяльності священиків, а також формують у них своєрідне обличчя, залежно від конкретного пастирського скерування, від визначених цілей, від  особистої самопожертви у виконанні конкретних завдань, від пастирських зустрічей, від спільних інтересів. Щоби розуміти і ефективно любити партикулярну Церкву, а також цінувати приналежність до неї і служити їй з готовністю пожертвувати навіть своє життя, є обов’язковим, щоби висвячений священик щораз глибше усвідомлював, що Вселенська Церква «є реальністю онтологічно і часово попередньою щодо кожної партикулярної Церкви зокрема» [63]. Адже Вселенська Церква не є сумою партикулярних Церков. Партикулярні Церкви, існуючи в лоні Вселенської Церкви і трактуючи Вселенську Церкву як відправну точку, мають бути відкритими до реальності істинного спілкування людей, харизм, духовних традицій, без географічних, інтелектуальних або психологічних кордонів [64]. Священик має розуміти, що є тільки одна Церква! Вселенськість, тобто католицькість має сповнювати те, що партикулярне. Глибокий, істинний і живий зв'язок спілкування з Престолом Петра є гарантією і обов’язковою умовою цього всього. Його вираженням є прийняття із розумінням, а також поширення і застосування документів, які видав Папа і уряди Римської курії.

 

Досі ми замислювалися про життя і діяльність кожного священика. Тепер ми говоритимемо про священика, який виконує служіння настоятеля.

 

 ЧАСТИНА ІІ

 

Парафія і парох

 

3. Парафія і уряд служіння пароха

 

18. Найбільш значущі еклезіологічні, теологічно-правові риси поняття парафії були вказані ІІ Ватиканським Собором у світлі католицької традиції і науки у сфері еклезіології спільності, а тоді були вміщені в приписах Кодексу Канонічного Права. Далі вони були розвинуті з багатьох точок зору у пособоровому навчанні Пап, чи виразним чином, чи опосередковано, завжди в контексті поглиблення науки про священство, яке виникає зі свячень. Тому корисним буде коротке пригадування головних пунктів теологічної і канонічної науки в цій матерії, особливо для того, щоб чітко відповісти на душпастирські виклики, які стоять перед служінням пресвітерів як парохів на початку третього тисячоліття.

Через аналогію те, що говориться про обов’язок душпастирського проводу пароха, відноситься також до тих священиків, які допомагають в парафії і вершать різні специфічні душпастирські функції, наприклад в закладах позбавлення волі, в домах опіки, в університетах і в школах, у душпастирстві мігрантів і чужинців та інше.

Парафія є конкретною спільнотою вірних communitas christifidelium, яка стало встановлена в межах партикулярної Церкви і довірена душпастирській опіці пароха, як її пастиря, підпорядкованого владі правлячого єпископа [65]. Ціле життя парафії, як і значення її апостольських завдань щодо суспільства, повинні сприйматись і переживатись в дусі органічної спільності між загальним священством вірних і священством служіння, в атмосфері братньої і динамічної співпраці пастирів і вірних, з абсолютним вшануванням прав, обов’язків і функцій інших, у спільноті, в якій кожен має свої компетенції і несе власну відповідальність. Парох, «триваючи в тісному зв’язку з єпископом і  всіма вірними (…), уникатиме в душпастирстві якоїсь незрозумілої владності, як і незгідного з суттю свого служіння демократизму» [66]. У цій сфері і далі залишається в силі міждикастеріальна інструкція Ecclesiae de Mysterio, затверджена спеціальним чином (in forma specifica) Папою. Її вірне використання запевняє правильну церковну практику на цьому полі фундаментального значення для життя Церкви.    

Внутрішній зв'язок з єпархіальною спільнотою і її єпископом в єрархічній спільності з Наступником св.Петра, гарантує парафіяльній спільноті приналежність до Вселенської Церкви. Йдеться про частину Єпархії (pars dioecesis)[67], оживлену тим самим духом спільності, співвідповідальністю, яка витікає з хрещення, участю у тому самому літургічному житті, зосередженому навколо відправляння Євхаристії[68], тим самим місійним духом, який проникає цілу парохіяльну спільноту. Кожна парафія є «збудована на ґрунті теологічної реальності, бо вона є євхаристичною спільнотою, тобто спільнотою, здатною до відправляння Євхаристії, яка є живим джерелом її зростання і сакраментальним вузлом досконалої спільності з цілою Церквою. Ця здатність виникає з того, що парафія є спільнотою віри і органічною спільнотою, яка складається з висвячених священиків та інших християн, в якій парох, що репрезентує єпископа єпархії, є єрархічним огнивом, яке поєднує парафію з цілою партикулярною Церквою[69].

У цьому сенсі парафія, яка є наче клітиною єпархії, повинна давати виразний приклад «спільнотного апостольства, громадячи в одно всіляку різноманітну людську активність, яка відбувається в ній, і вщеплюючи її у Вселенськість Церкви» [70]. Спільнота вірних communitas christifidelium становить в концепції парафії суттєвий і базовий персональний елемент. Цей вислів демонструє динамічний зв'язок між особами, які творять парафію під невідкличним проводом власного пастиря. Згідно загального принципу йдеться тут про всіх вірних, які перебувають на даній території; або також лише про деяких вірних – у випадку персональних парафій, створених з врахуванням обряду, мови, народності чи з інших окреслених причин[71].

19. Іншим базовим елементом концепції парафії є душпастирська опіка, властива для уряду пароха, яка проявляється головним чином в голошенні Божого слова, уділенні таїнств і пастирському керуванні спільнотою[72]. У парафії, яка є територією звичайної пастирської турботи «парох є власним пастирем довіреної йому парафії, який здійснює пастирську турботу про довірену йому спільноту під владою правлячого єпископа. Він покликаний до участі в служінні Христа, щоб для цієї ж спільноти виконувати завдання навчання, освячення і керування, при співпраці також інших пресвітерів і дияконів, а також вірних мирян, які допомагають, згідно з приписами права» [73]. Ця концепція функції пароха вказує велике теологічне багатство і не перешкоджає єпископу встановлювати нові форми душпастирства згідно права.

Існує необхідність пристосувати душпастирську опіку в парафіях до актуальних обставин, коли у багатьох місцях бракує священиків, або коли йдеться про переповнені людьми міські парафії чи розпорошені сільські, або спільноти із невеликої кількості вірних. У цих ситуаціях вказані (не як основний принцип) певні нововведення у загальне право Церкви щодо того, хто займається пастирською турботою про парафію. Одне з цих нововведень полягає на довіренні кільком священикам in solidum пастирської турботи про одну парафію чи про багато парафій, при цій ніколи не змінній умові, що лише один з них буде їх провідником, який провадитиме спільну діяльність і відповідатиме за неї особисто перед єпископом[74]. Єдиний уряд пароха, єдина душпастирська турбота про парафію стає довірена багатоособовій групі різних священиків, які отримують таку саму підготовку до довіреного їм уряду, який вершиться під особистим керівництвом одного із співбратів. Довірення пастирської опіки in solidum виявляється придатним для спрощення труднощів, які існують в тих єпархіях, де мало священиків, але багато обов’язків. Це вирішення може також спричинитися до розбудження душпастирської співвідповідальності пресвітерів, а особливо сприяти практиці спільного проживання священиків, до якої їх постійно заохочується[75].

Однак, розсудливість не дозволяє пропустити повз увагу певні труднощі, які можуть виникнути внаслідок повірення душпастирської опіки in solidum – хоч група, яка повинна це вершити, завжди складається лише із священиків – бо природнім явищем є ідентифікація вірних з власним душпастирем, а це може впровадити між ними дезорієнтацію чи нерозуміння через постійну зміну пресвітерів, хоча вони і співпрацюють між собою.  Очевидним є багатство духовного батьківства пароха як „pater familias” парафії в таїнственній площині, так і в зв’язках, що звідти виникають, які забезпечують передання Божого життя.

У випадках пасторальної необхідності правлячий єпископ може на певний час довірити кілька парафій пастирській опіці одного пароха[76]. Якщо цього вимагають обставини, можна використовувати тимчасове вирішення [77], яке полягає в довіренні парафії адміністраторові[78]. Однак варто нагадати, що уряд пароха, який по природі має пасторальний характер, вимагає свого виконання в повному вимірі і постійно[79]. Парох повинен бути іконою присутності історичного Христа. Це виникає з факту уподібнення до Христа, яке підкреслює важливість цього першопланового завдання.

20. Виконання посланництва пастиря парафії, яке містить повну душпастирську опіку, абсолютно передбачає вершення влади, яка випливає із священичих свячень[80]. Тому для того, щоб хтось міг бути законно призначений парохом, згідно виразних вимог канонічного права, він повинен тривати у спільноті Церкви[81] і належати силою свячень до стану пресвітеріату[82].

