Святійше розчарування
  • Суб, 23/08/2014 - 16:59

До підсумків року ще далеко, але перший претендент на «Розчарування року» уже визначений. Це патріарх Московський Кіріл. Він оточений розчаруванням, як коконом – і не розберешся де закінчується його власне розчарування і починається розчарування ним … практично усіх.

Список розчарування патріарха варто б було розпочати із найголовнішого. На наших очах він втратив, можливо, те, що було йому найдорожчим – «Русскій мір». Улюблене дітище, яке він так старанно виводив на світ, радів його успіхам, ревниво слідкував за реакціями публіки, приймав вітання. Кіріл щиро вірив у його світле майбутнє , працював над ним, не жаліючи сил. Він, можливо, взагалі не підозрював, що в задушливих кремлівських кабінетах його дитятку готують непоказне майбуття. І коли він про це довідався – спробував цьому протистояти. Честь йому робить те, що він рішуче був проти застосування зброї проти України. Він до кінця залишався прихильником «м’якої сили». Він вклав стільки праці у створення «Русскаго міра», він був впевненим, що така політика є більш витончена, а головне більш ефективна, як політика прямого військового втручання. І найголовніше – він чітко розумів, що перехід від політики ідеологічної єдності до політики силового втручання відсуне його у треті ряди у російському істеблішменті – йому доведеться віддати своє місце біля трону військовим.

І що ж тут робити? Його не послухались. Його «Русскій мір» виявився не ціллю, а засобом. Всього-на-всього приводом для тих, хто хотів побрязкати зброєю, поверещати про «Кримнаш», «Донбасснаш» і решту «повнийнаш».

Патріарх образився. Він взагалі перестав згадувати «Русскій мір», замінивши його в офіційних промовах абсолютно незрозумілою, але більш належною «історічєской Русю». Він відмовився з’явитися на торжествах з нагоди «Кримнашу». І залишив тамтешню митрополію в підпорядкуванні Києву. Він «відмазувався» лояльними, але доволі невизначеними словами про «умиротворення» і «братовбивчий конфлікт» на сході України, не давав різких оцінок. Він хотів зберегти лице – коли вже не вдалося зберегти усе решта.

Йому не дозволили навіть цієї маленькості. Російська влада виросла з тієї організації, яка не дозволяє чистоплюйства, а в якості моралі ісповідує комітетські ідеали. Яка знає, що втримати банду консолідованою можна тільки одним єдиним шляхом – зв’язавши пацанів кров’ю. Або ж, принаймні, болотом. Якщо вступаєш в банду, то не розраховуй, що залишишся у білих рукавичках. Те, що банда стала державною владою, нічого не змінює у її цінностях і методах.

Коли список розчарування патріархом поповнився кремлівськими начальниками, прийшов його час розплачуватись за чужі неуспіхи і за свої демарші. У тому, що «кримський сценарій» на Донбасі провалився, «винним» виявився патріарх. Поки він розповідав про «Русскій мір» та його успіхи в Україні – йому з охотою вірили. Вірили, що ніде в Україні, окрім маленької Галичини, ніхто серйозно «проект Україна» не сприймає. Не вірить у нього. І вже точно не піде за цей проект воювати. Що потрібно тільки голосніше включити «православну єдність», поставити народ перед вибором – «бандерівці» або «Русскій мір» – і, без сумніву, у відповідь гряне дружнє «ура!». Ну, добре, в Києві – хунта, Київ доведеться відкласти. Але решту російськомовного – весь південний схід, як ви розумієте, значився у планах «вєликаго воссоєдінєнія» – обов’язково стане «нашим».

Не стало. Більш того, дало відсіч. І це у найбільш російськомовних православних вотчинах найбільш руссмірівських владик! Нескладно зробити висновок: патріарх Кіріл дещо перебільшив успіхи «Русскаго міра» на території України. І такий висновок точно зробили. Хоча й помилковий – тому що є різниця між приналежністю до «вєлікой русской культури» і готовністю «проковтнути» окупацію. Провал «Русскаго міра» в Україні все ж записали на рахунок патріарха. Російська верхівка зробила висновок, що внески в РПЦ – матеріальні та символічні – сміливо можна записувати в графу «чисті втрати».

