Ватикан як носій суверенітету у сучасній системі міжнародного права
  • Пон, 04/07/2016 - 21:42

Українська традиція вивчення міжнародно-правового статусу Ватикану є досить обмеженою. В історико-правничому дискурсі цим займався В. Заїкин, про що вже зазначалось вище. В сучасному контексті та з позицій інтеграції ватиканського канонічного і міжнародного публічного права були написані невеликі оглядові статті М. І. Отроша (“Особливості міжнародної правосуб'єктності Святого Престолу”), Т. Л. Сироїд (“Міжнародно-правовий статус Ватикану”), О. І. Льон (“Міжнародна правосуб'єктність Ватикану”). Останній автор зокрема підкреслює, що актуалізація вивчення міжнародно-правового статусу Ватикану для України відбулась після встановлення двосторонніх дипломатичних відносин у 1992 році [11, c. 63]. Незалежна Україна дала поштовх окремим дослідженням в цій галузі, що проводились також О. Л. Байковим, Л. Д. Тимченко, І. І. Лукашук, В. Н. Александренко, В. Я. Суворовою.

      Сучасний етап еволюції міжнародно-правового статусу Ватикану розпочався після підтвердження Латеранської угоди в статті 7 нової італійської конституції (ухваленої республіканським парламентом 22 грудня 1947 року). В 1984 році ці положення було переглянуто і в черговий раз підтверджено “Конкордатом про статус Святого Престолу” [24, c. 256].

      Конституційно-адміністративна система влади у Ватикані регулюється специфічним законодавством. Фактично, ми можемо говорити про найстаріше конституційне право саме у Ватикані, особливо якщо враховувати традиції Сан-Маріно, протектором якого є Святий Престол. Однак, конституції у прямому значенні цього слова Ватикан не має. Її роль виконує Основний Закон, що було прийнято 7 червня 1929 року і підтверджено з деякими канонічними поправками в 2000 році. Роль, функції та повноваження Римської курії розглядаються у Апостольській конституції, яку було прийнято 15 серпня 1967 року [20, c. 866].

      Відповідно до вищеназваних документів, ми можемо назвати конституційне право Ватикану “канонічним конституціоналізмом”. Його змістоутворюючим принципом є теократичний абсолютизм. Ватикан — це абсолютна теократична монархія. Папа Римський є водночас “Верховним главою Церкви” (понтифіком) і “Монархом Ватиканської Держави”. Виконавча, законодавча і судова влада належить Папі Римському. Він обирається колегією кардиналів (“конклавом”) довічно. Міжнародно-правові повноваження, такі як, представництво Ватикану в системі міжнародних відносин, прийом дипломатів, ратифікація і денонсація конкордатів та міжнародно-правових актів, призначення і прийом послів, повністю знаходяться у компетенції понтифіка [21].

      Повноваження “дорадчого органу” при Папі Римському має Колегія кардиналів. О. І. Льон пише: “Головним адміністративним органом Святого Престолу є Римська курія. Виконанням рішень папи і координацією діяльності римської курії займається Державний секретаріат. Його голові — державному секретарю — надані усі повноваження в галузі світського суверенітету, фактично він виконує обов'язки прем'єр-міністра. У складі Державного секретаріату діють, зокрема, секції по загальних питаннях (внутрішніх справах) та по зв'язках з державами (закордонних справах)” [11, c. 65-66].

      Т. Л. Сироїд зазначає: “Співробітництво Ватикану з державами здійснюється на підставі угод. Найбільше розповсюдження отримали у міжнародній практиці конкордати — особливий вид угод, що укладаються між Ватиканом і урядом тієї чи іншої країни. Конкордат — це договір, в якому закріплюються права церкви, а також фіксується її положення в державі. Католицькі юристи трактують конкордати як “інструмент забезпечення свободи церкви”” [15, c. 816].