Канон 528, який підкреслює відповідальність пароха за голошення Божого слова і за переказування автентичної католицької науки, виразно згадує проповідь і катехитичне навчання; говорить про здійснення ініціатив, які сприятимуть поширенню євангельського духа у кожній сфері людського життя; про католицьку формацію дітей і молоді, а також підкреслює старання про те, щоб при відповідній співпраці мирян, проповідь Євангелія могла досягнути тих, які покинули релігійні практики або не визнають правдивої віри[83], щоб вони при допомозі Божої ласки могли навернутись. Логічно, що виконання всіх цих завдань не буде особистим обов’язком самого пароха. Його повинністю є чування над їх властивим виконанням в парафії, згідно з правильною наукою і церковною дисципліною, відповідно до обставин і при умові особистої відповідальності пароха. Деякі з цих функцій, наприклад проповідь в часі відправи Євхаристії[84], мусять вершитись завжди і виключно висвяченим священиком. «Навіть якби інші не висвячені вірні перевищували би священика здатністю вимови, це не перешкодило би факту, що він є сакраментальним уприсутненням Христа Голови і Пастиря, і що звідти перш за все випливає ефективність його проповідування»[85]. Деякі інші функції, наприклад, катехизація, можуть природним чином виконуватись спеціально приготованими вірними мирянами, які тримаються правовірної науки і ведуть взірцеве християнське життя, причому душпастир повинен завжди бути в особистому контакті з катехитами. Блаженний Іван ХХІІІ писав, що «надзвичайно важливо, щоб духовенство завжди і всюди було вірне своєму обов’язку навчання». Натомість Пій Х говорив у зв’язку з цим: «Треба лише це підкреслювати і на те класти натиск, що це найважливіший обов’язок кожного священика, що це найзначніше завдання, яке на ньому лежить»[86].

Зрозуміло, що правдива пастирська любов пароха повинна виражатися не лише в заохочуванні до добра, але і в турботливій опіці, якою він оточує всіх і своїх конкретних співпрацівників. У деяких країнах, де перебувають вірні, які належать до різних мовних груп, якщо не буде установлена персональна парафія [87] чи не знайдеться інше підходяще розв’язання, місцевий парох[88] повинен враховувати конкретні потреби тих вірних, також коли йдеться про їх специфічну культурну вразливість.

21. Якщо йдеться про засоби освячення, то канон 528 постановляє, що парох повинен особливо дбати про те, щоб Пресвята Євхаристія становила осередок парафіяльного життя і щоб всі вірні могли осягнути повноту християнського життя через свідому і діяльну участь у Святій Літургії, в прийманні Таїнств, в молитві і в добрих вчинках.

Уваги заслуговує факт, що Кодекс згадує про часте приймання Євхаристії і про регулярне приступання до Таїнства Покути. Звідси випливає факт, що при встановленні на парафії годин відправлення Літургій і сповіді парох повинен брати до уваги, який час найбільше підходить більшості вірних, та сприяти приступанню до таїнств тим, які зустрічаються з особливими труднощами в пристосуванні до визначеного плану. Особливу вагу парохи повинні надавати індивідуальній сповіді згідно з духом і формою, встановленими Церквою[89]. Треба пам’ятати, що діти обов’язково повинні приступати до сповіді перед першим Святим Причастям[90]. Також  пригадується, що з очевидних душпастирських причин і для сприяння вірним, можна вислуховувати індивідуальні сповіді також під час відправлення Святої Літургії[91].

Також треба «поважати вразливість пенітента, якщо йдеться про вибір способу сповідатися: обличчям в обличчя чи через ґратки сповідальниці» [92]. Також і сповідник може мати душпастирські причини, через які воліє сидіти в сповідальниці з ґратками[93].

Зі всією горливістю треба дбати про утримання практики адорації Найсвятіший Тайн, передбачуючи з цією метою постійно, щоб якомога довший час церква була відкритою. Гідним похвали є впроваджений багатьма парохами звичаю урочистого виставлення Найсвятіших Тайн і уділення благословення на закінчення. Це приносить щедрі плоди в житті парафії.

Пресвяту Євхаристію треба при можливості зберігати в дарохранительниці «як духовному серці монашої і парафіяльної спільноти» [94]. «Без євхаристичного культу, як серця парафії, яке б’ється, парафія відмирає» [95]. Пій ХІІ говорив до духовенства Риму: «Якщо хочете, щоб вірні охоче і побожно молились, випереджуйте їх в церкві своїм прикладом, молячись в їх присутності. Священик, який стоїть на колінах перед дарохранительницею в гідній і глибоко зосередженій поставі, є для людей будуючим прикладом, напімненням і заохотою до молитовної співдіяльності» [96].         

22. Канон 529 вказує базові вимоги, які виникають з вершення служіння пароха і характеризують його службову поставу. Як пастир він намагається пізнати вірних, які віддані під його опіку, уникаючи при цьому небезпеки функціоналізму: він не є урядовцем, який вершить окреслену роль і надає послуги тим, які їх від нього вимагають. Як Божа людина він вершить своє служіння цілісно: шукає вірних, відвідує родини, допомагаючи вирішувати їх проблеми і беручи участь в їх радощах; розсудливо звертає увагу, оточує опікою старих, хворих, покинутих і помираючих людей; особливою опікою огортає вбогих і терплячих; несе труд навчання грішників і загублених, і допомагає кожному у сповненні власних обов’язків, спричинюючись до розвитку християнського життя в родинах[97].

Виховання до вершення діл милосердя щодо душі і тіла залишається одним із душпастирських пріоритетів і знаком живучості християнської спільноти.

Перед парохом стоїть також важливе завдання  побуджувати мирян до вершення властивої їм функції в посланні Церкви. Вона полягає на оживленні і вдосконаленні  дочасних реальностей через наповнення їх євангельським духом і давання таким чином свідчення про Христа, особливо через виконання завдань серед світу[98].

З іншого боку, парох повинен так співпрацювати з єпископом та іншими пресвітерами єпархії, щоб вірні, які становлять спільноту парафії, також відчували себе членами єпархії і Вселенської Церкви[99]. Наростаючий процес переміщення людей у сьогоднішньому суспільстві вимагає, щоб парафія не замикалась в собі, але змогла приймати вірних, які прибувають з інших парафій, і щоб також не відносилась з недовірою до тих, хто бере участь в житті інших спільнот, ректоральних церков чи капеланстві.

Особливим чином на парохові лежить обов’язок спеціальної турботи про пробудження і розвиток священичих покликань[100]. Ефективність цієї невідкличної форми душпастирства буде залежати від таких чинників, як: приклад особистого свідчення, яке дається видимим чином[101] про власну ідентичність і життя, згідне з ним, турбота про індивідуальну сповідь і духовне керівництво молоді, катехеза на тему священства, що виникає зі свячень. «Особливим завданням священичого служіння завжди було сіяння зерен покликання до життя цілком посвяченого Богу і пробудження любові до дівицтва» [102].

Кодекс перелічує наступні функції, як особливо довірені парохові[103]: уділення хрещення, уділення Таїнства Миропомазання тим, хто знаходиться в небезпеці смерті, згідно з нормою кан.883, 3[104]; уділення останніх Таїнств вмираючим і Оливопомазання хворих, при збереженні припису 1003, §§ 2 i 3[105] та уділення апостольського благословення; асистування при шлюбі і благословення заручених; відправлення похоронних обрядів; благословення хрещальної води у Великодній період; провадження процесій і уділення благословення поза церквою; відправлення Пресвятої Євхаристії у більш урочистий спосіб у неділю і зобов’язуючі свята.

Це не є функції, які належать виключно парохові так, наче вони були б його ексклюзивним правом; вони довірені йому спеціальним чином з причини його особливої відповідальності; в міру можливості він повинен вершити їх особисто або, принаймні, чувати над їх виконанням.                   

23 Там, де бракує священиків, можна припустити, як це відбувається в деяких околицях, що єпископ після розсудливого обдумування, канонічно дозволеним способом доручить «ad tempus» співпрацю в парафіяльнім душпастирстві, одній або кільком особам, що не мають священичого характеру [106]. У цих випадках, однак, вони повинні будуть ретельно дотримуватися і гарантувати властивості, пов’язані з розрізненням і комплементарністю дарів і функцій як висвячених служителів, так і вірних мирян. Тому що ці властивості служать Церкві, яка з Божого встановлення має органічну структуру. Трапляються надзвичайні ситуації, які виправдовують таку співпрацю. Вона не може, однак, перевищувати правових розмежувань специфіки священичого служіння і функції мирян.

