"Унія існує вже 400 років і за цей час ніхто так і не запропонував іншу модель Єдності", - владика Венедикт
  • Чтв, 10/03/2016 - 09:10

Ексклюзивне інтерв'ю «Католицькому Оглядачу» Протосинкела Львівської Архиєпархії владики Венедикта (Алексійчука).

Преосвященний Владико, останнім часом з різних боків знову пожвавилися закиди, що, мовляв, УГКЦ виникла в результаті уніятизму, а це чи то історична помилка, чи то злочин. Що з тим нещасним уніятизмом?

Щоб дати відповідь на це питання, потрібно подивитись в історію. Я би почав з Берестейської Унії 1596 року. Коли говоримо про 1596 рік в історії нашої Церкви, то мусимо мати на увазі, що акти Берестейського собору підписала уся Церква, ціла Київська митрополія, а не якась її частина. І це не було якоюсь новиною для нашої Церкви. Наша Церква висилала своїх представників на Вселенські собори, які проводила Католицька Церква уже після нещасливого розколу 1054 року. Ось погляньте, митрополит Петро Акерович присутній на Ліонському соборі або зважте роль митрополита Ізидора у Флорентійській Унії. Тоді Київська митрополія прийняла цю віднову єдності між Сходом і Заходом радісно, а московська держава ув’язнила митрополита як єретика. А 1500 року, ще за 96 років до Берестейської Унії Київський, митрополит Йосип Болгаринович пише до Папи і визнає його наслідником св. Апостола Петра. Наша Церква завжди зберігала оте розуміння, що попри сварку Риму і Константинополя Церква Христова має бути Єдина. І в 1596 році вся наша Церква, я наголошую саме уся, а не якась її частина, відновила цю Єдність. Тому в контексті Берестейської Унії говорити про уніятизм так, як його розуміє Баламандський документ, або так, як його розуміє Гаванська декларація, просто недоречно, оскільки це проти історичної правди.

Мушу зазначити, що наші православні брати дуже люблять говорити про тяглість, про апостольське передання. Але від Володимирового хрещення цю нерозривну тяглість має тільки українська греко-католицька єрархія. Православна єрархія, яку тепер маємо  в Україні, походить щойно з 1620 року, коли Єрусалимський патріарх Теофан ІІІ на прохання гетьмана Петра Сагайдачного висвятив для православних нових єпископів. А це вже зовсім інакша гілка передання, це вже не передання з часів Володимирового хрещення, яке в дійсності є тільки у греко-католиків. Звичайно, це не є для нас повід для гордості, лише факт історичний.

Про уніятизм як коріння УГКЦ часто згадують у Московському патріархаті, коли говорять про нас, про українських греко-католиків. Але тут варто наголосити, що на 1596 рік,коли Київська митрополія підписувала унійні акти, Москва уже була відділена, вона існувала як окремий церковний організм. Бо вже 1448 року Москва, відкидаючи Флорентійську Унію, фактично створила собі власну церкву, яка не була в єдності ні з Римом, ні з Константинополем.

У цьому контексті дуже дивним виглядає спроба Москви як окремої церкви говорити про речі, які її не стосуються, про речі, які відбувалися в Україні. Яке діло Москві до Берестейської Унії, якщо вона навіть до встановлення української православної єрархії у 1620 році не мала ніякого церковного відношення? Ми ж, українці, а тим більше греко-католики, не висуваємо їй претензій – а чому ви відділилися від нас у 1448 році, чому ви перед тим ув’язнили законного Київського митрополита? Тут хочу підмітити, що Москва зараз має відвагу вказувати нам, греко-католикам, які мають бути наші стосунки з Папою Римським. Щонайменше це виглядає смішно.

І тому повертаючись до питання про звинувачення нас в уніятизмі, мусимо знову ж таки свідчити: УГКЦ – це не наслідок уніятизму в баламандському сенсі. УГКЦ – це Церква, яка, прагнучи відновити християнську єдність, здійснила це у Бересті в 1596 році. Більше того, хочу сказати, що наші православні брати дуже часто полюбляють говорити про пошук церковної єдності, як повернення першого тисячоліття християнства. Ну то яка проблема? Ми греко-католики вернулись до того стану, який був тоді: ми є Церквою свого права, тобто: ми не підпорядковуємося Риму, як це є випадок з римо-католиками, ми перебуваємо з Римом в єдності віри, в повному Євхаристійному Сопричасті з Римським Апостольським Престолом, і вважаємо Рим – верховним Арбітром християнського світу, так як це і було в першому тисячолітті. Ми це зробили. І тому коли православні з одного боку говорять про греко-католиків як про прояв уніятизму, а в той же час кажуть, що вони шукають єдності з католиками на основі моделі першого християнського тисячоліття, то воно цілковито не клеїться купи.