          Отже, Ватикан сьогодні будує свою участь у міждержавних відносинах на системі договорів: зовнішніх угод та внутрішніх конкордатів. Угоди як зовнішньополітичний інструмент підписуються понтифіком або спеціальним його представником-кардиналом з числа Колегії кардиналів. Конкордат затверджується відносно певної країни в односторонньому порядку Папою Римським після відповідних дипломатичних консультацій чи міждержавної конференції.

      У 1945 році Ватикан не зміг стати членом ООН. З 1964 року Ватикан є постійним спостерігачем при ООН. Його права суттєво розширили в липні 2004 року. При цьому, Ватикан є членом Всесвітнього поштового союзу, Міжнародного союзу захисту матеріальної та художньої власності, Міжнародного союзу захисту промислової власності, Міжнародного інституту уніфікації приватного права, Міжнародного союзу електрозв'язку, Виконавчого комітету Верховного комісаріату ООН у справах біженців, Міжнародного агентства з атомної енергії [15].

      В сучасній українській науці панує уявлення про Ватикан як про “державоподібне утворення”. Зокрема, такі погляди висловлюють Т. Л. Сироїд і М. І. Отрош [14; 15]. Так, Сироїд пише: “В силу обмеженої Латеранськими угодами 1929 року правоздатності, Ватикан слід визначати як державоподібне утворення, що має за мету поширення католицтва та захист інтересів церкви. Міжнародна правосуб'єктність цього утворення є обмеженою і не може змішуватись з універсальною правоздатністю держав — основних суб'єктів міжнародного права. Підставою міжнародної правосуб'єктності Ватикану є звичай і мовчазна згода більшості держав світу” [15, c. 817].

      Ми ж, опираючись на введену нами у науковий обіг тезу про протекторат Ватикану над Республікою Сан-Маріно, вважаємо, що Ватикан є справжньою державою з усіма юридичними атрибутами державної влади, конституційною та адміністративно-правовою системами. Нам, у цьому контексті, ближча позиція професора Матіаса Гердегена, який називає “Місто Ватикан” окремою державою. Він відокремлює Місто-Державу Ватикан і Святий Престол. Гердеген зазначає: “Поряд з державою Ватикан міста Ватикан як окремого суб'єкта міжнародного права і далі присутній Святий Престол, що підтримує дипломатичні відносини з більшою частиною спільноти держав... Святий Престол нерідко відіграє роль посередника у міждержавних суперечках (наприклад беручи участь в арбітражному врегулюванні 1984 року в спорі між Аргентиною та Чилі щодо каналу Бігл)” [4, c. 117].

      Повертаючись до концепції українського дискурсу ватиканознавства, мусимо особливо відзначити працю Григорія Хоружого під назвою “Ватикан: історія і сучасність”. Окремий розділ у цій праці присвячено ролі та функціям Міста-Держави Ватикан у сучасній системі міжнародних відносин. Окремо розглянуто також основні проблемні моменти міжнародно-правового статусу найменшої держави світу. Г. Хоружий зазначає: “Зовнішня політика Держави Міста Ватикан спрямована на виявлення і прогнозування головних тенденцій та проблем розвитку сучасного світу і Європи, розробку адекватних підходів до їх розв'язання з урахуванням специфічних ресурсів впливу Святого Престолу. Зокрема, стурбованість Апостольської столиці викликають питання реалізації принципів гуманізму, страждання людей внаслідок військових конфліктів, тероризм, бідність, гострі прояви бездуховності, аморальності, несправедливості, жорстокості та насильства” [18, c. 167].

      Проблематика сучасного вивчення міжнародно-правового статусу кожного суб'єкта міжнародних відносин напряму пов'язана із зовнішньою політикою. Остання виступає квінтесенцією міжнародної позиції держави. Поза зовнішньою політикою не розвивається та не функціонує міжнародне право. Отже, ми пропонуємо розглядати Ватикан як сьогодні, так і в історичному процесі, в якості зовнішньополітичного та геополітичного центру західнохристиянської цивілізації.