 Прагнучи очистити термінологію, яка могла б спричинити плутанину в цьому питанні, Церква призначила тільки для священиків термін «capitalità», який вказує на «функції Голови», як «пастиря», «священика», «директора», «координатора» і т. д. [107].

Кодекс у розділі, що присвячений правам та обов'язкам мирян, розрізняє завдання і функції, які відповідно до свого права і обов'язку служать кожному мирянинові, від інших (функції), які є на лінії співпраці з пастирським служінням. Вони є capacitas або habilitas, виконання яких залежить від повноваження, яке надали законні пастирі. [108] Отже, вони не є правом.

24. Усе це виклав Іван Павло II у післясинодальній Апостольській адгортації «Christifideles laici»: «Рятівну місію Церкви у світі реалізують не тільки ті, хто чинить це на підставі рукоположення, але також  і всі віряни. Вони на підставі хрещення і специфічного покликання беруть участь, кожен відповідно до свого ступеня, у священичому, пророчому і царському уряді. Пастирі, отже, мають визнавати і підтримувати розвиток цього служіння, урядів і функцій, які базуються на сакраментальному фундаменті хрещення, миропомазання, а у багатьох випадках також шлюбу, які виконують католики-миряни.

Пастирі можуть також, за потреби, керуючись завжди користю для Церкви і відповідно до норм загального права, довірити мирянам певні функції, які хоча й пов'язані з посадою пастиря, не вимагають священичих свячень» (n. 23). Це й же документ також нагадує фундаментальний принцип, що є в основі такої співпраці, а також визначає обмеження: «Однак факт виконання цих завдань не робить мирянина пастирем, бо офіційний характер служіння не є просто виконанням завдань, але прийняттям сакраментальних свячень. Тільки таїнство священства визначає, що службове служіння є, зокрема, участю у служінні Христа, Голови і Пастиря, і в Його вічному священстві. Виконання деяких функцій замість пастиря дозволяється безпосереднім і формальним офіційним уповноваженням, отриманим від самого пастиря, а їхня конкретна реалізація відбувається під керівництвом церковної влади» (n. 23) [109].

У цих випадках доручення співпраці не висвяченим вірянам обов'язково має бути призначений також священик як посередник, що має владу і повноваження пастиря, щоб особисто керувати душпастирством [110]. Зрозуміло, що участь у служінні пастиря буде іншою у випадку, якщо для керування душпастирською діяльністю буде призначений священик, що має повноваження пароха і виконує обов’язки, які має тільки священик, і зовсім іншими у випадку, коли особи, які не мають сану священства, допомагають у виконанні інших функцій [111]. Монах не священик, монахиня, світські віряни, мають право брати участь у душпастирстві, вони можуть виконувати адміністративні функції, дбати про формацію та духовне поглиблення, але не можуть, однак, що цілком зрозуміло, виконувати функції, пов'язані з повним душпастирством, оскільки це вимагає наявності священичих свячень. Таким чином вони можуть замінити відсутнього священика в літургійних діях, що відповідають їхній канонічній ситуації, перераховані в кан. 230 § 3: виконувати «служіння слова, головувати у літургійних молитвах, охрещувати, а також уділяти Святе Причастя відповідно з правовими приписами» [112]. Диякони, хоча їх і не можна ставити в тій же площині, що й інших вірян, теж не можуть виконувати повного душпастирства [113].

 Отже, треба, щоб єпархіальний єпископ з найбільшою розсудливістю і пастирською передбачливістю дослідив, чи в цій парафії справді виникла  ситуація необхідної потреби, а також визначив, які умови мають виконувати визначені особи, щоби бути здатним до співпраці; щоб визначив функції, які кожному з них будуть призначені залежно від ситуації окремих парафіяльних спільнот. У будь-якому випадку, коли бракує чіткого поділу функцій, священик модератор визначає спосіб дій. Винятковий і тимчасовий характер цих рішень вимагає пробудження в цих парафіяльних спільнотах переконання про абсолютну потребу священичих покликань. Треба з дбайливою любов’ю розвивати їхні починання, оточуючи їх колективною та особистою молитвою, а також прагнути до святості священиків.

Для полегшення розквіту покликань до священства в суспільстві, треба всіма силами прагнути поваги і автентичної любові до Церкви, як Нареченої Христової, яка співпрацює зі Святим Духом у справі спасіння.

Треба постійно підтримувати у серцях вірян радість і святу гордість приналежності до Церкви, як чітко показано, наприклад, у Першому посланні Петра і в Одкровенні (пор. 1 Пт. 3, 14, Од. 2, 13. 17; 7, 9; 14, 1nn; 19, 6; 22, 14). Без тієї радості й гордості було б психологічно дуже важко підтримувати і поглиблювати життя віри. Не дивно, що в деяких ситуаціях саме з психологічних аргументів священичі покликання з чималим трудом з’являються і досягають зрілості.

«Було б фатальною помилкою, якби ми піддавалися нинішнім труднощам і були змушені готувати Церкву майбутнього, яку собі уявляємо як позбавлену священиків. У результаті такого підходу, прийнятого задля виправлення існуючих недоліків, виявилась би, незважаючи на добру волю, загроза для церковної спільноти» [114].

25. «Коли йдеться про участь у пастирському служінні в якійсь парафії, у випадках, коли в результаті браку священиків вона не перебувала би під безпосередньою опікою пастиря, постійні диякони завжди мають перевагу над нерукоположеними вірянами» [115]. На підставі свячень «диякон є учителем, як той, хто проголошує і пояснює слово Боже; є виконавцем освячення, коли уділяє Таїнство Хрещення і Євхаристії, а також здійснює сакраменталії, бере участь у Літургії як <посередник Божої Крові>, коли зберігає і уділяє Євхаристію; є провідником як аніматор спільноти або різних справ життя Церкви» [116].

Дуже охоче мають бути прийняті диякони, які як кандидати на священство здійснюють пастирське служіння на парафії. Священик у домовленості  з керівниками семінарії буде для них провідником і вчителем, усвідомлюючи, що також від його свідчення, відповідного до священичої ідентичності, від місійної жертовності в служінні й від любові до парафії залежатиме цілковита відданість Христові кандидата у священство.

26. Канонічне право передбачає, що єпархіальний єпископ на свій розсуд і після консультації з радою священиків [117] може встановити за зразком єпархіальної душпастирської ради [118] також парафіяльну душпастирську раду. Її основною метою є забезпечення інституційним способом співпраці вірян у розвитку душпастирської діяльності [119] належної священикам. Це консультативний орган, установлений так, щоб віряни, виражаючи свою відповідальність, що випливає з хрещення, могли допомагати голові парафіяльної ради [120], представляючи пропозиції у сфері душпастирської опіки [121]. «Миряни повинні мати щораз більше переконання про те, що апостольське служіння у своїй парафії є дуже важливим»; треба підтримувати «щораз більше, сильніше і рішучіше значення парафіяльніх душпастирських рад» [122]. Мотив є чітким і послідовним: «У нинішніх умовах миряни можуть і повинні робити багато чого для розвитку автентичної, церковної єдності у своїх парафіях, а також для пробудження місійного запалу щодо невіруючих і тих, хто зберігаючи віру, відмовляється або занедбує практику християнського життя» [123].

«Усі віряни мають право, а часом навіть обов'язок, висловити свою думку у справах, що стосуються блага Церкви. Це також може відбуватися завдяки установам, встановленим для цієї мети [...] Душпастирська рада тут може бути дуже корисною допомогою ... висуваючи пропозиції, що стосуються місіонерських, катехитичних та апостольських ініціатив [...] щодо розвитку доктринальної формації  та сакраментального життя вірян; підтримки душпастирської діяльності священиків у різних соціальних середовищах і в різних областях; щодо способу щораз кращого інформування громадськості і т. д.»[124]. Душпастирська рада належить до сфери взаємної служби пастора і його вірян. Не мало би сенсу розглядати її як орган, який керує парафією замість парафіяльного священика і за критерієм більшості практично обмежує провідну роль пастиря.

У тому ж сенсі системи рішень, що стосуються економічних справ парафії, при збереженні правової норми закону, що стосується належного і справедливого управління, не може обмежувати душпастирську роль пастиря, який є правовим речником і адміністратором майна парафії [125].

 

4. Позитивні виклики сучасності для душпастирського служіння на парафії

27. На початку нового тисячоліття уся Церква отримала заклик прагнути до «оновленої посвяти для християнського життя», що базується на усвідомленні присутності воскреслого Христа серед нас [126].  Ми повинні зробити з цього заклику висновки для душпастирювання на парафії.