І тому, коли ми говоримо про уніятизм в українському контексті, ми можемо говорити хіба що про уніятизм з боку Москви у 1839 році, коли українських та білоруських греко-католиків насильно «воссоєдінілі» з Московською церквою, і про такий же ж московський уніятизм трохи пізніше на Холмщині і Підляшші у 1875 році, а потім у 1946 році в Галичині та в 1947 році на Закарпатті. Це завжди було пов’язаним з насильством. Насильство, яким Москва, і державна, і церковна, «возсоєдіняла» греко-католиків моєї любої і рідної Волині в ХІХ столітті, до болю реалістично описав Володимир Короленко у своєму нарисі «Віра батьків». Насильство, обман, підкуп, зрада – це методи, якими і російська держава і підневільна їй російська церква відривали частини УГКЦ і прилучали їх до російської церкви і в 1839, і в 1875 і в 1946 роках. Усе це добре задокументовано істориками. Це і є той самий уніятизм. І як такий він є злочином не тільки проти християнської єдності, але й проти нашого народу, проти справедливості, проти Бога.

Особливо це стосується 1946 року, коли на Псевдособорі, зорганізованому сталінським режимом та Московським патріархатом, не те що не було жодного єпископа УГКЦ, там не було навіть когось на кшталт керуючого єпархією. Це – уніятизм у найчистішому прояві – окремі парафії насильним способом перетягнуто до Московського патріархату!

По-щирості, я ніяк не можу зрозуміти позицію православної сторони, але й частини католиків. Для чого зустрічатись і говорити безконечно про екуменізм та шукати знову і знову якоїсь форми єдності, як маємо модель єдності, яка функціонує ось уже 400 років. Хіба за цих 400 років хтось з православного чи католицького, чи може протестантського боку спромігся запропонувати якусь кращу модель? Можна безконечно твердити, що Берестейська Унія недобрий спосіб християнської єдності, але кращого за останні століття ніхто не запропонував. Критикувати ми завжди можемо, однак, як критикуємо, то запропонуємо щось інше. А цього не робиться, а лиш критикується.

Владико, але тут виникає ще одне цікаве питання. Москва так часто засуджує уніятизм, а насправді, коли відбулось об’єднання РПЦ із РПЦ (закордонною), там так само не все гладко минуло. Частина парафій із закордону не прийняла цього об’єднання. Отож, виглядає, що Москва засуджує уніятизм, покликається на Баламанд, а вже після Баламанду підписує чергову унію?

Це – правда, що багато громад тоді не прийняло цього об’єднання. Тут можна говорити про уніятизм в середині православ’я.

Прошу Владики, нещодавно у розмові з журналістами Ви сказали, що Росія боїться УГКЦ. Це стосується до Росії як до держави чи йдеться про російську церкву?

Так, правда, Росія завжди боялася УГКЦ. Вона, можливо, інтуїтивно відчувала, що УГКЦ – це загроза її імперіалістичним планам стосовно України, стосовно Білорусії. Адже Росії завжди дуже залежало на тому, щоб проголосити українців, білорусів та росіян одним народом. Росія добре розуміла і розуміє, що без тотальної русифікації українців їй дуже важко претендувати на спадщину Києва, на спадщину Русі. Тому як тільки Росія загарбувала черговий кусень української землі, вона одразу починала підготовку до знищення Унії. І це прагнення знищення нашої Церкви – це майже 300-літня сумна традиція російської політики. Від Петра І аж до сьогодні .

Погляньмо історію нашого народу – там, де довше зберігалася наша Церква, там русифікація менша. Я не побоюся стверджувати, як би не УГКЦ, не було би Галичини саме такою, якою вона є. Не було би Галичини, Україна би була подібною до Білорусі, або взагалі б її не було, була би якась там Малоросія, Новоросія, чи щось подібного.

Проблема для російської держави не в тому, що існують якісь там собі греко-католики. Проблема у тому, що Католицьку Церкву неможливо контролювати. Неможливо контролювати УГКЦ. А, відважусь сказати, без Церкви, яку неможливо контролювати наш народ доволі легко втратив би свою національну ідентичність, став би гумусом чужих імперій. І це також є однією з причин нелюбові Росії до нашої Церкви.