      Міжнародно-правовий статус Ватикану і сьогодні важливо усвідомлювати як юридичне уособлення культурно-цивілізаційної геополітики. У Ватикані існує власний погляд на юриспруденцію загалом, що означає наявність відособленої від всього світу позиції щодо засад здійснення та дотримання норм міжнародного права. Цей теоретичний контекст простіше пояснити з позицій сучасної політології. В останній існують два генеральних теоретико-методологічних дискурси: інституціональний і антропологічний. Сучасні концепції зовнішньої політики більшості країн світу базуються саме на інституціональному підгрунті. Ватикан виявляється факично єдиною країною, що продовжує дотримуватись антропологічних засад у політиці та праві.

      С. Дьяченко пише: “Святий престол представляє собою самостійний правовий порядок sui generis, що не має аналогів у міжнародній практиці. Разом з тим, його правова природа не може бути встановлена у відриві від місії Святого престолу в рамках католицької церкви. Він є невід'ємною частиною церкви, в силу чого, на думку католицьких юристів, наділений духовним суверенітетом. При цьому церква є основним інститутом, що визначається як першопричина для існування всіх подальших інститутів (папи, Святого престолу, Ватикану)” [5, c. 15].

      Ватикан виконує роль територіального закріплення Католицької Церкви як інституту. Для визначення правової природи міжнародного статусу Ватикану особливо важливо розуміти, що він є уособленням Церкви як інституційного центру. Отже, як інституційно, так і антропологічно, Ватикан з точки зору політології виконує роль “центру”. Він є центральним місцем для духовного світу західного християнства.

      Поняття духовного суверенітету також дуже цікаве для міжнародного права. Воно теоретично обгрунтоване канонічним і церковним правом. Однак, його формулювання потребує ще детальної розробки в межах доктрини сучасного міжнародного права. Духовний суверенітет не є інституціоналізованим з позицій юриспруденції. Це поняття має абсолютно антропологічну природу і стосується людського релігійного вибору.

      Духовний суверенітет — основа церковного праворозуміння для католиків. Через духовний суверенітет можна розкрити як права окремої людини, так і фундаментальні людські права соціальних спільнот. Це поняття єднає людину з церквою. Саме у цій єдності між Ватиканом і віруючими Католицької Церкви народжується зміст духовного суверенітету.

      Духовний суверенітет Ватикану не вписується в класичну концепцію міжнародно-правової науки. Його наявність слугує основою для “надтипової” теорії міжнародно-правового статусу Святого Престолу. Про наявність такого наднаціонального суверенітету писав і В. Заїкин. Фактично, міжнародно-правовий статус Ватикану в сучасному міжнародному праві слід характеризувати з а) типової; б) атипової; в) надтипової позицій. Підгрунтям останньої виступає сполучення територіального, екстериторіального та духовного суверенітетів.

      Григорій Хоружий зазначає: “Вплив Ватикану на світову спільноту, внутрішню і зовнішню політику різних держав забезпечується наднаціональним характером Церкви, незаангажованістю дій на міжнародній арені, високим інтелектуальним потенціалом з залученням кращих фахівців багатьох країн, об'єктивністю оцінок і прогнозів процесів глобалізації, зацікавленим пошуком шляхів справедливого розв'язання актуальних проблем сучасності” [18, c. 167].

      Більшість сучасних дослідників схиляються до тлумачення міжнародно-правового статусу Ватикану як “допоміжної суверенної території Святого Престолу” [1]. В конкордаті між Ватиканом та Італійською республікою визначено Ватикан як “резиденцію вищого духовного керівництва Римо-Католицької Церкви” [3]. Італійські вчені запровадили в сучасній доктрині міжнародного права традицію сприйняття суверенітету Міста-Держави Ватикан як “суверенітету несамостійного”. Це означає, що ватиканський державний суверенітет випливає не з населення Міста-Держави, а з особи Папи Римського. Канонічне право підтверджує цю тезу і визначає Апостольську Столицю як “персоніфікований” центр християнської культури [19, c. 509].

