- Птн, 15/07/2022 - 11:16
Посеред зелені Брюхович, що у передмісті Львова, Василіанський Чин Святого Йосафата має монастир і семінарію, де живуть і навчаються понад 50 монахів, більшість з яких семінаристи, таким чином, це найбільший монастир Української Греко-Католицької Церкви. Окрім василіян, семінарію відвідують також члени інших згромаджень. «Війна поставила перед нами нові виклики», – зазначив в інтерв’ю для Радіо Ватикану - Vatican News отець Пантелеймон Трофімов, ЧСВВ, Ігумен монастиря та Ректор Василіянського Інституту філософсько-богословських студій. Окрім навчального процесу, який не припинявся, та душпастирської опіки вірними, які останніми місяцями дедалі частіше відвідують їхній храм, ченці розпочали нове служіння: вони приймають переселенців, які продовжують прибувати із зон бойових дій чи з територій, окупованих російськими військовими.
Один із нових викликів – прийняття переселенців
Отець Пантелеймон пригадує, що вже в перший день війни він зібрав усіх своїх співбратів, щоб підтримати одні одних та подумати разом, як пристосувати життя спільноти до нових обставин. За його словами, у перші дні ситуація була дуже невизначеною, і деякі брати потребували більшої підтримки з боку інших. «Я теж, як ректор, відчув у перший місяць війни, що мушу проводити більше часу, ніж зазвичай, зі своїми співбратами, щоб розділити їхні хвилювання».
Найбільшим викликом було і залишається прийняття біженців. Ще до 24 лютого, коли говорилося про можливість вторгнення, представники міської ради звернулися до отців Василіан з Брюховичів із запитаннями, чи вони булли би готові, у разі потреби, прийняти біженців. «Вже на другий день війни до нас масово заїжджали люди», – розповідає отець Пантелеймон. Перші були з Київщини та Харківщини. Найбільша кількість людей, яких василіяни одночасно приймали у Брюховичах, становила 170.
Після відступу російських військ з Київщини, мешканці цієї області почали повертатися додому, а на їхнє місце прибули переселенці з того ж регіону, де народився і виріс отець Пантелеймон Трофімов: з Донбасу. Тепер василіяни у Брюховичах приймають 130 осіб. Понад 30 з них є вірними парафії в Званівці, Донецької області, де є один із василіянських монастирів, і тому вони відразу включилися в душпастирську діяльність на новому місці.
Усім переселенцям тут пропонують безкоштовне харчування, житло, прання постільної білизни, засоби особистої гігієни, медикаменти. Ченці пропонують переселенцям долучатися до допомоги у побуті й організовують для них чергування. Священик розповів, що у перші два тижні, він мав сумніви щодо того, чи вони впораються з такою кількістю людей, бо не отримуючи жодної допомоги від держави, василіяни могли розраховувати лише на власні ресурси: допомога від благодійників з-за кордону, а зокрема, від Єпископської Конференції США й асоціації L'Œuvre d'Orient (Справа Сходу), надійшла пізніше.
«Ми хочемо, щоб перебування в нашому монастирі, – наголошує ігумен, – стало для переселенців нагодою для того, аби наблизитися до Бога». Деякі біженці є православними, інші проголошують себе невіруючими, ще інші мають певні упередження до католиків. Священик пояснює, що вони не хочуть їм щось нав’язувати, а створюють можливості для отримання знань через різні тематичні зустрічі та навчальні курси. «Крім того, – додає він, – навіть через звичайне щоденне спілкування з нашими отцями і братами вони мають нагоду більше пізнати життя Церкви і дізнатися щось про Бога».
З цієї конкретної потреби народилася ідея нового проекту на базі Василіянського монастиря в Брюховичах: на початку липня Комісія УГКЦ у справах монашества започаткувала тут Духовну порадню, де духівники та психологи надають безкоштовну фахову допомогу не лише переселенцям, але й усім, хто її потребує.
Отець Пантелеймон наголошує, що гостинність вони гарантують всім, незважаючи на конфесійну приналежність чи мову, якою спілкуються переселенці. «Основне, я завжди прошу їх, – каже він, – щоб вони ставилися з пошаною до монастиря, до членів нашої спільноти та одні до одних».
Не через нав'язування
Отець Пантелеймон покинув рідну Донеччину ще у 2001 році, коли вступив до Чину. “Частина мого життя, проведена в Донецьку – зазначає він, – допомагає мені більше розуміти тих людей, наприклад, у питаннях мови, у їхньому ставленні до віри та Церкви». Ігумен розповідає, що тут, на заході Україні, дехто іноді не розуміє менталітету мешканців сходу країни і радить йому спонукати переселенців одразу пристосуватися до місцевих звичаїв. На ці претензії, як зазначив священик, він відповідає, що людям, які втратили все – роботу, домівку, близьких – і не знають, що на них чекає, ми не можемо додавати ще один тягар і завдавати більше болю.
«Я також переконаний, – наголошує він, – що ідея, згідно з якою ми можемо насильно наблизити когось до Бога, є провальною вже від самого початку». Натомість, як пояснює отець-василіянин, через наше християнське ставлення ми повинні створювати людям нагоду для того, аби вони подивитися на своє життя і на життя інших з іншої точки зору, замислитися над сенсом життя та шукати відповідь на запитання: «Чому вони так поводяться з нами?» «Бо з точки зору світського думання, – підкреслив він, – ми не маємо жодного зиску від нашого служіння. І ми ставимося до них таким чином, тому що ми віруючі й християни».
Отець Пантелеймон Трофімов ділиться, що до нього як до душпастиря люди звертаються тепер з такими питаннями, як “Де Бог? Чому Він допускає страждання? Чому страждають сотні тисяч безневинних людей?”. Він зазначає, що шукати відповіді на ці запитання є важливим як для нього особисто, так і для того, щоб дати відповідь іншим. «Питання “Чому?” “Чому так?” не має відповіді, – зауважує він. – Можна тільки сказати, для чого Бог це для нас допускає і яка може бути наша постава. Всі ці ситуації, якщо ми дійсно дивимося на них очами, віри можуть стати шляхом нашого спасіння. Якщо ми не зневірюємося, не закриваємося на Бога, якщо Він не стає об’єктом наших звинувачень і ми не бачимо в Ньому причину всього, що коїться, тоді приходять ці всі відповіді. Вони не є загальними, а окремими для кожної конкретної ситуації. Господь дає тоді допомогу відповісти на кожний виклик. Але головна відповідь така: якщо ми правильно сприймаємо і намагаємося почути цю відповідь від Бога, це стає нагодою для нашого освячення».