Для цього не потрібно вигадувати нові душпастирські програми, оскільки християнська програма, зосереджена навколо самого Христа, завжди полягає в тому, щоб пізнавати, любити і наслідувати Його; щоб у Ньому жити в єдності зі Святою Трійцею і з Ним перемінювати історію, приводячи її до сповнення: «Ця програма не змінюється із плином часу та зміною культур, хоча бере до уваги епохи і культури заради істинного діалогу та ефективної комунікації» [127].

У широкій та зобов’язуючій сфері звичайного душпастирства «власне в помісних церквах можна окреслити конкретні елементи детальної пастирської програми – цілі і методи, формація та вдосконалення душпастирів та їх співпрацівників, способи пошуку необхідних ресурсів – завдяки яким послання Христа зможе дійти до людей, формувати спільноти, а також мати глибокий і значний вплив на внесення євангельських цінностей в суспільство та культуру» [128].  Такими є горизонти «захоплюючої праці віднови душпастирювання – праці, до якої залучені ми усі» [129].

Найважливішим і головним пастирським викликом, який стоїть перед священиком на парафії, є вести вірних до послідовного духовного життя на основі принципів християнської доктрини, як жили і навчали Святі. Пастирське планування має надати пріоритет цьому суттєвому аспекту в усій пастирській діяльності. Сьогодні, більше ніж будь-коли, потрібно наново віднайти молитву, сакраментальне життя, медитацію, тихе поклоніння із з’єднанням нашого серця із Серцем Господа, щоденне практикування цінностей, які роблять нас більше подібними до Нього, оскільки саме вони є набагато продуктивнішими від будь-яких дискусій, і в кожному випадку є необхідною умовою для ефективної дискусії.

У листі «Novo Millennio ineunte» було перераховано сім душпастирських пріоритетів: святість, молитва, відправа Недільної Євхаристії, Таїнство примирення, примат благодаті, слухання і проповідування Слова [130]. Ці пріоритети стали особливо зрозумілими після досвіду святкування Великого Ювілею. Вони не лише пропонують парохам і всім священикам, задіяним в парафіяльне душпастирство, зміст і суть парафіяльних питань, над якими вони повинні уважно роздумати. Вони також надають синтез духа, з яким слід підходити до онови пастирської праці.

Лист «Novo Millennio ineunte» також вказує на ще одну «важливу сферу, в якій слід розпочати рішучу і планову діяльність в площині Вселенської Церкви і партикулярних Церков: сопричастя (koinonia), яке є втіленням і об’явленням самої суті таємниці Церкви» (п.42), а також закликає розвивати духовність сопричастя: «робити Церкву домом і школою сопричастя – це великий виклик, що чекає на нас в тисячолітті, що розпочинається, якщо хочемо залишитись вірними Божому задуму і водночас відповісти на найглибші очікування світу» (п. 43).  Більше того, уточнюється, що «перед тим, як  приступити до складання практичних планів, ми маємо поширювати духовність сопричастя, роблячи його керівним принципом освіти всюди, де формується людина і християнин, де проходять формацію служителі вівтаря, богопосвячені особи та душпастирі, де повстають сім’ї і спільноти» (п. 43).

Правдиве душпастирство, яке прагне освячувати наші парафіяльні спільноти, включає: автентичну педагогіку молитви; оновлену, переконливу і ефективну катехезу про значення недільної і щоденної відправи Пресвятої Євхаристії, спільнотної та особистої адорації Найсвятіших Тайн, про часте та індивідуальне приступання до Таїнства Примирення, про духовний провід, про марійську побожність, про наслідування святих; оновлену апостольську посвяту жити щоденними обов’язками спільноти і окремих осіб; відповідну пастирську турботу про сім’ї; відповідну до віри участь у політичному та суспільному житті.

Така душпастирська онова не буде можливою, якщо не черпатиме натхнення і підтримку від священиків, обдарованих власне цим духом. «Приклад і свідчення священика може бути для вірних великою допомогою. Вони можуть віднайти парафію як «школу» молитви, в якій зустріч з Ісусом Христом виражається не лише в проханні про допомогу, але і в подяці, похвалі, адорації, контемпляції, молитовному слуханні, в запалі любові до такої міри, якою істинно любиш Його» [131]. «Біда, якщо ми забудемо, що «без Христа ми нічого не можемо зробити» (пор. Ів. 15,5). Саме молитва закорінює нас в цій істині. Вона постійно нагадує нам про першість Христа і, в єдності з Ним, про першість внутрішнього життя і святості. Якщо цього принципу не дотримуватися, то не дивно, що наші душпастирські плани сходять на нівець і залишають нас із зневіреним почуттям розчарування. Тоді ми розділяємо досвід учнів в євангельській розповіді про чудесний вилов риби: «Всю ніч трудились ми й нічого не піймали» (Лк. 5,5). В такий момент потрібною є віра, молитва і діалог з Богом, щоб серце відкрилося на потік ласки, і слово Христа могло проникнути в нас усією силою: Duc in altum!» [132].

Без правдиво святих священиків навряд чи можливим є добре мирянство. Без них усе мертве: так само як майже неможливо мати весну покликань без християнських сімей, які є домашніми церквами. Тому помилку роблять ті, хто перенаголошує роль мирян, відпихаючи в тінь сакраментальне священство. Така помилка призводить до того, що в кінцевому рахунку провина падає на самих мирян і уся місія Церкви наражається на безплідність.

28. Окреслення  дороги і побудова фундаменту для цілої душпастирської програми полягає в тому, щоб допомагати нашим спільнотам у поновному відкритті вселенського покликання всіх християн до святості. Треба пригадувати, що душа всілякого апостольства закорінюється у внутрішньому Божому житті; що нічого не можна ставити вище за Христову любов; що у кожній справі ми повинні шукати більшої Божої слави, що маємо переживати христоцентричний динамізм марійного принципу  „totus tuus!”  Педагогіка святості є «фундаментом душпастирської програми» [133] і становить головний душпастирський виклик у контексті теперішнього часу. У Святій Церкві всі вірні покликані до святості.

Головне завдання в педагогіці святості полягає, отже, у невтомному голошенні всім, що святість – це ціль існування кожного християнина: «Всі в Церкві, незалежно від того, чи належать до єрархії, чи є об’єктом її пастирського служіння, покликані до святості, згідно слів Апостола: «Волею Бога є ваше освячення» (1Сол.4,3; пор.Еф.1,4)» [134]. Це перший елемент, який належить розвивати в катехезі на тему Церкви з метою посилення свідомості потреби в особистій святості.

Це голошення загального покликання до святості вимагає розуміння життя християнина як послідовника Христа (sequela Christi), як уподібнення до Христа. Тут не йдеться про відтворення у внутрішньому способі  буття моральних постав Христа, але про особисте піддання себе силі Його ласки.  Таке уподібнення до Христа є суттю освячення і специфічною ціллю християнської екзистенції. Для її осягнення християнинові необхідна допомога Церкви, яка є mater et magistra. Педагогіка святості є викликом вимогливим і в той же час привабливим для всіх тих, хто у Церкві відповідає за провідництво і формацію.

29. Пріоритетом особливого значення для Церкви, а, отже, також для парафіяльного душпастирства, є місійний євангелізаційний запал[135]. «Навіть в країнах, куди Євангеліє добралось вже багато століть тому, вже перестало існувати «християнське суспільство», яке, незважаючи на численні недоліки, які характеризують все, що людське, покликалось на євангельські вартості. Сьогодні треба відважно протистояти ситуації, яка стає щоразу складнішою і більш комплікованою у зв’язку з глобалізацією та виникненням нових і змінних співзалежностей між народами і культурами» [136].

Здається, що у суспільстві, яке відзначається культурним, релігійним і етичним плюралізмом, частково також релятивізмом, індиферентизмом, іренізмом і синкретизмом, деякі християни звикли до якоїсь форми «християнства», позбавленого реального віднесення до Христа і Його Церкви. Існує також тенденція  зведення концепції душпастирства до суспільних питань, сприйнятих у перспективі виключно антропологічній, з якимось загальним віднесенням до пацифізму, універсалізму і не надто прецизійно зрозумілих «вартостей».

Євангелізацію сучасного світу треба буде реалізовувати, беручи за вихідний пункт повторне відкриття особистої, суспільної і культурної ідентичності християн. Понад усе це означає поновне відкриття Ісуса Христа, Втіленого Слова і єдиного Спасителя людей! [137] З цього представлення особливим чином зроджується у серці кожного священика внутрішнє спонукання до місії, яке за його посередництвом повинно уділятись цілій парафії і всякій спільноті, яку він провадить. «Ми переконані, що неприйнятним є існування єдиного методу душпастирства, який можна застосувати до всіх. Перед нами Григорій Богослов так сформулював принцип свого навчання. "Виключене використання одного методу. Щоб будувати всіх в любові, необхідно вживати різні способи, щоб порушувати серця, не змінюючи науки. Це буде пристосування способу душпастирства, а не пристосування доктрини" [138]. 