Православна церква завжди працює у спільному з державою форматі. Навіть можна сказати, що православна церква не мислить себе поза державою. А католицтво не мислить себе у такому форматі. Феномен католицтва – його непідконтрольність державі. І тут виникає проблема. Російська церква традиційно мислить себе частиною державного російського апарату, тому УГКЦ, яку держава не контролює – це проблема для церковної Москви така ж сама, як і для російської держави. І оце постійне наголошення Москвою, що УГКЦ – це перепона для діалогу з Римом, це не принципова еклезіяльна  проблема для Московського патріархату. Адже коли їм була потрібна зустріч з Папою – вони зустрілися. Це проблема політична.

Окрім цього, виглядає на те, що Москва думала, що раз Папа сказав, підписав, то і вся Католицька Церква буде сидіти тихенько. Але Москва просто сама себе обманула. Вона просто виявила власне нерозуміння того, що таке Католицька Церква. Вона не зрозуміла, що ми – католики, маємо цілковите право виражати свою думку про те, що відбувається в Церкві. Папа – без сумніву, найвищий земний авторитет в Церкві, але… Він є непомильний тільки тоді, коли як пастир усіх християн навчає у справах віри і моралі. Ми не якісь там ультрамонтаністи, які вірять, що кожне слово Папи – об’явлення. Ми –католики. Саме тому й виникла така гостра реакція Москви на поставу нашого Блаженнішого, на поставу нашої Церкви. Москва такого не очікувала.

Владико, Ви згадали Гаванську декларацію, яка спровокувала дуже негативні реакції серед українців не тільки в Україні, але й у всьому світі. Як Ви дивитесь на цей документ?

Вважаю, що Гаванська декларація – добра річ. У той же час цей документ недопрацьований, в нас є певні зауваження стосовно пунктів, де йдеться про нас – греко-католиків, про Україну. І добрий саме тому, що він засуджує уніятизм. Ми вже сьогодні говорили про те, що уніятизмом займалася саме Москва, а не Рим. І думаю, що у Москві поки що не свідомі того, що вони підписали. Коли вони усвідомлять, як там сформульовано питання уніятизму, то вони побачать, що вони собі вирок підписали. Адже, як я вже це вище сказав, – історія підтверджує, що саме російська церква постійно грішила таким уніятизмом, як це поняття сформульоване у Гаванській декларації.

Цей документ покаже реальну щирість чи нещирість церковної Москви. Адже декларація тільки щось декларує. Це тільки папір. Тепер потрібно би було бачити, а що і в який спосіб із того задекларованого можна здійснити. Якщо буде створено спільну комісію, яка крок за кроком буде розглядати пункти цієї декларації, шукати шляхи реалізації того, що там задекларовано, то ця декларація може дійсно призвести до добрих плодів. Проте, з боку Московського патріархату, уже маємо сигнали, що вони не бачать можливості такої комісії. І це ставить під сумнів їхню щирість на момент підписання декларації. І це дуже дивно. Адже якщо я маю з кимось конфлікт, то не можу цей конфлікт вирішити, якщо не спілкуватимусь з тим, з ким я цей конфлікт маю. Тому якщо російська церква вважає, що між нею та УГКЦ існує конфлікт, то ми маємо сісти, поговорити. І чим скоріше це буде зроблено, то краще буде. Інакше ми ризикуємо бути непослідовними – ми щось там задекларували, але нічого не робимо у цьому напрямку, що здійснити задекларовані речі. Нема змісту підписувати якісь декларації, якщо це і надалі залишатиметься мертвим словом на папері.

Тільки коли будуть спроби провести в життя те, що задеклароване у Гаванській декларації, тільки тоді можемо із 100% впевненістю сказати, чи можливо те здійснити, чи потрібно щось змінювати. Може, потрібна буде друга, третя версія декларації. Нас напряму стосується кілька пунктів. Панове, якщо ви щось задекларували, давайте працювати. Працювати з нами греко-католиками, працювати з українцями. У кабінетах можна писати і підписувати все, що тільки прийде до голови, але: чи це реальність, чи має цей текст зв’язок з реальним життям Церкви?

Преосвященний владико, але тут складається ситуація, як в нашій народній приказці: «Просимо сердечно – прийти не конечно». З одного боку, підписується декларація, а з іншого боку – з Москви лунають заяви, що з греко-католиками нема про що говорити, мовляв вони – зло, унія це – зло, греко-католики – русофоби. Тобто московські православні в Росії і в Україні говорять: «Ми готові, до діалогу, але от греко-католики». Створюється враження, що російська церква підписала цю декларацію, але вона не готова насправді до діалогу.