      Отож, юридичне розуміння суверенітету Ватикану є цілком атиповим в контексті міжнародного права. Джерело ватиканського суверенітету цілком нетрадиційне — Папський Престол. Цей престол є церковним абсолютом, вищою церковною владою для Римо-Католицької Церкви, вищою світською владою для Міста-Держави Ватикан та вищою духовною владою для віруючих католицьких церков. Ця триєдина форма владного здійснення церковного, територіального та духовного суверенітетів знову відсилає нас до надтипової концепції міжнародно-правового статусу Ватикану. На наш погляд, сучасна наукова дискусія щодо цього питання має вестись саме в площині визнання нетрадиційності міжнародно-правового статусу Святого Престолу. Найбільш відображаючими юридично цю нетрадиційність є саме атипова і надтипова концепції його правосуб'єктності. Що стосується типової концепції, то вона може використовуватись лише як одна з історичних форм розвитку цієї дискусії, її певна роль в юриспруденції припадає на першу половину ХХ століття. 

      Л. Опенгейм зазначав, що основою міжнародного політичного визнання юридичного статусу Ватикану є “звичай і мовчазна згода більшості держав”. С. Дьяченко також пише: “Святий престол наділений якостями духовного та світського суверенітетів. У рамках духовного суверенітету він здійснює функції загального керівництва католицькою церквою, підтримки дипломатичних відносин з іноземними державами, членства в міжнародних організаціях, участі в міжнародних договорах і таке інше. При цьому духовний суверенітет характеризується тими ж ознаками, що і світський: він незалежний від будь-якого іншого суб'єкта, визнає необмежену та неподільну владу суверена і безперешкодне здійснення його юрисдикції. Історія цієї правової концепції свідчить, що суверенітет папи визнавався задовго до появи принципів міжнародного права і не може, таким чином, розглядатися як наслідок дії його норм” [5, c. 16].

      Що стосується світського суверенітету Святого Престолу, то він базується на наявності у Апостольської Столиці виключних прав щодо Міста-Держави Ватикан. Тобто Ватикан є державою, що визнає юрисдикцію Святого Престолу. Ця формула виступає змістоутворюючою для відповідної концепції у міжнародному праві.

      Іншим важливим проблемним запитанням є міжнародно-правова характеристика Ватикану в умовах здійснення останнім зовнішньої політики. По-перше: зовнішню Ватикан здійснює лише в політологічному розумінні цього процесу. Юридично зовнішню політику здійснює суверен території та населення Ватикану — Святий Престол. Отже, суб'єктом міжнародних відносин та геополітики виступає саме Святий Престол. При цьому, сьогодні продовжується дискусія щодо того, чи є Святий Престол в умовах здійснення зовнішньої політики представником Римо-Католицької Церкви, чи він виступає в якості суверена Міста-Держави Ватикану. Так, С. Дьяченко вважає, що Святий Престол у зовнішній політиці та геополітиці слід розглядати саме як центр Римо-Католицької Церкви. Це твердження цілком співвідноситься із запропонованою нами культурно-цивілізаційною концепцією. Дьяченко підкреслює, що розуміння Святого Престолу як інституційного та цивілізаційного центру Церкви “є визначальним, оскільки саме факт міжнародного визнання Святого престолу суверенним керівним центром католицької церкви є основою його міжнародної правосуб'єктності, в той час як функція Ватикану полягає лише в забезпеченні Святому престолу незалежності на міжнародній арені для виконання його духовної місії” [5, c. 16].

      Отже, через поняття “духовний суверенітет” і “Святий Престол” продемонстровано досить цікаву наукову взаємодію між доктриною канонічного права та міжнародного права. Обидві концепції в канонічному праві обгрунтував ще Фома Аквінський. Праворозуміння Святого Престолу опирається саме на духовний суверенітет і міжнародне право не може нехтувати цими двома категоріями, оскільки історичний звичай оформив для них виключне становище на зовнішньополітичній арені.