Проте, розчарування патріархом Кірілом розпочалося уже кілька років тому. Вірніше, це не було усе ще розчарування, а просто охолодження. Його працю над ідеологічним приготуванням до фізичного втілення «Русскаго міра» визначили завершеною. Судячи з того, що пишуть про приготування Росії до агресії проти України, початок охолодження між Кремлем та патріархом приблизно співпав з початком приготувань до вторгнення.

Тепер патріарх мусить віддуватися. І за демарші з нагоди Криму, і за нечітку позицію стосовно війни на Донбасі, і взагалі за те, що Україна існує. Тобто, він приречений на примноження розчарувань.

І в першу чергу усього, що стосується України. Якщо у патріарха усе ще зберігалися надії втримати українську церкву на своїй орбіті (хоча б в районі Плутона), то після початку активного переписування з питань «рєлігіозной войни», вони пропали безповоротно. Патріарша кляуза на Україну до Вселенського патріарха, в ООН, в РБ ООН, в ОБСЄ про «разгом канонічєскоґо православія пад відам АТО» – остання соломка, яка може зламати хребет верблюдові. Патріарх, нарешті, перестав викручуватись і відкрито став на сторону бойовиків, людей, які, за його логікою, є захисниками «канонічєскаґо православія». Все решта, здається, патріарха не цікавить.

Патріарх у своїх листах і зверненнях в кращих кісєльовських традиціях рече світові проте, як на Майдані «раскольнікі» та «уніати» розпочали зі закликів громити православ’я, а тепер, отримавши до рук зброю, громлять уже серйозно, по-дорослому. Тобто, у нас з вами не терористи, а громадянський конфлікт, не агресія сусідньої держави, навіть не гібридна війна, в якій для всього знайдеться місце – у нас Варфоломіївська ніч. Ось що патріарх Кіріл возвістив світу про конфлікт в Україні.

Судячи з усього, патріарху не хотілося писати аж настільки відвертий пасквіль. Його лист то з’являвся на офіційних сайтах, то зникав, подібно до «бреґету». Що викликало ще більший ажіотаж. Але й надію, що патріарху через це неприємно. Тільки залишилось без відповіді питання: через що йому неприємно – через зміст листа, чи через те, що з’явився він напередодні інтронізації нового митрополита Київського, тобто, трохи завчасу. Тому, що він (лист) відвертим чином поставив під удар саме його, новоспеченого Предстоятеля УПЦ МП, якому потрібно балансувати між московським начальством і київською владою. СБ ООН патріарх може розповідати, що УПЦ та РПЦ «абсолютно поза політикою», що вони – «мірумір», що вони «тільки в молитві за всіх», «у дбанні за страждучих», в «подвизанні» і, окрім цього, у «мучеництві» несуть світу слово Боже і Світло. І ось саме за це служіння їх утискають усякі «раскольнікі» та «уніяти». Проте, в Україні ці розповіді нікого, м’яко кажучи, не переконають. Якраз навпаки – градус розчарування підніметься до критичної позначки.  До огиди.

Власне до огиди, а не до ненависті, як, можливо, розраховував патріарх і його куратори. Ненависть була б їм на руку. Вона би дала можливість перетворити УПЦ МП на «церкву-мученицю». Хай націоналісти громлять парафії, б’ють батюшок, передають майно іншим конфесіям. А влада хай закриває на це очі, а ще краще, хай заборонить МП на території України. Чим гірше – тим краще. По-перше, це консолідує православний народ Росії у протистоянні з хунтою і, можливо, дасть змогу рекрутувати більше «защітнікав кананічєскаґо праваславія» на Донбасі. По-друге, втрату української частини церкви, можна буде списати на «боґаборческий разґром», а не на власну тупість і жадібність. Ось, мовляв, і міжнародна спільнота не дасть збрехати – ми ж до них зверталися.

