Українське християнство на порозі втрати суспільної легітимності та суб’єктності, або Дещо про українське християнство на порозі суспільної катастрофи
  • Чтв, 23/07/2015 - 17:41

Останніх кілька тижнів ситуація в українському суспільстві продовжувала радикалізовуватися. І якщо українські християни закриватимуть на це очі, одного прекрасного дня вони знову виявляться неготовими до того, щоб стикнутися із ще одним суспільними вибухом. Українські християни виявились повністю неготовими до Майдану і до московитської агресії. Хоча і одне, а тим більше друге, можна було доволі легко передбачити.

До честі українського християнства варто сказати, що воно доволі скоро зорієнтувалося у майданних подіях, а так само і з початком агресії саме українське християнство стало одним з центрів волонтерського руху допомоги українським воякам та потерпілим від московитської агресії.  Але ця неготовність українського християнства, в цілому, до такого розвитку подій ставить під серйозний сумнів його здатність виживати в умовах суспільства, яке радикалізовується.

Складається враження, що Церква в Україні усе ще не усвідомлює себе совершенним суспільством, яке б мало функціонувати, як таке. Вона, принаймні, так виглядає, не усвідомлює себе народом Божим, а більше розглядає себе якоюсь релігійною надбудовою українського суспільства, йдучи тими самим стежками секуляризації, можливо, навіть не усвідомлюючи цього.

Суспільні протиріччя, які призвели до майданного вибуху усе ще не вирішені. Більше того, влада своїми діями лише розпалює ці протиріччя, розгортаючи боротьбу проти волонтерів, добровольців, неугодних громадських структур, кришуючи корупційні схеми і самих корупціонерів. Основна вимога громадянської Революції – вимога елементарної справедливості – все ще залишилась не виконаною. Більше того, постмайданна влада не тільки не встановила цієї справедливості, принаймні, в таких показових моментах як розстріл Небесної Сотні, але навпаки, продовжує цю несправедливість помножувати.

На сьогодні, суспільство і влада в Україні уже не є суб’єктами суспільних процесів, а об’єктами. Влада уже не може змінити свій корумпований характер, а суспільство уже не може дати задню у питанні встановлення фундаментальних принципів суспільної справедливості. Усі суспільні події, принаймні, за останніх півроку вказують саме на такий стан речей. І єдиний вихід з цієї ситуації – суспільний вибух, який, вочевидь, завдасть великої шкоди і суспільству, і державі, а тим самим і християнським Церквам і церквам в Україні, як народу Божому. Такий розвиток подій, якщо Бог не втрутиться у цю ситуацію в чудесний спосіб, виглядає неминучим.

Варто би було, щоб українське християнство заздалегідь готувалося до такого варіанту розвитку подій. Адже саме великі українські християнські конфесії УГКЦ, РКЦ, УПЦ КП поки що зберігають свою суспільну суб’єктність у суспільних процесах. Щоправда, якщо вони нічого не змінять у своїй суспільній активності, цю свою суб’єктність вони втратять у найближчому часі, ставши ще одним об’єктом суспільних процесів.

Також варто зауважити, що українське християнство цілком і повністю виявилось неготовим до загрози створення в Україні, за ініціативою президента П. Порошенка, конституційного фундаменту для запровадження в Україні ґей-«шлюбів». Воно, на даний момент, виявилось нездатним зродити як мінімум багатотисячний спротив таким спробам. Заява Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій, при відсутності організації багатотисячних маршів протесту, тільки підтверджує, що українське християнство усе ще сприймає себе як релігійну надбудову суспільства. Сама заява радше скидається на заяву ображеної громадської організації, аніж на заяву очільників мільйонних самодостатніх суспільств.

Дещо відмінними у цьому плані є лист до глави українського парламенту та проповідь Глави УКГЦ в часі паломництва до Зарваниці стосовно цього питання. Відразу необхідно зазначити, що Глава УГКЦ – єдиний з релігійних провідників в Україні, хто самостійно висловився з цього приводу. Але увесь позитив заяв Блаженнішого Святослава буде зведено нанівець відсутністю з одного боку широкої загальнонаціональної інформаційної кампанії (дозволю собі спрогнозувати, що її просто не буде), яка б, принаймні греко-католиків інформувала про реальну загрозу створення конституційного фундаменту для ґей-«шлюбів» в Україні, а з іншого боку – відсутністю навіть спроби організувати протестний тиск на владу, яка уже показала, що від своїх планів вона здатна відмовлятися тільки під серйозним тиском суспільства.

Тому, на майже 100% можна прогнозувати, що президенту П. Порошенку вдасться протиснути конституційний фундамент, який уможливить подальше законодавче закріплення норм, які призведуть до утисків і переслідування християн в Україні, заборонивши усяку критику гомосексуального співжиття. Президентське протискання через парламент змін до конституції, які, фактично, створили терористичну державу-паразита в межах міжнародно визнаних кордонів України, дає усі підстави очікувати і затвердження парламентом президентського конституційного фундаменту для ЛГБТ утисків та переслідування християн.

І тут варто зазначити, що саме в УГКЦ доволі хистка суспільна позиція, щоб стати центром можливої оборони сімейних цінностей в українському суспільстві. Ситуація з УКУ, коли викладачі цього закладу відверто виступають на стороні ЛГБТ активістів, коли пропагують гендерну ідеологію і це відбувається без зрозумілих суспільству санкцій, позбавляють УГКЦ суспільної легітимності говорити про захист сімейних цінностей. Адже будь-хто може сказати: «Ви перше домовтеся між собою – ви за сімейні цінності чи за «права» ЛГБТ та гендерну ідеологію, а тоді вчіть суспільство». Без вирішення проблеми УКУ УГКЦ виглядатиме в очах суспільства або шизофренічно, або лицемірно. Хоча, здається, що радше лицемірно, адже питання пропаганди ЛГБТ та гендерної ідеології у випадку УКУ тісно пов’язане з грошима і престижем.

Іншим моментом, який ставить під сумнів суспільний легитимітет українського християнства є те, що жодна християнська конфесія України так і не стала народним трибуном. Єдиними релігійними провідниками, які відважилися відверто висловити владі протест проти суспільної несправедливості у часі постмайданної влади, поки що залишаються єпископи Харківсько-Запорізький владика Станіслав Шикорадюк та єпископ Одесько-Сімферопольський владика Броніслав Бернацький.

В умовах галопуючої радикалізації українського суспільства такий стан речей є просто таки катастрофічним як для самого суспільного організму, так і для українського християнства. Провідники українського християнства усе ще можуть змінити ситуацію, але питання наскільки вони до цього готові. 

Українське суспільство знаходиться на порозі хаосу і можливої втрати державної суб’єктності. І якщо суспільні процеси призведуть до катастрофи, відповідальність за цю катастрофу нестиме також й українське християнство, яке виявиться нездатним зупинити або, принаймні, конструктивно каналізувати суспільну радикалізацію.

о.Орест-Дмитро Вільчинський