УПЦ: Змова мовчання, або Читаємо за “рельєфом дна”
  • Птн, 27/06/2014 - 18:26

Замішання в УПЦ якось затяглося. Країну лихоманить то революцією, то виборами, то й зовсім війною, а священноначаліє «найбільшої Української Церкви» як заціпило. Замість нього говорять усі, кому не лінь — від Московського патріарха до «православних блогерів» різного ступеня адекватності. Але коли Київська митрополія таки розроджується якимось зверненням, від нього залишається стійке враження, що все, що сказане, сказане тільки для того, щоб нічого не сказати. Ситуація від цього не прояснюється анітрохи. Навпаки — в туман, який огортає позицію священноначалія УПЦ, спеціально додають вибілювача.

Про позицію священноначалія доводиться здогадуватися з окремих обмовок — як про рельєф дна річки зі стрімчаків і порогів. Виступив митрополит Онуфрій з вітальною промовою з нагоди тезоіменитства патріарха Кирила в тому ключі, що ніхто, мовляв, не зробив стільки для України, як Святіший — і робіть висновки. Або сказав в інтерв'ю В. Анісімову, що «Європи нам не потрібно». Яка не яка — а позиція. Правда, це позиція «для Росії». Перед своєю українською паствою місцеблюститель нічого подібного не говорить. Ні про Європу, ні про великий внесок патріарха Кирила в нашу з вами сучасність. Боїться, що неправильно зрозуміємо? Тут, в Україні, він взагалі намагається не виступати соло — переважно від імені Синоду чи й цілої Церкви. І ці звернення такі обтічні, що їх, по суті, можна було б не робити взагалі.

Але відмова називати речі своїми іменами, обтічні висловлювання в гострих ситуаціях, які вимагають ясності, — все це аж ніяк не сприяє «умиротворенню», як чомусь вважають в митрополії.

Тому, наприклад, що УПЦ абсолютно незаслужено привласнила собі право перебувати в положенні «над конфліктом». Незаслужено, тому що УПЦ була (і місцями залишається) одним із головних провідників ідеології, яка, зокрема, цей конфлікт спровокувала. Тому що в рядах бойовиків — не тільки її вірні, але навіть її клирики. Зрештою, тому що Церква — це не священноначаліє, це вірні, які знаходяться в самісінькій серцевині цієї кривавої каші. На цьому тлі «ніяка» позиція священноначалія виглядає чи не зрадою стосовно власних чад.

Але що їм залишається? Як вчинити? У УПЦ дійсно немає і не може бути ніякої консолідованої позиції. УПЦ — це зовсім не цілісна структура, як вона намагається показати, і як про неї чомусь думають. Це конгломерат єпископатів, кожен з яких гне свою лінію, вибудовує свої власні відносини зі світом і церковним начальством (причому не обов'язково київським), достатньою мірою незалежний — і фінансово, і політично. Дивно, як київському керівництву вже багато років удається тримати вкупі цю ковдру із клаптиків. Нинішній страх перед різкими рухами — це спроба утримати рівновагу не тільки між Москвою і Банковою, але і всередині себе. Виявляється, єпископам, що належать до однієї Церкви, домовитися між собою не легше, ніж Києву з ДНР. Про те, який рівень організації та внутрішньої взаємодії в УПЦ, свідчить хоча б історія з архимандритом Віктором Бедем. Якого, як виявилося, можуть звільнити з посади ректора Ужгородської академії тільки одним способом — втративши при цьому заодно й цілу Ужгородську академію. І взагалі нічого з ним зробити не можуть — тому що він, виявляється, з чужої парафії. І це всього лише архимандрит. Що говорити про єпископів? Більше того — митрополитів...

Зараз головне завдання місцеблюстителя — зовсім не «мирумир». Йому необхідно зберегти УПЦ цілою і в єдності з Московським патріархатом. Бодай до виборів нового глави Церкви. Тому він з усіх сил намагається не робити різких рухів і якомога рідше відкривати рота. Навіть журнали засідань Священного Синоду тепер лапідарні, як ніколи. «Слухали те і те. Благословили те і те». Жодних подробиць. Вирішили, наприклад, внести зміни у Статути Кримської та Київської єпархій. Які зміни? У зв'язку з чим? Для чого? Даруйте, навіщо подробиці? Звільнити ім'ярека з отакої посади. У зв'язку з чим? За що? Знову мовчанка.