Парох повинен подбати про те, щоб товариства, рухи і різні групи вірних, які існують в парафії, вносили свій вклад до місійного життя. Дуже важливим для спільності є обов’язок підтримування різних форм об’єднання, як традиційних, так і новіших церковних рухів, оскільки вони надають Церкві живучості, яка є Божим даром і проявом справжньої «весни Духа». Очевидно, необхідно, щоб товариства і рухи, як у вселенській Церкві, так і в партикулярних Церквах, діяли в повній гармонії з церковною спільнотою і виявляли послух вказівкам пастирів» [139]. У структурі парафії треба уникати всякого виключення і замикання у собі окремих груп. Місійність бо опирається на незломному переконанні, яке повинні поділяти всі, що «Ісус Христос має для людства і для його історії унікальну вартість, властиву лише Йому, виключну, вселенську, абсолютну. Ісус бо є Божим Словом, яке стало людиною для спасіння всіх» [140].

Церква має довіру до щоденної вірності пресвітерів їх пастирському служінню, незамінній місії, яку вони вершать для добра довіреної їм парафії.

З певністю не оминають парохів та інших пресвітерів, що служать різним спільнотам, душпастирські труднощі, духовна і фізична втома і перепрацювання, з яким вони не завжди можуть дати собі раду за час здорового внутрішнього зосередження і заслуженого відпочинку. Якої ж великої гіркоти вони зазнають, коли часто мусять ствердити, що подих секуляризації висушує ґрунт, на який вони з довготривалим трудом сіяли добре зерно!

Культура секуляризму, що поширюється, яка намагається ув’язнити священика у системі властивих їй категорій думання, роздягнути його з базового для його життя містерійно-сакраментального виміру, є  у значній мірі відповідальною за це явище. Звідти породжуються випадки знеохочення, які можуть привести до ізоляції, до певного виду депресивного фаталізму чи до розпорошуючого активізму. Однак це не перешкоджає тому, що значна більшість священиків у цілій Церкві, поділяючи турботу  своїх єпископів, мужньо дає відсіч складним викликам теперішнього перебігу історії і може переживати з невтомною радістю свою священичу ідентичність і жертовно вершити пастирське служіння.

З іншого боку, не бракує також загроз, які походять зсередини, таких як бюрократія, трактування служіння лише в категоріях урядових функцій, тенденція до демократичного зрівняння всіх, більш менеджерське, ніж пасторальне планування. На жаль, у деяких обставинах пресвітер може бути пригноблений баластом структур не завжди потрібних, але які спричиняють в результаті його перевтому з наслідками шкідливими для його як фізичного, так і духовного стану, а значить згубними для самого служіння.

Над ситуаціями такого роду повинен особливо пильно чувати єпископ, як перш за все батько своїх перших і найцінніших співпрацівників. Більш, ніж будь-коли, необхідне об’єднання в Церкві всіх сил, щоб могти подолати засідки, які стоять перед священиком і його служінням.

30. Конгрегація в справах духовенства, беручи до уваги теперішні обставини життя Церкви і вимоги нової євангелізації , а також розважаючи про відповідь, яку з рації свого покликання повинні давати священики, постановила запропонувати цей документ як певну допомогу, заохоту і стимул до більш плідного служіння пресвітерів у парафіяльному душпастирстві. В межах парафії ж реалізується більш безпосередня зустріч Церкви з цілим людом. Тому наші розважання обмежуються до особи священика як пароха. У ньому стає присутнім Ісус Христос як Голова свого Містичного Тіла, як Добрий Пастир, що дбає про кожну вівцю. Ми прагнули вказати містерійно-сакраментальну природу цього служіння.

Цей документ, зредагований в світлі навчання ІІ Ватиканського Собору і апостольської адгортації Pastores dabo vobis, є продовженням "Директоріуму про служіння і життя священиків"  разом з міждикастеріальною інструкцією Ecclesiae de mysterio та обіжним листом "Священик – звіститель слова, служитель таїнств і провідник спільноти в дорозі до третього тисячоліття християнства".

Переживання щоденного служіння стає для священиків можливим лише у поєднанні з турботою про особисте освячення, яке завжди повинне опиратись на надприродній силі таїнств Пресвятої Євхаристії і Сповіді.

«Євхаристія є центром, з якого все променіє і до якого все провадить (…) Протягом віків численні священики знаходили в Євхаристії підкріплення, яке обіцяв їм Ісус під час Тайної Вечері, спосіб подолання самотності, допомогу в переживанні терпінь, поживу, що дає силу, щоб знов вирушити в дорогу після кожного розчарування, внутрішню енергію, яка дозволяє зберегти вірність зробленому виборові » [141].

 До поглиблення сакраментального життя і запевнення постійної формації [142] немало спричиняється братерське життя священиків, яке не полягає тільки у звичайному проживанні під одним дахом, але виражається у єднанні на молитві, у прийнятті спільних намірів і в душпастирській співпраці, поєднаній із взаємною приязню з єпископом. Все це становить цінну допомогу у переживанні труднощів, на які наражається святе служіння. Кожен пресвітер потребує не лише допомоги у формі служіння своїх співбратів, але також потребує їх самих як співбратів.

У єпархії належить призначити якийсь дім для всіх тих священиків, які на якийсь період знаходили б там місце, яке сприяло б їх зосередженню і молитві, а також де вони мали б у розпорядженні допомогу, необхідну для їх освячення.

Апостоли однодумно витривали на молитві разом з Марією, Матір’ю Ісуса (Ді.1,14). З думкою про цю зустріч довіряємо їй ці сторінки, написані з любов’ю і вдячністю до всіх розпорошених по світі священиків-душпастирів. Нехай кожен з них, вершачи свій щоденний «уряд» пастирського служіння, втішається материнською допомогою Цариці Апостолів і буде з нею поєднаний зв’язком глибокої спільності. «[Бо ж] у нашому службовому священстві є надзвичайний і дивовижний вимір близькості до Матері Христа» [143]. Втіхою для нас є свідомість того, що «нас супроводжує Мати Відкупителя, яка впроваджує нас у таїнство відкупительної жертви свого Божественного Сина. «Ad Iesum per Mariam»: нехай це буде наша щоденна програма духовного і душпастирського життя!» [144]. 

 

Молитва священика до Пресвятої Діви Марії

 

Маріє, Мати Ісуса Христа, Розп’ятого і Воскреслого,

Мати Церкви, народу святого (1 Пт. 2,9),

Мати священиків, слуг Твого Сина,

прийми мою  покірну готовність,

щоб у своєму душпастирському служінні

я міг проголошувати нескінченне милосердя

Найвищого і Вічного Архиєрея,

О Мати милосердя.

Ти, котра розділяла зі своїм Сином 

Його «священичий послух» (Євр. 10,5-7; Лк. 1,38)

і приготувала для Нього тіло (Євр. 10,7),

намащене Святим Духом,

введи моє священиче життя

у невимовну таємницю

Твого божественного материнства,

о Пресвята Мати Божа.

Дай мені силу в темних годинах мого життя,

підтримуй мене в труднощах мого служіння,

яке мені довірив Твій Син, Ісус Христос,

щоб разом з Тобою

я міг вершити його вірно і з любов’ю,

о Мати Вічного Архиєрея,

Царице апостолів і Підтримко пресвітерів [145]. 

Ти, котра мовчки супроводжувала Ісуса

в Його місії проголошення бідним Євангелія миру,

випроси, щоб я був вірний пастві,

яку Добрий Пастир довірив мені.

Вчини, щоб я міг завжди терпеливо і лагідно провадити її,

твердо і з любов’ю;

щоб особливо любив убогих і грішників,

О Мати Допомого християн.

Посвячуюсь Тобі і довіряю Тобі, Маріє,

Котра, стоячи під Хрестом Твого Сина,

стала учасницею Його відкуплення,

«пов’язана нерозірваним вузлом із справою спасіння» [146].

Вчини, щоб виконуючи моє служіння,

я міг щоразу глибше відчувати

вражаючий і проникаючий вимір близькості Твого материнства [147]

кожної миті мого життя:

в молитві і діяльності,

в радості і терпіннях, в праці і відпочинку,

О Мати Надії.

Випроси для мене, о Мати, щоб під час відправи Євхаристії,

яка є осередком і джерелом священичого служіння,

я міг відчувати близькість Ісуса

і Твою материнську присутність,

бо «коли відправляємо Святу Літургію,

Ти є поруч з нами»

і вводиш нас в таємницю

Жертви відкуплення Твого Божественного Сина [148],

о Посереднице ласк, що випливають з тієї Жертви

на Церкву і на всіх вірних [149],

о Мати Відкупителя.

