Український оскал ліволіберального фашизму
Словосполучення ліберальний фашизм для багатьох українських громадян виглядає, як словосполучення вогняний лід. Адже в українському суспільному просторі доволі довго панують різні форми лівацтва та лібералізму. Насправді ж, ліберальний фашизм – це не що інше, як вираз самої суті лібералізму та різних форм лівацтва. Розвиток ліберальних ідей так званої великої французької революції закономірно завершився у якобінському терорі й створенні чи не першої зафіксованої в історії тоталітарної держави, яка злочином вважала інакодумство як таке.
Європейська історія дає нам свідчення, що ліві, ліберальні ідеї завжди закінчуються встановленням тоталітаризму, який руйнує самі підвалини людського суспільства. Нам накинуто погляд ліваків на те, що начебто італійський фашизм чи німецький нацизм – це праві ідеології. Хоча, насправді, фашистський корпоративізм – ніщо інше, як форма соціалізму, з якого і вийшов Беніто Муссоліні. Повна ж назва нацизму – націонал-соціалізм. І саме соціалістичне суспільство будували вожді ІІІ Райху. А твердження про те, що більшовизм – ліва ідеологія, думаю, ні в кого, навіть у самих лівих не викликає сумнівів.
Знову ж таки, на превеликий жаль, не дуже багато представників українського соціуму обізнані, що гендерна ідеологія, яку зараз накидають нашій цивілізації, також вийшла із марксистської (лівацької) Франкфуртської філософської школи.
Ліберали та ліві – професійні борці за людське щастя – завжди дотримувались ідеї, що якщо суспільство не готове до їхніх «прогресивних» ідей, то суспільству ці ідеї треба накинути, навіть ціною терору і тероризму. У вмінні тероризувати інших і ліві, і ліберали показали уже не раз, що рівних їм нема. Цькування, яке вони, організовують своїм противникам, не може зрівнятися ні з чим в історії людського роду.
У самій ідеї лібералізму закладено її тяжіння до встановлення тоталітарного порядку. Адже лібералізм прагне визволити людину абсолютно від усього, а лівацтво до цього всього доплюсовує ще повне визволення людини від матеріальних обмежень. Тому лібералізм та лівацтво – це не антиподи, як це намагаються показати ті, хто називає себе правими лібералами, а – взаємодоповнювальні компоненти одного єдиного прагнення – звільнити людину від всякого обмеження, і в першу чергу звільнити її від Бога і Його Закону. Але насправді це рівнозначно божевіллю – визволенню від здорового глузду.
Виходячи із компліментарності лібералізму та лівацтва, яка, до речі, стає щораз більше явною, здається, що слід би було вже говорити не про ліберальний, а про ліволіберальний фашизм.
Саме тому лібералів та ліваків слід розглядати, як самовбивче прагнення людства, яке прагне позбавитись від Бога. І розуміти, якщо вони дійсно щиро переконані у своїх прагненнях, то це просто божевільні люди, відповідно так до них потрібно й ставитись, не забуваючи про християнське милосердя до хворих.
Доволі влучно продемонструвати суть отого прагнення до «звільнення» вдалось авторам голлівудського фільму «Адвокат диявола», адже найбільшим гуманістом і лібералом у цьому фільмі виступає сатана, якого неймовірно зіграв великий американський актор Аль Пачіно.
В нещодавній українській історії й сучасності лібералізм та лівацтво уже неодноразово показали свій диявольський оскал і довели свою сатанинську сутність: свідки більшовицької та нацистської окупації наших земель усе ще живі. Проте і сьогодні нас намагаються силоміць затягнути у «світле майбутнє».
Минулого тижня в україномовному сегменті католицького інформаційного простору піднялася буря довкола зникнення зі сайту президента України петиції, якою вимагали заборонити пропаганду гомосексуалізму. І хоча сама петиція – черговий фейк, прагнення вкотре заспокоїти свою совість, переконавши себе, що такою петицією можна щось змінити, змусило багатьох проголосувати. Однак сам факт її зникнення – доволі тривожна тенденція. Адже лібералізм, який б’є себе в груди, доводячи свою відданість ідеям демократії, в реальності проказав себе тоталітарною ідеологію. Хоча такий факт не мав би у нас викликати здивування. Бо це, радше, закономірність, аніж виняток.
Як би прикро не звучало, але насправді уся ця ситуація стала черговим доказом того, що твердження про те, що українці – християнський народ, такий самий фейк, як і русмірівське твердження про святую Русь.
Українське християнство настільки кволе і безпомічне, що воно виявилось цілковито нездатним розпізнати загрози гендерної ідеології відразу, як тільки вона почала інфільтровуватись в українське суспільство. Воно виявилось настільки кволим, що навіть не спромоглося назбирати 10 тисяч людей на минулорічний київський Марш за життя. І не потрібно зараз ображено дути губки і впадати в істерику, репетуючи про Церкву-мученицю. Просто треба щонайменше спробувати подивитись об’єктивно на ситуацію і визнати собі, що слова Шевченка про поганих внуків славних прадідів великих, ми, українські християни, мусимо в першу чергу застосувати до самих себе.
Так, українське християнство неодноразово скріпило своє свідчення Христа мученицькою кров’ю, так, українські католики неодноразово проливали свою кров за вірність словам Христа про одне стадо і одного пастиря. Але у Бога нема внуків, у Нього можуть бути тільки діти, і це позбавляє нас права прикриватися своїми великими предками. Ми б мали бути гідними їхніми нащадками. Ми мусимо нарешті вийти із своєї фейковості й об’єктивно оцінити реальність. І не просто оцінити, а відреагувати на реальність відповідним, адекватним чином. Інакше за кілька років ми просто опинимося у суспільстві, яке не тільки відкидатиме Христа, але й утискатиме, чи навіть переслідуватиме Його свідків.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
About The Author