Але, поки що, у ставленні до Московського патріархату в Україні домінує огида, а зовсім не ненависть. Вона відчувається в усьому і в усіх учасників драми. Для прикладу, в української влади – вона відвернулась від УПЦ МП, як від пустого місця. Показово, що на інтронізації новоспеченого митрополита Київського не було ні президента, ні київського мера, а прем’єр навіть не потрудився  написати привітання. «Занятість» - це не аргумент. Особливо, якщо враховувати ту роль, яку виконав Московський патріархат та УПЦ і продовжують грати в конфлікті на сході країни. Здається, влада просто не хоче мати нічого спільного ні з УПЦ, ні з її московським начальством. Та й ніякого смислу немає, адже стало цілком зрозумілим, що ніякої допомоги від цієї церкви в умиротворенні сходу країни влада не отримає. Якраз навпаки, УПЦ активно допомагає патріарху роздувати скандали про «переслідування православних». І київська митрополія тому не хоче, чи не може покласти кінець.  То що з такими взагалі розмовляти? Тільки час тратити. Влада України розчарувалася у своїх «партнерах по симфонії». А для православної церкви це серйозна проблема.

Це розчарування добре помітним є в суспільстві. Де заклики «громити і забороняти» зустрічають усе менше прихильників, а все більше домінує бажання відвернутися і побажати «московським прихожанам» самим розібратися зі своєю совістю, з своєю церковною та громадянською лояльністю. Їм доведеться це робити цілком самостійно – священноначаліє і не подумає їм допомагати в цьому.

Священноначаліє після виборів митрополита Київського в патовій ситуації. Митрополит Київський – людина крайнє консервативна і віддана російському православ’ю. Він не буде нічого змінювати. Можливо, він навіть і не помітить, що зміни потрібні. Його оточення старається затупити кути, але тих зусиль так мало, що аж смішно. Ось, наприклад, цими днями керівник прес-служби УПЦ МП виступив з сенсаційною новиною: «Крим – це Україна». Звісно, краще пізно, ніж ніколи. Але хіба не здається офіційним особам УПЦ МП, що зараз набагато актуальніше було би надати оцінку всім тим провокаціям, які виливаються з уст московського церковного начальства? А разом з цим і страшним картинкам «прєступлєній нацґвардіі против кананічєскіх праваславних», які багатоводним потоком течуть по російському ТБ. Але про «переслідуваннях за релігійною ознакою» митрополит Онуфрій пише президенту, а патріарх Кіріл – кому завгодно, аж до «Спортлото», але тільки не туди, куди б потрібно було писати, якщо б такі факти дійсно мали місце – в Генеральну прокуратуру України.

Відповідь проста: доля конкретних людей нікого не цікавить. Вони створюють інформаційний привід. І, відповідно, привід для ескалації військового конфлікту. І, відповідно, – нових страждань. Ось такий «мірумір».

Найцікавішим є те, як поступлять священики та миряни УПЦ МП. Надалі заколисувати себе і своїх слухачів, що «церква поза політикою» та «офіційна позиція церкви не така», не вийде. Заяви патріарха Московського -  це і є власне «офіційна позиція» їхньої церкви. Яка полягає в тому, що УПЦ МП повинна чим скоріше стати гонимою, мученицею, а її гонителями – вчорашні друзі й сусіди, вони ж «раскольнікі», «уніати» й інші представники бандерівської національності.

Ось хто, напевно, відчуває найгіркіше розчарування – прихожани УПЦ. Цією війною вони дійсно багато чого втратили. Вони звикли сприймати себе частиною величезної церкви, яка дбає про них як рідна мати. А вона усього їх позбавила, використавши їх як розмінну монету. Як привід для політичного втручання і навіть для військового вторгнення. А тепер ще й змушує їх до «подвигу», до «мучеництва».  Ну нехай, як би це було заради віри, але ж ні – заради чергової геополітичної химери.  

Проте, патріарх Московський по-своєму чесний зі своєю українською паствою: вони повинні вибрати, кому зберігати лояльність, з ким зберігати єдність – зі своїм народом (з розкольниками й уніатами включно), чи з «Русскім міром». Судячи з усього, патріарх Кіріл назавжди потонув у вирі розчарувань – втопивши з собою не тільки «Русскій мір», але й РПЦ. 

Але це не означає, що УПЦ мусить йти їхніми слідами. Це означає, що тепер вона мала б шукати свою дорогу сама.

Катерина Щоткіна

Переклад «Католицький Оглядач»©