О Маріє, під твою материнську опіку

віддаю себе і своє прагнення до святості.

Провадь мене, щоб я ставав

щоразу більш подібним до Христа, Глави і Пастиря,

як цього вимагає моє священиче служіння.

Щоб я пам’ятав,

що Ти є завжди поруч з кожним священиком,

коли він служить Єдиному Посередникові,

Ісусові Христові,

Мати священиків, Допомого і Посереднице [150] усіх ласк.

Амінь.

 

переклад "Католицького Оглядача"

 

[1] JOHN PAUL II, Letter to Priests for Holy Thursday 2001 (25 March 2001), n. 1.

[2]SAINT AUGUSTINE, De Trinitate, 13,19, 24: NBA 4, p. 555.

[3]JOHN PAUL II, Letter to Priests for Holy Thursday 2000 (23 March 2000), n. 5.

[4] JOHN PAUL II, Apostolic Letter Novo Millennio ineunte (6 January 2001), n. 15: AAS 93 (2001), p. 276.

[5] JOHN PAUL II, Letter to Priests for Holy Thursday 2001 (25 March 2001), n. 2.

[6]JOHN PAUL II, Apostolic Letter Novo Millennio ineunte (6 January 2001), n. 3: l.c., p. 267. 

[7] JOHN PAUL II, Homily on the occasion of the Jubilee for Priests (18 May 2000), n. 5.

[8] Cf. CONGREGATION FOR THE CLERGY, The Priest and the Third Christian Millennium, Teacher of the Word, Minister of the Sacraments and Leader of the Christian Community (19 March 1999).

[9] In this sense, it is important to reflect on what John Paul II calls «a minister of Jesus Christ the Head and Pastor of the Church», Post Synodal Apostolic Exhortation Pastores dabo v obis (25 March 1992), pp. 695-696. 

[10] Cf. CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory for the Ministry and Life of Priests Tota Ecclesia (31 January 1994), n. 59: Libreria Editrice Vaticana, 1994.

[11] JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic Exhortation Pastores Dabo Vobis (25 March 1992), n. 70: l.c., pp. 778-782.

[12] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Dogmatic Constitution Lumen gentium, n. 48.

[13] JOHN PAUL II, Address to the Plenary Meeting of the Congregation for the Clergy (23 November 2001): AAS 94 (2002), pp. 214-215.

[14] Cf. CONSTITUTIONES APOSTOLICAE, III, 16, 3: SC 329, p. 147; SAINT AMBROSE, De mysteries, 6, 29-30: SC 25 bis, p.173; SAINT THOMAS AQUINAS, Summa Theologiae,III, 63, 3: SECOND VATICAN COUNCIL, Dogmatic Constitution Lumen gentium nn. 10-11; Decree Presbyterorum Ordinis, n. 2; CIC, can. 204.

[15] JOHN PAUL II, Address to the Plenary Meeting of the Congregation for the Clergy (23 November 2001), l.c., p. 215.

[16] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Dogmatic Constitution Lumen gentium, n. 10; Decree Pesbyterorum Ordinis, n.2; PIUS XII, Encyclical letter Mediator Dei (20 November 1947): AAS 39 (1947), p. 555; Allocution Magnificate Dominum: AAS 46 (1954), p. 669; CONGREGATION FOR THE CLERGY, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE LAITY, CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, CONGREGATION FOR DIVINE WORSHIP AND THE DISCIPLINE OF THE SACRAMENTS, CONGREGATION FOR BISHOPS, CONGREGATION FOR THE EVANGELIZATION OF PEOPLES, CONGREGATION FOR INSTITUTES OF CONSECRATED LIFE AND SOCIETIES OF APOSTOLIC LIFE, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Interdicasterial instruction on certain questions regarding the collaboration of the Non-Ordained faithful in the sacred ministry of Priests Ecclesiae de Mysterio (15 August 1997), Theological Principles n.1; AAS 89 (1997), pp. 860-861.

[17] Cf. Catechism of the Catholic Church, N. 1273.

[18] Cf. COUNCIL OF TRENT, Session XXIII, Doctrina de sacramento Ordinis (15 July 1563); DS 1763-1778; SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Presbyterorum Ordinis, nn. 2; 13; Decree Christus Dominus, n. 15; Missale Romanum Institutio generalis, nn. 4,5 and 60; Pontificale Romanum de Ordinatione, nn. 131 and 123; Catechism of the Catholic Church nn. 1366-1372, 1544-1553, 1562-1568, 1581-1587.

[19] Cf. JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic exhortation Pastores dabo vobis (25 March 1992), nn. 13-15: l.c., pp. 677-681.

[20] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Constitution Sacrosanctum Concilium, n. 33; Dogmatic Constitution Lumen gentium, nn. 10, 28, 37; Decree Presbyterorum Ordinis nn. 2, 6, 12. CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory for the Ministry and Life of Priests Tota Ecclesia (31 january 1994), nn. 6-12; SAINT THOMAS AQUINAS, Summa Theologiae, III, 22, 4. 

[21] Cf. JOHN PAUL II, Letter to Priests for Holy Thursday 1979 Novo incipiente (8 April 1979), n. 4: AAS 71 (1979), p. 399.

[22] Cf. JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic Exhortation Christifideles laici (30 December 1988), n. 23: AAS 81 (1989), p. 431; CONGREGATION FOR THE CLERGY, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE LAITY, CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, CONGREGATION FOR DIVINE WORSHIP AND THE DISCIPLINE OF THE SACRAMENTS, CONGREGATION FOR BISHOPS, CONGREGATION FOR THE EVANGELIZATION OF PEOPLES, CONGREGATION FOR INSTITUTES OF CONSECRATED LIFE AND SOCIETIES OF APOSTOLIC LIFE, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Interdicasterial instruction on certain questions regarding the collaboration of the Non-Ordained faithful in the sacred ministry of Priests Ecclesiae de Mysterio (15 August 1997), Theological Principles n.4, l.c., p. 860-861; CONGREGATION FOR THE CLERGY, The Priest and The Third Christian Millennium, Teacher of the Word, Minister of the Sacraments and Leader of the Community (19 March 1999), p.36.

[23] Cf. CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory for the Ministry and Life of Priests Tota Ecclesia (31 January 1994), n. 7.

[24] Cf. PAUL VI, Catechesis at the General Audience of 7 October 1964: Insegnamenti di Paolo VI, 2 (1964), p. 958.

[25] Cf. PAUL VI, Apostolic Exhortation  Marialis Cultus (2 February 1974), nn. 11, 32, 50, 56: AAS 66 (1974), pp. 123, 144, 159, 162.

[26] Cf. JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic Exhortation Pastores dabo vobis (25 March 1992), n. 21: l.c., p. 689.

[27] Ibid.,n. 18: l.c., p. 684; cf. CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory for the Ministry and Life of priests Tota Ecclesia (31 January 1994), n. 30.

[28] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Presbyterorum Ordinis, n. 13.

[29] Cf. CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory for the Ministry and Life of Priests Tota Ecclesia (31 January 1994), n. 46.

[30] Cf. JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic Exhortation Pastores dabo vobis (25 March 1992), n. 26, l.c., p 698; CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory for the Ministry and Life of Priests Tota Ecclesia (31 January 1994), nn. 45-47.

[31] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Presbyterorum Ordinis, n.12; CIC, can. 276, § 1. 

[32] Cf. SAINT FRANCIS DE SALES, Introduction to the Devout Life, part 1, chapter 3.

[33] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Dogmatic Constitution Lumen gentium, n. 41. 

[34] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Presbyterorum Ordinis, n. 12; CIC, can. 276, § 1.

[35] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Presbyterorum Ordinis, n. 14.

[36] Cf. ibid.

[37] Cf. JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic Exhortation Pastores dabo vobis, (25 March 1992), n. 72: l.c., p. 786.

[38] Ibid.

[39] SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Christus Dominus, n. 16: "His [the Bishop's] priests, who assume a part of his duties and concerns, and who are ceaselessly devoted to their work, should be the objects of his particular affection. He should regard them as sons and friends. He should always be ready to listen to them and cultivate an atmosphere of easy familiarity with them, thus facilitating the pastoral work of the entire diocese. A bishop should be solicitous for the welfare - spiritual, intellectual, and material - of his priests, so that they may live holy and pious lives, and exercise a faithful and fruitful ministry". 

[40] JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic Exhortation Pastores dabo vobis, (25 March 1992), n. 72: l.c., p. 787.

[41] Ibid., n. 25: l.c., p. 695.

[42] Ibid.

