Українське християнство само себе маргіналізує
  • Пон, 30/06/2014 - 19:00

Українське суспільство зараз сконцентроване на вирішення актуальних проблем: тероризм на Донбасі, питання економіки і неминучість люстрації. У суспільному полі триває боротьба народу з совковим чиновництвом, продажним суддівством, паркетними воєначальниками…

Звісно, це вкрай потрібно зробити саме тепер, інакше говорити про майбутнє взагалі не матиме жодного сенсу. Також, без будь-якого сумніву, християни України мають обов’язок активно брати участь і в обороні держави перед агресією, і в перебудові самого суспільства та держави на найбільш можливих справедливих засадах.

Проте саме християни мали б уже почати задумуватися над наслідками процесів, які тривають у країні. Поки що тільки УГКЦ зробила спроби відреагувати на ці виклики. Найперше – зорганізувала низку семінарів для своїх священнослужителів, щоб вони могли допомагати людям, ураженим PTSD (Post-traumaticstressdisorder) – посттравматичним стресовим розладом, або так званим «в’єтнамським синдромом». Йшлося про допомогу майданівцям, жертвам кривавих подій останніх днів існування режиму Януковича, тобто тисячам людей, які до кінця своїх днів носитимуть тяжкий хрест внутрішніх травм, завданих кривавим диктатором. Тут не йдеться лише про безпосередніх учасників подій на київському Майдані, коло травмованих осіб значно ширше.

Теперішня агресія РФ, боротьба з тероризмом, інформаційна агресія і московської держави, і московської церкви, соціальна та суспільна несправедливість, з якою зіткнулися учасники АТО та немало іншого, – усе це матиме і вже має серйозні наслідки для суспільства. Це не тільки раптовий зріст кількості людей, уражених PTSD, це і проблема дегуманізації ворога, і проблема соціальної справедливості, але й проблема вибудовування нової ідентичності, особливо у середовищі російськомовних українців.

На превеликий жаль, українські християни ще до тепер не зродили серйозної суспільної концепції чи, краще сказати, не запропонували її суспільству, хоча б у спосіб, який би змусив суспільство прислухатись до їхнього голосу. У мас-медійному просторі України годі навіть шукати подібних серйозних спроб переосмислення фундаментальних принципів побудови суспільства та його функціонування і намагань переосмислити ту нову ідентичність, яка зроджується на наших очах, з християнського погляду. Окрім згаданих активностей УГКЦ, якими допомагають жертвам PTSD, інших спроб підготовки відповідей на виклики безпосереднього майбутнього не вдалось спостерегти.

Складається прикре враження, що християни України неготові брати на себе відповідальність за майбутнє суспільства, в якому вони живуть. Православні бавляться у формування, деформування, конструкцію та деконструкцію привиду єдиної помісної православної церкви. Частина українських православних сконцентрувалася довкола спроб безпосередньої допомоги військовим. Протестанти взагалі якось випали з ділянки суспільних активностей. Католики зосереджені на поборюванні інформаційної агресії та безпосередній допомозі військовим. Така позиція, без переосмислення теперішніх реалій та дуже можливих реалій майбутнього, без активізації суспільної активності та суспільної, прийнятної для суспільства, християнської місії, – це, принаймні на теє виглядає, шлях до активної самомрагіналізації українського християнства.

Суспільство, звичайно, існуватиме і без цієї активності українських християн, але воно буде якісно інакшим, якщо християнські конфесії братимуть активнішу участь у його перебудові та реформуванні. А відповідальність за всі суспільні морально-етичні негаразди буде тягарем тяжкої вини саме українських християн, які мають усі шанси в недалекому майбутньому опинитися на маргінесах цього ж українського суспільства.

о.Орест-Дмитро Вільчинський