І до речі про «мовчазну змову» — опубліковані не всі журнали, а тільки починаючи з п'ятого. Що в перших чотирьох? Навіть якщо щось «слухали», але потім вирішили «не благословляти» — протоколи все ж велися. Неминуче розповзаються чутки. Заслухали, мовляв, доповідь про тиск на митрополита Володимира з боку адміністрації Януковича. Але так і не вирішили, що з цим робити. Були якісь суперечки щодо кандидатур єпископів. Але до єдиної думки не прийшли. Було, можливо, і ще щось. Про що, не виключено, ми дізнаємося, коли прийде (чи краще сказати мине?) час. Наприклад, коли патріарх Кирил все ж поїде до Криму, виявиться, що його все ж таки запросили. Фролов, звісно, ще той клоун — але він вже після Синоду писав, що патріарха таки запросили на святкування дня Хрещення Русі.

Владикам варто було б зважати на те, що інформаційний вакуум заповнюється припущеннями і плітками. А, до слова, ще конкурентами.

Ще недавно здавалося, що Церква просто чекає зміни влади. Але з обранням Порошенка керівництво УПЦ не стало ні говіркішим, ні навіть елементарно чіткішим. У всякому разі, поки що. Може, справа в тому, що президент дуже зайнятий на східному фронті — йому зараз не до церковної політики. Але коли він, врешті-решт, зверне свій погляд у бік Печерських пагорбів, може стати тільки гірше. Адже на цьому східному фронті з нього напевно облізуть залишки колишнього русофільства. Так що налаштованому на московський лад священноначалію УПЦ може знову виявитися не по дорозі з ним. І від того, що він їх прихожанин, може стати тільки більш ніяково й образливо.

УПЦ продовжує відверто перечікувати смутні часи. Смутні в усіх відношеннях — і війна, і пертурбації в державній владі, і як ніколи, близька перспектива виборів нового митрополита Київського. Як тут не стати «обережним в оцінках». Тому ми вислуховуємо, головним чином, клоунів, які «не висловлюють офіційної точки зору». Тому ніхто не вживає дисциплінарних заходів до батюшок-бойовиків, не кажучи вже про батюшок-провокаторів. Ніхто не проводить розслідувань. І ні в якому разі ніхто — офіційно — не дає ні оцінок, ні орієнтирів. Недоторканність єпископів доповнилася амністією для батюшок-сепаратистів. До речі, на батюшок-українофілів, судячи з долі о.Віктора Бедя і о.Віталія Ейсмонта, амністія не поширюється. І це ще один «поріг», з якого можна судити про «рельєфи дна».

Але найсумніше навіть не те, що в УПЦ протистоять, як і колись, два начала — проукраїнське й антиукраїнське (у світлі останніх подій називати його просто «промосковським» не піднімається рука). До цього ми звикли і, як звичайно, пробачили б. Але боротьба йде глибше — в ту сферу, де компроміс стає неможливим. Принаймні, для Церкви.

Коли на тему «неважливо, хто почав — важливо припинити» або «обидві сторони однаково винні» висловлюються гуманісти, лікарі або нянечки дитячого садка, їх можна зрозуміти і навіть погодитися з ними. Але коли в такому стилі висловлюються церковники, юристи й журналісти — це посадовий злочин. У будь-якому конфлікті, за гамбурзьким рахунком, важливо, хто почав і з чого почалося. Важливі оцінки винуватості, які ніколи не бувають «рівними в обох сторін». Якщо Церква претендує на роль морального авторитету в суспільстві, вона повинна відважуватися давати чіткі моральні оцінки.

І до речі, не треба підміни понять: давати чіткі моральні оцінки і закликати знищувати, вбивати і всіляко «мочити» — це зовсім, ну зовсім не одне і те ж. Давати чіткі моральні оцінки — це не «збільшувати ворожнечу і прірву», як чомусь говорять деякі церковні «примирителі». Навпаки, ця «робота над помилками» — важливий крок на шляху до подолання прірви. Роз'єднує не правда, а брехня, яка в нашому випадку ховається за повсюдною, повсякденною підміною понять. У якій знаходять притулок від недружньої реальності в тому числі і, на жаль, не в останню чергу, наші «князі Церкви».

Що нам з того, що це у них не з хитрості, а зі слабкості? Так, для УПЦ нинішній збіг обставин — зовнішніх і внутрішніх — воістину драматичний. Стоїть ребром питання про саме виживання структури, в якій священноначалію досить довго було комфортно і яка для них по-своєму дорога. Але життя змінюється. А в епоху змін краще бути сміливим.

Катерина ЩОТКІНА