      Святий Престол виступає сувереном Міста-Держави Ватикану. Духовна складова є джерелом цього суверенітету. На духовній ролі засновано і всю зовнішню політику Ватикану. Це означає, що ми можемо характеризувати Ватикан одночасно як культурно-цивілізаційний центр Римо-Католицької Церкви, як місце зосередження територіального та екстериторіального суверенітету Святого Престолу і як матеріальне втілення духовного суверенітету Папи Римського. 

      Окрім поняття “духовного суверенітету” важливою категорією для осмислення взаємодії між канонічним і міжнародним правом виступає концепт “моральної особи”. Науковий коментар до канонічного права визначає цей термін наступним чином: “група чи послідовність фізичних осіб, що об'єднані спільною метою, мають в зв'язку з цим певний взаємозв'язок один з одним і можуть, таким чином, розглядатись як єдина особа” [5]. Це означає, що Святий Престол має правову природу “єдиної особи” в канонічному праві [3].

      Правова проблематика заснування Міста-Держави Ватикан включає також іншу міжнародно-правову складову — взаємодію під час цього заснування між Святим Престолом як “єдиною особою” канонічного права та Королівством Італією. В подальшому Італія перетворилась у республіку і підтвердила положення Латеранських угод 1929 року, але сам факт заснування Ватикану двома самостійними і впливовими суб'єктами міжнародного права є дуже показовим.

      Г. Хоружий пише: “Отже, Святий Престол спільно з Італією даним Договором (Латеранською угодою — В. М.) заснував Державу Місто Ватикан, над якою Святий Престол має виняткову юрисдикцію; при цьому йому в ній належить виключний суверенітет. У свою чергу, згадана Держава також користується визнаним міжнародним суверенітетом, невіддільним, однак, від суверенітету Святого Престолу, і виступає інструментом незалежності та суверенітету Папи Римського” [18, c. 169]. Таким чином, слідуючи за твердженням Хоружого, можемо визначити наявність двох взаємопов'язаних міжнародних суверенітетів — Святого Престолу і Міста-Держави Ватикану [4]. Це є показовим прикладом продукування духовним суверенітетом територіального [20, c. 219]. При цьому, Ватикан, хоч і є теократичною абсолютною монархією, виконує також світські функції. Г. Хоружий з цього приводу зазначає: “держави, які не мають наміру підтримувати форамальних відносин із Католицькою Церквою, користуючись визнаним міжнародним суверенітетом Держави Міста Ватикан, за посередництвом Ватикану вступають у відносини із Святим Престолом” [18, c. 169]. Таким чином, роздвоєність міжнародного суверенітету під управлінням Папи Римського є далекоглядним геополітичним проявом зовнішнього курсу Апостольської Столиці [13, c. 26]. Маючи у своєму складі також ознаки світського територіального суверенітету Святий Престол прагне охопити своїм дипломатичним впливом увесь світ.

      Важливо зрозуміти, що Ватикан як державний організм був утворений згідно з міжнародно-правовим договором між Святим Престолом та Італією. Тобто “засновниками” Міста-Держави виступили одночасно два суб'єкти міжнародного права. Вони створили умови для розвитку третього суб'єкта, чия суб'єктність інкорпорувалась із статусом Святого Престолу. С. Дьяченко так характеризує цей міжнародно-правовий аспект: “Ватикан представляє собою державоподібну територіальну одиницю, що від самого початку була наділена нетиповим для сучасного міжнародного права статусом. З одного боку, Латеранські домовленості встановили, що носієм суверенітету відносно даної території є інший правовий суб'єкт, що володіє Ватиканом фактично в порядку речового права, поєднуючи повноваження imperium і dominium. Разом з тим, учасники Латеранських угод передбачили можливість застосування на території Ватикану правових норм Італії” [5, c. 17].

