Прагнення греко-католиків України віднайти та перенести в Патріярший Собор Воскресіння Христового мощі першого київського кардинала – митрополита Київського Ізидора, одного з найактивніших прихильників поєднання Церков, викликало в соціальних мережах правдиву бурю обурення київських і московських православних України.

Здавалося б, ну, яке кому діло кого греко-католики вважають героями своєї віри. А тим більше Флорентійська Унія навіть при баламандській плутанині ну аж ніяк не підходить під прозелітизм – Константинопільська церква воз’єдналася з Римською. Ну, який же ж тут прозелітизм?

Здавалося б, ситуація абсурдна до неможливості. Православні закидають греко-католикам брак толерантності, екуменічного духа, а самі не показують навіть крихти толерантності до переконань греко-католиків. Дивина. Дивна і нелюбов православних до реального поєднання Церков у Флоренції і недобачання того, що Берестейську Унію прозелітизмом теж не назвеш, навіть в баламандському дусі. Дивина.

Дивна, якщо залишитися на рівні куртуазних заяв про екуменічну відкритість і політичних ігор ситуативного союзництва. Але, якщо поглянути у культурних код українського православ’я, то можна чітко побачити його генетичну спорідненість з православ’ям Москви – православ’ям Василія Темного, Івана Грозного, Уварова – православие, самодержавие, народность. В теперішньому українському православ’ї практично нічого не залишилось від православ’я митрополита Ізидора, митрополита Йосифа Солтана, митрополита Петра Могили. Воно й не дивно – столітнє вихолощення українського православ’я під московський зразок не могло пройти безслідно – царській, а потім совєтській імперії вдалося вписати в його суть новий культурний код – код московського православ’я. 

Культурний код теперішнього українського православ’я побудований на принципах імперського гегемона, повного володаря ситуації, не здатного сприйняти іншого власне в його іншості і є тим джерелом істерики, яка поки що не на офіційному рівні, а в «приватності» Фейсбуку вилізла наверх. Можливо, я помиляюся, але саме ця неофіційна реакція православних фейсбучних кіл і є тією реальністю, якою живе українське православ’я.

Як би там не було, але здається, що православна сторона таки зрозуміла, що, принаймні так виглядає, греко-католики у своїй більшості просто перестали вже звертати увагу на постійні істерики з православного боку. І тому подібна реакція є, фактично, виразом цього усвідомлення.

Ситуація з українським православ’ям є дуже подібна до ситуації з малими дітьми, які схильні маніпулювати дорослими через істеричні припадки. Поки дорослі ведуться на ці істерики, дитина стає дедалі більш істеричною, перетворюючись на хатнього тирана. Коли дорослі починають ці істеричні напади ігнорувати, наступає болюча фаза отверезіння дитини. Вона ще пробує істериками змусити дорослих до покори, але вже починає собі усвідомлювати, що це неможливо. І це є найкращим ліком для дитячих істерик – ігнорування.

Українському православ’ю ще належить пройти довгу не просту дорогу до повернення до свого коріння – могилянського православ’я, дорогу дорослішання, дорогу виходу з фази егоцентричного інфантилізму. І не може християнина не тішити факт, що, принаймні, частина українських православних, хоча й істерично, але починає усвідомлювати той факт, що антиуніатськими істериками уже неможливо шантажувати ні УГКЦ, ні Католицьку Церкву в цілому. Усвідомлення цього вже є добрим знаком дорослішання. І ми своїми молитвами зобов’язані допомогти нашим нез’єдиненим братам подорослішати. Тим більше, що певні ознаки можливості такого подорослішання уже намітилися.

А тим часом поки православні істеризують, інформаційна політика УГКЦ вийшла на якісно новий рівень. В одному тижні розпочав роботу офіційний інформаційний інтернет-ресурс УГКЦ й інтернет-телебачення. Звісно, УГКЦ усе ще бракує загальноукраїнського тижневика, але просування в охоплені медіапростору нарешті починає вселяти надію на те, що УГКЦ нарешті отримає потужній ресурс для впливу на суспільство.

о.Орест-Дмитро Вільчинський