[43] Ibid.

[44] SECOND VATICAN COUNCIL Decree Presbyterorum Ordinis, n. 14.

[45] JOHN PAUL II, Introduction to the Mass celebrated on the liturgical memorial of Our Lady of Czestochoa, "L'Osservatore Romano", 26 August 2001. 

[46] JOHN PAUL II, Catechesis at the General Audience of 30 June 1993, Mary is the Mother of the Eternal High Priest, L'Osservatore Romano, 30 June-1 July 1993.

[47] JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic Exhortation, Pastores dabo v obis, (25 March 1992), n. 26: l.c., p. 699.   

[48] SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Presbyterorum Ordinis, n. 5.

[49] Ibid.,n.13; CIC, cann. 904 and 909.

[50] SAINT BERNARDINE OF SIENNA, Sermo XX: Opera Omnia, Venetiis 1591, p. 132.

[51] BLESSED COLUMBA MARMION, Le Christ idéal du pretre, cap. 14: Maredsous 1951.

[52] JOHN PAUL II, Apostolic Constitution Sacrae disciplinae leges (25 January 1983): AAS 75, II (1983), p. XIII.

[53] Cf. ibid.

[54] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Constitution Sacrosanctum Concilium, n. 7.

[55] Ibid., n. 10. 

[56] Ibid., n. 22.

[57] Cf. CIC, can. 959.

[58] Ibid., n. 23.

[59] CONGREGATION FOR THE CLERGY, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE LAITY, CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, CONGREGATION FOR DIVINE WORSHIP AND THE DISCIPLINE OF THE SACRAMENTS, CONGREGATION FOR BISHOPS, CONGREGATION FOR THE EVANGELIZATION OF PEOPLES, CONGREGATION FOR INSTITUTES OF CONSECRATED LIFE AND SOCIETIES OF APOSTOLIC LIFE, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Interdicasterial instruction on certain questions regarding the collaboration of the Non-Ordained faithful in the sacred ministry of Priests Ecclesiae de Mysterio (15 August 1997), Theological Principles n.3; Practical Provisions art. 6 and 8: l.c., pp. 859, 869, 870-872; PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Reply (11 July 1992): AAS 86 (1994), pp 541-542.

[60] JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic Exhortation, Pastores dabo vobis (25 March 1992), n. 31: l.c., p.708. "The Church of Christ, - as Communionis Notio of the Congregation for the Doctrine of the Faith (28 May 1992) n. 7 notes - is the universal Church, (...) which is present and active amid the particular characteristics and the diversity of persons, groups, times and places. Among these manifold particular expressions of the saving presence of the one Church of Christ, there are to be found, from the times of the Apostles on, those entities which are in themselves Churches, because, although they are particular, the universal Church becomes present in them with all its essential elements. They are therefore constituted "after the model of the universal Church", and each of them is "a portion of the People of God entrusted to a bishop to be guided by him with the assistance of his clergy" (AAS 85 [1993], p. 842.

[61] JOHN PAUL II, Post synodal Apostolic Exhortation Pastores dabo vobis (25 march 1992), n. 32: l.c., p. 709.

[62] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Christus Dominus, n. 28; Decree Presbyterorum Ordinis, n. 10; CIC, cann. 265-272.

[63] CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, Letter Communio notio to the Bishops of the Catholic Church on certain aspects of the Church considered as communion (28 May 1992), n. 9: l.c., p. 843.

[64] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Dogmatic Constitution Lumen gentium, n.23.

[65] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Christus Dominus, n. 30; CIC, can. 515, § 1.

[66] CONGREGATION FOR THE CLERGY, The Priest and the Third Christian Millennium, Teacher of the Word, Minister of the Sacraments, and Leader of the Community (19 March 1999), p. 36; cf. CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory for the Ministry and Life of priests Tota Ecclesia (31 January 1994), n. 17.

[67] Cf. CIC can. 374 § 1.

[68] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Constitution Sacrosanctum Concilium, n. 42; Catechism of the Catholic Church, n. 2179; JOHN PAUL II, Apostolic Letter Dies Domini (31 May 1998), nn. 34-36; AAS 90 (1998), pp. 733-736; Apostolic Letter Novo Millennio ineunte (6 January 2001), n. 35, l.c., p. 290.

[69] JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic Exhortation Christifideles Laici (30 December 1988), n. 26: l.c., p. 438; cf. CONGREGATION FOR THE CLERGY, PONTIFICAL COUNCIL OF THE LAITY, CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, CONGREGATION FOR DIVINE WORSHIP AND THE DISCIPLINE OF THE SACRAMENTS, CONGREGATION FOR BISHOPS, CONGREGATION FOR THE EVANGELIZATION OF PEOPLES, CONGREGATION FOR THE INSTITUTES OF CONSECRATED LIFE AND SOCIETIES OF APOSTOLIC LIFE, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Instruction on certain questions regarding the collaboration of the Non-Ordained faithful in the Sacred Ministry of priests Ecclesia de Mysterio (15 August 1997), "Practical Provisions",, article 4: l.c., p. 866.

[70] SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Apostolicam Actuositatem, n. 10.

[71] Cf. CIC can. 518.

[72] Cf. COUNCIL OF TRENT, Session XXIV (11 November 1563), can. 18; SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Christus Dominus, n. 30: "Parish Priests are in a special sense collaborators with the bishop. they are given, in a specific section of the diocese, and under the authority of the bishop, the care of souls as their particular shepherd".

[73] CIC, can. 519.

[74] Cf. CIC, can. 517 § 1.

[75] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Christus Dominus, n. 30; Decree Presbyterorum Ordinis 8; CIC cann. 280; 550 § 2; CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory on the ministry and life of Priests Tota Ecclesia (31 January 1994), n. 29.

[76] Cf. COUNCIL OF TRENT, Session XXI (16 July 1562), can. 5; PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Nota Explicitiva, published with the agreement of the Congregation for the Clergy, on those cases in which the pastoral care of more than one parish can be entrusted to one priest (13 November 1997): Communicationes 30 (1998), pp. 28-32. 

[77] Cf. CIC, can 526 § 1.

[78] Cf. ibid., can 539.

[79] Cf. ibid.,cann. 151, 539-540.

[80] Cf. THIRD LATERAN COUNCIL (anno 1179), can. 3; SECOND COUNCIL OF LYONS (anno 1274), constitution 13; CIC, can 150.

[81] Cf. CIC, can. 149, § 1.

[82] Cf. ibid., can. 521 § 1. Paragraph 2 of the same canon lists some of the principal personal qualities required in candidates for appointment to the parochial ministry: sound doctrine, moral integrity, zeal for souls and other virtues. Such candidates should have the qualities required by the general law of the Church in relation to clerics (cf. cann. 273-279) as well as those set out in particular law (those most necessary in a given particular Church).

[83] Cf. ibid., can. 528 § 1.

[84] Cf. CONGREGATION FOR THE CLERGY, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE LAITY, CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, CONGREGATION FOR DIVINE WORSHIP AND THE DISCIPLINE OF THE SACRAMENTS, CONGREGATION FOR BISHOPS, CONGREGATION FOR THE EVANGELIZATION OF PEOPLES, CONGREGATION FOR INSTITUTES OF CONSECRATED LIFE AND SOCIETIES OF APOSTOLIC LIFE, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Interdicasterial instruction on certain questions regarding the collaboration of the Non-Ordained faithful in the sacred ministry of Priests Ecclesiae de Mysterio (15 August 1997), Practical Provisions , article 3, l.c., p. 864.

[85] JOHN PAUL II, Address to the Plenary meeting of the Congregation for Clergy (23 November 2001): l.c., p. 216.

[86] BLESSED JOHN XXIII, Encyclical letter Sacerdotii Nostri primordia, on the centenary of the blessed death of the Curé d'Ars (1 August 1959), part iii: AAS 51 (1959), p. 572.

[87] Cf. CIC, can 518.

[88] Cf. Ibid., cann. 519, 529 § 1.

[89] Cf. the "Propositiones" on the parts relating to sacramental sign and form of celebration in JOHN PAUL II's Apostolic Exhortation Reconciliatio et Paenitentia (2 December 1984), nn 31 III; 32: AAS 77 (1985), pp. 260-264; 267.

[90] Cf. CIC, can 914.

[91] Cf. CONGREGATION FOR DIVINE WORSHIP AND THE DISCIPLINE OF THE SACRAMENTS, in Notitiae 37 (2001), pp. 259-260. 

[92] JOHN PAUL II, Address to the members of the Apostolic Penitentiary (27 March 1993): AAS 86 (1994), p. 78.