      Дійсно, Ватикан є державою, що “асоційована” з Італією [8; 9]. Поняття “асоційованої держави” в юридичній науці визначає “форму конфедерації”, в умовах якої об'єднуються дві нерівнозначні економічно чи територіально країни [16, c. 139]. З 1929 року Ватикан формально є асоційованою державою з Італією. При цьому, форма асоціації між Італією та Ватиканом юридично є “вільною”, що означає збереження за Ватиканом міжнародної правосуб'єктності та повної свободи дій у зовнішній політиці.

      Ми дозволимо собі не погодитись із С. Дьяченком, що у своїй дисертації підкреслює відсутність у Ватикану справжніх ознак “незалежної держави”. По-перше: Святий Престол мав всі ознаки цілісного державного організму від часу після падіння Західної Римської імперії і до 1870 року. Рим завжди був центром територіального суверенітету Папи Римського. По-друге: Святий Престол після 1929 року здійснює свій суверенітет на теренах Ватикану як на “території вільної і самостійної держави”, про що було зазначено окремо у Латеранській угоді [8]. По-третє: Ватикан ще з початку XVII століття здійснює територіальний суверенітет в якості протектора над Республікою Сан-Маріно [7; 13, c. 26]. Цей факт є новим у науці міжнародного права, але він є юридично та історично засвідченим. Республіка Сан-Маріно де-юре і сьогодні залишається протекторатом Ватикану як територіального уособлення Святого Престолу. Це означає, що територіальний суверенітет Святого Престолу протягом двох тисяч років не переривався і в 1929 році він лише трансформувався у новий формат — було визначено юрисдикцію Папи Римського над Ватиканським пагорбом. По-четверте: Ватикан на абсолютно вільних засадах здійснює свою зовнішню політику, є повноправним учасником міжнародного співтовариства, виконує ролі світового центру гуманітарної допомоги та миротворця. По-п'яте: у Ватикані вибудовано власний, відмінний від італійського, правовий простір, що заснований на канонічному та церковному праві [12]. Всі ці факти дозволяють відкинути домінуючі в сучасному українському та російському міжнародному праві концепції, що применшують значення Ватикану як держави. Звісно, що ця державність є нетиповою для юриспруденції [12]. На першому місці для Ватикану завжди була релігія. Однак, на другому місці стоїть саме державність цього світового релігійногого центру.

      Отже, Ватикан має власний правовий простір. Цей простір зумовлює тлумачення Ватикану як відокремленої одиниці з усіма юридичними ознаками державності. Навіть С. Дьяченко визнає “право Ватикану” в якості окремого юридичного поля. Він пише: “У рамках правового порядку Святого престолу сформувалась відносно відособлена група норм, що регулюють відносини, пов'язані з функціонуванням Ватикану. Разом з тим, згадані норми не утворюють самостійного правового порядку Ватикану, оскільки Латеранська угода недвозначно помістила його в рамки правопорядку Святого престолу, що виступає в якості суверена по відношенню до Ватикану. В цьому ж думі витримані і положення канонічного права. Більше того, всі законодавчі акти Ватикану затверджуються папою чи приймаються на основі наданих ним повноважень. Разом із тим, не можна відкидати формування своєрідної галузі — права Ватикану, об'єктом регулювання котрої виступають відносини з приводу використання даної територіальної одиниці” [5, c. 19].

      Святий Престол — юридичний суверен Ватикану. Однак, це не може аж ніяк применшувати державність самого Ватикану. Як ми зазначали, це просто робить її нетиповою. В тому числі, не нівелює ватиканської державності і витікання галузі права Ватикану із юридичних традицій і канонічного права Святого Престолу.

 

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики

 

Література:

1. Адамов Е. А. Дипломатия Ватикана в начальную эпоху империализма. / Е. А. Дахин. — М., 1931. — 320 с.