Я з вами цілковито погоджуюся. Тут можу ще раз повторити, якщо не прагнеться до реального діалогу, то навіщо було підписувати декларацію. А по-друге, ось подивіться, Бог ніколи не відмовляється мати з нами справу. Які б ми не були грішні, недобрі, Бог і далі хоче мати з нами справу, виявляючи постійно Своє милосердя. Якщо ми декларуємо, що ми християни, то мали б поводитись відповідно. Ну нехай, греко-католики погані чи нездалі, а ми, православні, є християнами, то ж станемо відкриті, щоб зустрітись і розмовляти з греко-католиками.

Моє особисте враження, що православні бояться з нами контактувати, тому що ми самим своїм існуванням дорікаємо їм. Не тому що ми – кращі, а тому, що самим своїм існуванням ми дорікаємо цілому християнському світові, що Церква поділена. І греко-католики цілому католицькому, православному, протестантському світу дорікають, що потрібно шукати єдності, тої неподільної Церкви, яку нам залишив Христос. Так, можна мати свою окрему традицію і в той же ж час бути у Вселенській Церкві. Адже успішне кількасотрічне існування греко-католиків свідчить, що ця модель єдності може застосуватися не тільки до православних, але, як свідчать персональні ординарі ати, і для колишніх англікан, ця модель може бути застосована і до протестантів.

І тому це болюча тема. Ми своїм буттям дорікаємо православним, що єдність Церкви можлива при повному збережені східного характеру Східної Церкви, а пусті декларації і хитрування залишаються тільки пустими словами.

Стосовно ж русофобії, то тут якась дивна ситуація виходить. Нас звинувачують у чому, чого навіть приблизно нема. І на таке звинувачення можна відповісти хіба що іронічно, а хіба це зле, зараз, коли триває агресія Росії проти України, коли анексовано Крим, коли тривають військові дії на Донбасі, коли гинуть наші вояки та цивільні, боятися агресора? Звинувачення у русофобії на адресу УГКЦ, це настільки несерйозна річ, що коментувати її було би цілком зайвим.

З іншого боку, ми – греко-католики –  часто дуже болюче реагуємо на заяви православної сторони. Це, до певної міри, є зрозумілим. Московський патріархат роками обливає нашу Церкву брудом, роками повторює штампи сталінської пропаганди про УГКЦ. Але, думаю, що нам просто потрібно перестати реагувати на їхні заяви. Ну сказав там патріарх Кирил щось – ну то не хай каже, він свобідна людина. Ну сказав щось митрополит Алфєєв, ну нехай каже, це його справа. Не забувайте, що цим самим вони виявляють, ким вони є насправді. Адже їхні звинувачення часто просто є смішними. Не думайте, що Захід цього не розуміє. Погляньте у західні католицькі видання. Там дуже чітко висвічувалась сміховинність отих звинувачень, які лунали з Москви після підписання Гаванської декларації. А по-друге, наша головна справа є свідчити Ісуса Христа. Ми як Церква маємо нести цьому світу Добру Новину, проповідувати Христа, працювати з людьми.

Не забуваймо, що Галичина змогла змінити Україну. Але вона це могла зробити тільки тому, що її саму змінила Греко-Католицька Церква. Тому що віддано служили і працювали наші єпископи священики, монахи, монахині, вірні. Тому що Галичину зміг змінити наш великий митрополит Андрей. І, здається, що саме тому, його так ненавидять певні кола в Україні та за її межами.

Преосвященний Владико, але ж маємо приклади доволі активної співпраці деяких близькосхідних Східних Католицьких Церков з російською церквою. І, на жаль, деякі із провідників цих церков фактично озвучують російську позицію стосовно сирійської ситуації. Складається враження, що якщо Росія може використати східних католиків у своїх інтересах, то вони – добрі, а от українські греко-католики – погані, тому що Кремль не може їх використати, не може їх ніяк зробити інструментом своєї політики. Тобто не йдеться про християнство з боку Московського патріархату, а про чисту політику.   

В принципі, здається, що саме про це йдеться. Але тут необхідно згадати, що збоку церковної Москви маємо таку непослідовність і в іншому. Наприклад, багато студентів з Московського патріархату вчаться в католицьких університетах на Заході за гроші різних католицьких фондів, а потім, коли завершують їх, преспокійно обливають Католицьку Церкву брудом. Так само і в цьому, виглядає на те, що російська церква, озвучуючи послання російської пропаганди про миротворчу місію не тільки свою власну, але й російської держави, хоче показати себе миротворцем. Але християни не хочуть показати себе ніким – вони просто є. 

