У пошуках єдності
  • Втр, 29/04/2014 - 16:12

Після порівняно недавніх подій, коли на Майдані пліч-о-пліч священики різних українських конфесій своїми молитвами і своєю присутністю боронили беззбройний народ, коли під свистом куль і вибухами гранат лунала спільна молитва до Бога про захист народу, коли спільно відспівувались жертви перед конфесійно розділеним українством знову постало питання християнської єдності. Адже єдність християн на Майдані показала власне фундаментальну, екзистенційну єдність народу Божого, поділеного на різні конфесії, та показала що ця подія не є результатом Божого задуму. Ще більше потреба єдності народу Божого в Україні постала перед лицем агресії на нашу державу.

Виглядає на те, що серед християн України з’явилася нова свідомість потреби пошуку єдності Христової Церкви. Сподіваюся, що саме ця свідомість підштовхнула Православні Церкви України до реального пошуку єдності в середині українського православ’я. Ініціативи як з боку УПЦ КП, так і з боку УПЦ МП, якщо вони дійсно стануть фундаментом наближення між цими Церквами, можуть стати початком об’єднання українського православ’я. Нас, греко-католиків, така ситуація не може не радувати. Віднайдення нашими братами православними єдності між собою значно наблизить можливість віднайдення єдності між усіма спадкоємцями Володимирового хрещення.

Бо реальне об’єднання українського православ’я в одній церковній структурі наддасть нам, греко-католикам, можливість активізуватися в пошуку єдності з православними братами. Адже при розколі українського православ’я на кілька Церков, коли ми провадимо активніший діалог з однією Церквою, автоматично викликає образу зі сторони іншої Православної Церкви. І саме такий складний стан у середині українського православ’я є одним зі серйозних гальм на початку всеохоплюючого діалогу між українським католицтвом і українським православ’ям.

На мою думку, зараз, поки українське православ’я шукає способи вирішення болючого питання розколу в його середині, нам, греко-католикам, треба зносити свої молитви до Бога, щоб цей діалог у середині українського православ’я дійсно був успішним і приніс довгоочікуваний результат – єдність серед православних України. Бо він є необхідною умовою для віднайдення єдності серед Українських Церков.

Ми ж, греко-католики, вже живемо єдністю з Вселенською спільнотою Католицької Церкви. І це на сьогоднішній час є єдиною реальною діючою моделлю християнської єдності, яка, попри свої недосконалості, пройшла випробовування століттями. Ми – єдині з Вселенською Церквою, ми стоїмо з усім католицьким світом при одному Престолі й споживаємо Єдині Тіло і Кров Христові. Звичайно, в історії були не тільки успіхи, а й невдачі, але загалом саме наше існування є доказом ефективності цієї моделі єдності. Ми спершу приймали хрещення, а тоді ця єдність десь була втрачена, загублена, затерта. Фактично ми були втягненні у розкольницькі змагання між Константинополем і Римом без нашої згоди на це. Тому й спостерігаємо певний час своєрідний «status quo» нашої Церкви у суперечці між Константинополем і Римом, які вже в часі перед розколом кожен пішли своїми шляхами розвитку. Коли розкол став дійсністю життя Церкви, Православна Церква відійшла і саме тоді почала функціонувати вже в повноті згідно з моделлю державного цезаро-папізму. Католицька Церква створила модель, яка є понад державністю, і тому вона так добре збереглася. І треба сказати, що УГКЦ зуміла зберегти цю модель первісної єдності, а 1596 року відновила її лик так, як на старовинній  іконі, і знову вона сіяє і формує повноцінних християн, осіб з широким кругозором, добрих громадян.

У пошуку моделі єдності між українським католицтвом і українським православ’ям не треба шукати фантазмів на зразок Костянтина Острозького, який пропонуючи цілком нереальні моделі церковної єдності, причинився до розколу київського християнства, а його потомки вже у другому поколінні виявились цілковито втраченими для нашого народу. Нам треба виходити з реальних позицій сторін, враховуючи психологічну, ментальну, ба й навіть культурну відмінність між гілками київського християнства. Реалізм у цьому випадку не означає прагматичне прагнення до єдиної Церкви в єдиній державі, а радше усвідомлення того, що попри свої відмінності ми є дітьми одного Небесного Отця і члени одного народу Божого.

Христос прийшов, щоб розпорошених дітей Божих зібрати в одно (див. Ів. 11,52). І саме виходячи з того, що збирання дітей Божих в одно є частиною Христової місії у цьому світі, ми, які є продовжувачами Його місії спасіння і освячення людства, мусимо докладати реальних, а не віртуальних зусиль для осягнення цієї єдності.

Уже в перших роках існування Церкви Христової частина християн з юдаїзму спробувала накинути свій стиль життя, свої звичаї християнам з еллінізму, але Дух Божий, Який провадить Церквою, вказав інші шляхи – приєднання до новозавітного народу Божого не передбачає втрату власної культурної, національної, етнічної приналежності, а навпаки – єдність у різноманітті. І цю єдність у різноманітті треба завжди мати перед очима, шукаючи шляхів до єдності українського християнства. Кожен нехай залишається у своїй культурній, національній, етнічній, обрядовій ідентичності, але й нехай кожен докладає зусиль для осягнення правдивої єдності в Христі всіх християн України. Що більше кожен з нас осягатиме свою ідентичність через зростання в єдності з Христом, то більше ми наближатимемося до правдивої, щирої єдності в Єдиній Христовій Церкві.

+ Венедикт