[93] Cf. CIC, can. 964 § 3; JOHN PAUL II, motu proprio Misericordia Dei (7 April 2002), 9b PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Reply circa can 964 § 2 (7 July 1998): AAS 90 (1998), p.711.

[94] PAUL VI, Encyclical letter Mysterium fidei (3 September 1965): AAS 57 (1965), p. 772.

[95] JOHN PAUL II, Address to the participants of the Plenary meeting of the Congregation for the Clergy (23 November 2001): l.c., p. 215.

[96] BLESSED JOHN XXIII, Encyclical letter Sacerdotii Nostri primordia on the centenary of the death of the Curé d'Ars (1 August 1959), part II: l.c., p. 562.

[97] Cf. CIC, can. 529 § 1.

[98] Cf. ibid., can 225.

[99] Cf. CIC, 529 § 2.

[100] Cf. CIC, can. 233 § 1; JOHN PAUL II, Post Synodal Apostolic Exhortation Pastores dabo vobis (25 March 1992), n. 41: l.c., p. 727.

[101] Cf. CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory on the Ministry and Life of Priests Tota Ecclesia (31 January 1994), n.66.

[102]SAINT AMBROSE, De virginitate, 5, 36: PL 16, p. 286.

[103]CIC, can. 530.

[104] Ibid., can 883, 3°."The following have the faculty of administering confirmation by the law itself...3°with regard to danger of death, the parish priest or indeed any priest".

[105] Ibid.,can. 1003, § 2: "All priests to whom the care of souls has been committed have the duty and the right to administer the anointing of the sick to all the faithful committed tot heir pastoral office; for a reasonable cause any other priest can administer this sacrament with at least the presumed consent of the aforementioned priest". § 3 ""Ever priest is allowed to carry the sacred oil with him so that he can administer the Sacrament of the Anointing of the Sick in case of necessity".

[106] Cf. ibid., can 517 § 2.

[107] JOHN PAUL II, Address to the Plenary Meeting of the Congregation for the Clergy (23 November 2001): l.c., p. 214.

[108] Cf. CIC, cann. 228, 229, §§ 1 and 3; 230.

[109] Cf. also Presbyterorum Ordinis, n. 2; Catechism of the Catholic Church n. 1563.

[110] Cf. CIC, can. 517 § 2; Catechism of the Catholic Church, n. 911.

[111] Cf. CONGREGATION FOR CLERGY, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE LAITY, CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, CONGREGATION FOR DIVINE WORSHIP AND THE DISCIPLINE OF THE SACRAMENTS, CONGREGATION FOR BISHOPS, CONGREGATION FOR THE EVANGELIZATION OF PEOPLES, CONGREGATION FOR THE INSTITUTES OF CONSECRATED LIFE AND THE SOCIETIES OF APOSTOLIC LIFE, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Instruction on certain questions regarding the collaboration of the non-ordained faithful in the sacred ministry of priests Ecclesiae de mysterio (15 August 1997), "Theological Principles " and "Practical Provisions": l.c., pp. 856-875: CIC, can. 517 § 2.

[112] CONGREGATION FOR CLERGY, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE LAITY, CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, CONGREGATION FOR DIVINE WORSHIP AND THE DISCIPLINE OF THE SACRAMENTS, CONGREGATION FOR BISHOPS, CONGREGATION FOR THE EVANGELIZATION OF PEOPLES, CONGREGATION FOR THE INSTITUTES OF CONSECRATED LIFE AND THE SOCIETIES OF APOSTOLIC LIFE, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Instruction on certain questions regarding the collaboration of the non-ordained faithful in the sacred ministry of priests Ecclesiae de mysterio (15 August 1997), Practical Provisions, articles 6; 8: l.c., pp. 869; 870-872.

[113] Cf. CIC can. 150: Catechism of the Catholic Church, nn. 1554; 1570.

[114] JOHN PAUL II, Address to the Plenary meeting of the Congregation for the Clergy (23 November 2001): l.c., p. 216.

[115] CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory for the ministry and life of permanent deacons Diaconatus Originem (22 February 1998), n. 41: AAS 90 (1998), p. 901.

[116] Ibid., n. 22: l.c., p. 889.

[117] Cf. SECOND VATICAN COUNCIL , Decree Christus Dominus, n. 27; CIC can. 511-514.

[118] Cf. CIC., can. 561 § 1.

[119] Cf. Ibid., can. 536 § 1.

[120] Cf. Ibid., can. 536 § 1.

[121] CONGREGATION FOR CLERGY, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE LAITY, CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, CONGREGATION FOR DIVINE WORSHIP AND THE DISCIPLINE OF THE SACRAMENTS, CONGREGATION FOR BISHOPS, CONGREGATION FOR THE EVANGELIZATION OF PEOPLES, CONGREGATION FOR THE INSTITUTES OF CONSECRATED LIFE AND THE SOCIETIES OF APOSTOLIC LIFE, PONTIFICAL COUNCIL FOR THE INTERPRETATION OF LEGAL TEXTS, Instruction on certain questions regarding the collaboration of the non-ordained faithful in the sacred ministry of priests Ecclesiae de mysterio (15 August 1997), Practical Provisions, art. 5: l.c., pp. 867-868.

[122] Cf. JOHN PAUL II, Post-Synodal Apostolic Exhortation Christifideles laici (30 December 1988), n. 27; l.c., p. 441.

[123] Ibidem.

[124] SACRED CONGREGATION FOR THE CLERGY, Circular Letter Omnes christifideles (25 January 1973), nn. 4; 9.

[125] Cf. CIC, cann. 532 and 1279, §1.

[126] Cf. JOHN PAUL II, Apostolic Letter Novo Millennio ineunte (6 January 2001), n. 29: l.c., pp. 285-286.

[127] Ibid.

[128] Ibid.

[129] Ibid.

[130] Ibid.

[131] JOHN PAUL II, Address to the Parish Priests and Clergy of Rome (1 March 2001), n. 3; cf. Apostolic Letter Novo Millennio ineunte (6 January 2001), n. 33: l.c., p. 289.

[132] Ibid.,n. 38: l.c., p. 293.

[133] Ibid., n. 31: l.c. p. 287.

[134] SECOND VATICAN COUNCIL, Dogmatic Constitution Lumen gentium, n. 39.

[135] Cf. PAUL VI, Apostolic Exhortation Evangelii nuntiandi, n. 14; JOHN PAUL II, Address to the Sacred Congregation for the Clergy (20 October 1984): «hence the need to rediscover the parish’s specific function as a community of faith and charity, which is the reason for its existence and its most essential characteristic. That means making evangelization the axis of all pastoral activity since it is an urgent, preeminent and important demand. It is thus that purely horizontal outlook of mere social presence is avoided, and it is thus that the Church’s sacramental nature is reinforced» (AAS  77 [1984] pp. 307-308).

[136] JOHN PAUL II, Apostolic Letter Novo Millennio ineunte (6 January 2001), n. 40: l.c., p. 294.

[137] Cf. CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, Declaration Dominus Jesus (6 August 2000): AAS 92 (2000), pp. 742-765.

[138] SAINT GREGORY THE GREAT, Regula pastoralis, Introduction to part three.

[139] JOHN PAUL II, Apostolic Letter Novo Millennio ineunte 6 January 2001, n. 46: l.c., p. 299.

[140] CONGREGATION FOR THE DOCTRINE OF THE FAITH, Declaration Dominus Iesus (6 August 2000), n. 15: l.c., p. 756. 

[141] JOHN PAUL II, Letter to Priests on Holy Thursday 2000 (23 March 200), nn. 10.14.

[142] Cf. CONGREGATION FOR THE CLERGY, Directory for the Ministry and Life of Priests Tota ecclesia (31 January 1994), cap. iii.

[143] JOHN PAUL II, Letter to priests on Holy Thursday 1979 Novo incipiente (8 April 1979), n. 11, l.c., p. 416.

[144] JOHN PAUL II, Address to the Plenary Meeting of the Congregation for the Clergy (23 November 2001): l.c., p. 217.

[145] SECOND VATICAN COUNCIL, Decree Presbyterorum Ordinis, n. 18.

[146] SECOND VATICAN COUNCIL, Constitution Sacrosanctum Concilium, n. 103.

[147] JOHN PAUL II, Letter to priests on Holy Thursday 1979 Novo incipiente (8 April 1979), n. 11, l.c., p. 416.

[148] JOHN PAUL II, Address to the Plenary meeting of the Congregation for the Clergy (23 November 2001): l.c., p. 217.

[149] JOHN PAUL II, on the occasion of the liturgical memorial of Our Lady of Czestochowa."L'Osservatore Romano", 26 August 2001.

[150]SECOND VATICAN COUNCIL, Dogmatic Constitution Lumen gentium, n. 62.

 

переклад "Католицького Оглядача"