Візьмімо знову ж таки приклад нашої Церкви. Якщо подивитись на період митрополита Шептицького. Без сумніву, робились надзвичайно великі речі, від простої щоденної праці священиків на парафіях до допомоги нашим вірним організувати своє національне життя в умовах польської окупації, яка аж ніяк не була до нас прихильною. Саме тоді закладено фундамент галицької незламності, яку не вдалося перемогти навіть комуністичному режимові. Але ніхто тоді не кричав, не хотів себе показати, доказати. Йшлося на Сибір, працювалося в підпіллі в умовах постійних переслідувань.  Нам, в першу чергу, потрібно працювати – нести Христа і Його Євангеліє нашому народові, а не забагато входити в дискусії.

А російська православна церква, якщо хоче займатися політико, ну це її справа. Ми маємо давати свідчення Христа, катехизувати людей. Бог нас поставив тут, в Україні, свідчити Христа, свідчити якою має бути Церква, як християни мають поводитись щодня в суспільстві, сім’ї, особисто. Не боятися висловлювати свою думку стосовно суспільної ситуації, а за потреби навіть і політичної. Не боятися говорити й тоді коли бачимо в церкві якісь негаразди. Не боятись вказувати навіть Папі на якісь його помилки. Але ми не маємо будувати свою позицію лише на тому, що маємо постійно реагувати на чиїсь заяви.

Ми не можемо будувати свою позицію на протесті. Ми ж не протестанти. Ми не можемо будувати свою позицію на протистоянні комусь, на реакції на когось чи щось. У такому випадку ми би зробили себе залежними від когось. Ось вони щось сказали – і ми вже відразу реагуємо.

Владико, якийсь позитив після Гаванської декларації усе ж таки є – православні, принаймні, припустили можливість якогось діалогу. Але чи не було би доречно тепер нам, греко-католикам, виставити свої вимоги до можливості такого діалогу? Наприклад, поставити вимогу перед Московським патріархатом: ось  ви взяли участь у сталінських репресіях проти УГКЦ, ви є одним із співорганізаторів Львівського псевдособору 1946 року, визнайте тепер, що ви зробили кривду нам, і ми будемо з вами вести діалог?

Я вважаю, що ваша думка не є зла. Ми можемо ставити свої певні умови. Адже діалог матиме успіх тільки тоді, коли він ведеться в істині, а не закриває очі на невирішені питання. Думаю, що як тільки розпочнеться реальний діалог з російським православ’ям, ці питання виринуть самі собою.

Але я глибоко переконаний, що якщо зродиться дійсно щире бажання християнської єдності, то рано чи пізно знову повернеться до моделі єдності, яку чотириста років тому втілили греко-католики. Інша модель просто є неможлива. Адже греко-католики не винайшли чогось нового – це та сама модель, яка функціонувала перших тисяча років християнства. Через людські амбіції, чвари ця модель майже тисяча років тому була втрачена,а  чотириста років тому була знову відновлена нашими святими владиками. Звичайно, ця структура, як всяка людська структура, не є досконала. Але ніяка церковна структура не є досконалою, досконалим є тільки Бог, Який діє через наші недосконалі структури. Лишімо з боку чотириста років греко-католиків. Погляньмо у перше тисячоліття християнства, там є якась інакша модель, а ніж та, яку зараз мають греко-католики? Нема! Іншої моделі ви там не знайдете. Біда, якщо хочете, греко-католиків в тому, що вони є більмом на оці тих, хто не прагне реальної християнської єдності, адже саме греко-католики у наш час репрезентують модель першого християнського тисячоліття. І як би вони перестали існувати, багато для кого це би було великою радістю. Бо не потрібно би було змагати до правдивої єдності. Можна би було і дальше провадити зустрічі, підписувати  декларації і нічого не робити в реальності.

Я глибоко переконаний, що ми, греко-католики, мусимо свідчити про цю єдність, усвідомлювати собі що за цю єдність терпіли мученики й ісповідники нашої Церкви, особливо в часах комуністичного панування. Ми мусимо собі знову усвідомити, хто ми є. Відкинути нарешті безконечний пошук якось ідентичності, яку хтось там собі десь вигадує. Ми є. І це дуже важлива річ. Адже, повторюсь ще раз, своїм існуванням ми свідчимо про правдиву єдність християн. Християнська єдність є, вона була і тепер явлена знову в нашій Церкві. І нема жодної потреби вигадувати щось нового. Нашим завданням, нашою місією є свідчити можливість цієї єдності християнському світу.  

Розмовляв о. Орест Дмитро Вільчинський

© «Католицький Оглядач», 2016

фото Галина Гнатів


Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць