У християнстві Любов і Влада несумісні?!
  • Птн, 04/10/2013 - 10:58

Влада у Церкві є немислимою, оскільки містить у собі значення примусу і вимоги підчинення (підпорядкування комусь, а чи чомусь)? І Христос неоднозначно наголосив, "що Царство Моє не від світу цього". Можливо, мова йде не про авторитет ієрархії, який не слід розглядати як владу? Ці та інші запитання та думки не одноразово можемо почути. Спробуймо розглянути їх.

В мові латинській розрізняються значення слів "autoritas" i "potestas" – авторитет моральний та авторитет юридичний. Єдине слово у Новому Завіті для означення влади, – це "exousia", тобто сила, міць.

 В кінці Євангелія від апостола Матея Ісус Христос каже: «Дана мені всяка влада на небі і на землі» (Мт 28,18).І тут очевидно, що мова йде не про світове панування, а радше мова йде про силу, яка сокрушує демонів і приваблює до себе духовною красою.

Та ж думка – у словах, сказаних воскреслим Христом до Петра: «Симоне Йонин! Чи любиш Ти мене?... Паси мої вівці (Ів 20,15-17). Ісус Христос поставляє апостола пастирем стада вірних тому, що той любить! Любов – єдина сила, яку ми можемо використовувати і застосовувати у стосунку із людьми. Ніщо з того, що є чужим для душі, не здатне її по-справжньому привабити до іншої душі. Окрім любові, будь-який зв’язок буде стороннім і штучним.Якщо навіть людській душі буде нав’язаний будь-який поганський «бог» у своїй різновидності і декораціях (фальшивими знаками, чудами, видами і впливами), душа все-одно залишатиметься сторонньою для нього, а у більшості випадків стане рабом і підвладним «адептом» цього так званого «бога».

Вся «Ікономія» Нового Завіту базується на свободі: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай відречеться себе, візьме свій хрест і йде слідом за Мною» (Лк 9,23). Ми вибираємо Бога після того, як Він нас покликав і Він чинить нас членами Його Тіла. Напочатку є свобода відповісти Богові, а далі – дар «свободи слави дітей Божих», отримавши якого, вони «будуть брати змій; і якщо щось смертоносне вип᾽ють, не пошкодить їм» (Мк 16,18). Ця сила приходить до людини, усиновленого чада, від того, що Бог посилає у серця наші Духа і Дух цей промовляє в нас: «Авва Отче!» «Авва» – арамейське слово, яким єврейські діти називали своїх батьків. Апостол Павло так і говорить: «Ти вже не раб, але син, а якщо син, то і спадкоємець Божий» (Гал 4,7). Ця думка апостола продовжує думку Ісуса Христа, яку передав апостол Іван у Євангелії: «Вже не називаю вас рабами, бо раб не знає, що робить господар його; але називаю вас друзями, тому що сказав вам все, що чув від Отця Мого» (Ів 15,15). Приведені до близькості із Богом, ми володіємо усім Його спадкоємством і Його знанням.

Постає закономірне питання: а як же влада духовенства? Відомо ж, що існують категорії віруючих: Церква навчаюча і Церква навчаючих. Отже, є ті, які наставляють і ті, які підкоряються. Потрібно тут згадати про те, що ті, які вчать, хто поставлений у пастирі над стадом, отримали це як послух від Духа Святого. Послух потрібен, перш за все, спільноті і духовному Переданню, яке її зберігає. Апостол Петро так звертається до древніх християн: «Пасіть Боже стадо, яке є у вас, наглядаючи за ним не за примусом, але з бажанням і боговгодно, не для лихого зиску, але старанно, і не пануючи над спадкоємством Божим, але подаючи приклад стаду» (1 Пт 5,2-3).

Отже, існує вибрання від Духа. Існує гармонічний порядок речей. Все здійснюється у мирному підпорядкуванні. Той, хто наділений харизмою і кого визнає таким спільнота віруючих, призначений для справи, у якій він стає слугою всіх. Це служіння любові виключає поняття вищих і нижчих, воно звершується всередині Церкви як Тіла Христового, у подібності того, як сам Христос перебуває у Слові, в Таїнствах, і в серцях віруючих. Поміж ними немає ступенів згідно честі, немає привілеїв, є лише поділ функцій всередині того ж самого Тіла, згідно уділеної кожному благодаті.

Від початку християнство встановлює фундаментальну відмінність поміж владою та любов᾽ю. Церква – це організм любові, з якого юридичне начало, згідно самої сутності цього організму, є виключеним. А віра у цьому – це є вільне приєднання., а спасіння – невіддільне від свободи – це відповідь серця на заклик Божий, на благодать. А тому можна і бути виключеним із цього організму любові, яким являється Церква, якщо спокусливою поведінкою приносити шкоду духовній чистоті ближнього і коли, відмовляючись від євангельського заклику, виключаєш цим самого себе. Ззовні можна бути ревним і з перших рядів сучасним «фарисеєм», «садукеєм» і «книжником», носієм «побіленого гробу», і через ураження гріхом «мертвою клітиною» живого організму – Церкви, як Тіла Христового. Або ж бути відкинутим і знехтуваним зовнішніми обставинами, особами і становищем, та водночас бути живим носієм невидимого і животворящого Духа через чеснотливе життя.

В Церкві, звичайно, є канонічне право. У ньому знаходимо норми, встановлені для благої життєдіяльності Церкви, але ці норми є лише вказуючими напрямними. Канонічна норма завжди вкорінена у вченні Церкви. Вона є своєрідним вираженням духовного принципу в церковній практиці. Також вона не створює автономного поля діяльності у стосунку до Церкви.

Юриспруденція належить до гріховного світу. Древнє римське прислів᾽я каже: «Що таке є закони без моральності і що таке моральність без законів?» І все ж моральність на багато випереджує громадянський закон. Перевищує його і основа моральності – віра. Юриспруденція розпочинається разом із гріхом. У нагірній проповіді Ісуса Христа знаходимо: «Ви чули, що сказано древнім: не вбивай, хто ж уб’є, підляже судові» (Мт 5,21). Головне ж спрямування Христа – перенести закон у площину внутрішню, щоб жити у середовищі благодаті. Мова не йде про те, щоби покращити закон, але в тому, щоби змістити саму категорію законності з ціллю бачити і пізнавати у ближньому – іншу людину, достойну особу, чи це праведник а чи грішник, чоловік а чи жінка. Бачити у іншому те, що бачив свого часу святий Макарій Великий, який зауважував, що «немає у світі нічого більшого і кращого, аніж краса людської душі».

Матеріал підготував о. Олег Лука
Інформаційна служба Комісії УГКЦ Справедливість і Мир