2. Аллан Т. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права. / Т. Р. С. Аллан. — К., 2008. — 388 с.

3. Веселі Е. Вибори Папи: від святого Петра до Франциска. / Ема Веселі. — Жовква: Місіонер, 2014. — 392 с.

4. Гердеген М. Міжнародне право. / Матіас Гердеген. — К.: КІС, 2011. — 516 с.

5. Дьяченко С. В. Особенности международной правосубьектности Святого Престола. / С. В. Дьяченко. // Автореферат канд. дисс. — М.: МГИМО (У) МИД России, 2008. — 27 с.

6. Компаративістське дослідження у конституційному праві. // Проблеми сучасної конституціоналістики. / За ред. М. П. Орзіха. — Випуск 1. — К., 2011. — с. 58-87.

7. Конституция Сан-Марино (от 8 июля 1974). — Режим електронного доступу: https://archive.is/20120730082422/worldconstitutions.ru/archives/140.

8. Лєкомт Б. Таємниці Ватикану. / Бернар Лєкомт. — Львів: Свічадо, 2012. — 344 с.

9. Лєкомт Б. Нові таємниці Ватикану. / Бернар Лєкомт. — Львів: Свічадо, 2015. — 312 с.

10. Лубський В. Історія релігій. / В. Лубський, В. Козленко, М. Лубська, Г. Севрюков. —  К.: Тандем, 2002. — 640 с.

11. Льон О. І. Міжнародна правосуб'єктність Ватикану. / О. І. Льон. // Режим електронного доступу: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/224/Lyon_mijn_pravosub_vatikan.pdf;jsessionid=97842E38E217A9E218DAD6C34F3DC90D?sequence=1.

12. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. — Вінниця: Вінницька міська друкарня, 2015. — 552 с.

13. Мельник В. М. Міжнародно-правове становище Сан-Маріно в геополітичному контексті. / В. М. Мельник. // Наука. Інновації. Соціально-економічний розвиток. / Матеріали ХХХ Міжнародної науково-практичної конференції, Чернівці, 15-16 грудня 2015 р. — Том 5. — Київ: Науково-видавничий центр “Лабораторія думки”, 2015. — с. 25-27.

14. Отрош М. І. Особливості міжнародної правосуб'єктності Святого Престолу. / М. І. Отрош. // Режим електронного доступу: http://kul.kiev.ua/images/chasop/2013_1/yyyyy/312.pdf.

15. Сироїд Т. Л. Міжнародно-правовий статус Ватикану. / Т. Л. Сироїд. // Форум права. — №4. — 2012. — с. 814-818.

16. Тункин Г. И. Теория международного права. / Г. И. Тункин. — М.: Зерцало, 2000. — 507 с.

17. Устрялов Н. Италия: колыбель фашизма. / Николай Устрялов. — М.: Алгоритм, 2012. — 240 с.

18. Хоружий Г. Ватикан: історія і сучасність. / Григорій Хоружий. — Львів: Місіонер, 2007. — 280 с.

19. Шоню П. Цивилизация классической Европы. / Пьер Шоню. — М., Екатеринбург: АСТ, 2008. — 604 с.

20. Cardinale H. The Holy See and the International Order. / H. Cardinale. – England, 1976. – 375 p.

21. Biography of John XXIII. / URL: http://www.vatican.va/special/canonizzazione-27042014/documents/biografia_gxxiii_canonizzazione_en.html.

22. Kock H. Holy See. / H. S. Kock, in: EPIL, Bd. 2, 1995. – p. 866.

23. “St. John XXIII, patron saint of Christian unity?”. / URL: http://www.lastampa.it/2014/03/24/vaticaninsider/eng/reviews/st-john-xxiii-patron-saint-of-christian-unity-HjCVo7kDIcH4Qh6LZRA1aJ/pagina.html.

24. Williams Paul L. The Vatican Exposed. / L. P. Williams. – New-York: Prometheus Books, 2003. – 440 pp.