Важкі питання. Навіщо збираються Синоди Єпископів і яка їхня історія?

ПИТАННЯ: Навіщо збираються Синоди Єпископів і яка їхня історія?

ВІДПОВІДЬ: Синод Єпископів є постійним органом, заснованим блаженним Папою Павлом VI 15 вересня 1965 у відповідь на побажання Отців ІІ Ватиканського собору, з метою підтримувати справжній дух Собору.

Слово «Синод» («збори») походить з грецької мови, і його первісне значення – «спільний шлях». Це відображає саму суть Синоду як інструменту єпископської колегіальності, як говорив святий Іван Павло II.

Синод – це простір зустрічі єпископів один з одним, зі Святішим Отцем і навколо нього, місце для обміну досвідом та інформацією для спільного пошуку універсальних пастирських рішень. Таким чином, Синоду можна дати наступне визначення: це асамблея представників католицького єпископату, завдання яких – допомогти Папі порадами в управлінні Вселенською Церквою.

Вже в період підготовки до ІІ Ватиканського собору визріла ідея єпископського органу, який би надавав допомогу Папі. У 1959 році нунцій Сільвіо Одді запропонував створити «консультативний орган». «Звідусіль чуються скарги, – сказав він, – на те, що у Церкви, крім Конгрегацій, немає постійного консультативного органу, свого роду ‘малого собору’, який би включав представників всієї Церкви, збираючись періодично, нехай навіть тільки раз на рік, для обговорення найгостріших проблем і для того, щоб запропонувати нові напрямки в церковній «політиці». Одним словом, орган, який би поширювався на всю Церкву, подібно до того, як єпископські конференції збирають всю єрархію або її частину в межах однієї країни чи (…) охоплюють своєю діяльністю благо всього континенту».

Архиєпископ Утрехта кардинал Альфрінк в тому ж 1959 писав: “Собор ясно проголошує, що управління Вселенською Церквою – це право Колегії єпископів, на чолі яких стоїть Верховний понтифік. Звідси випливає, що турбота про добре здоров’я Вселенської Церкви – це, з одного боку, справа кожного окремого єпископа, а з іншого – всі єпископи можуть брати участь в управлінні універсальною Церквою. Це можна здійснити не тільки скликанням Вселенського собору, а й установою нових органів. Можливо, постійні поради досвідчених єпископів, обраних з усієї Церкви, могли б взяти на себе законодавчу функцію в єднанні зі Святішим Отцем і кардиналами Курії, а римські Конгрегації зберегли б тільки консультативні та виконавчі повноваження».

Однак саме Павло VI надав імпульсу цим ідеям. У 1963 році він неодноразово повертався у своїх висловлюваннях до ідеї співпраці єпископату з Наступником святого Петра та спільної відповідальності за управління Вселенською Церквою.

У вересні 1965 року, наприкінці промови на відкритті останнього етапу Другого Ватиканського собору, блаженний Павло VI провістив Синод Єпископів, пояснивши, що він буде збиратися «з прелатів, призначених в основному Єпископськими Конференціями з нашого схвалення». Цей Синод буде скликатися Папою «відповідно до потреб Церкви» і коли Папа вважатиме це необхідним. «Така співпраця єпископату, – сказав Павло VI, – буде вкрай корисною для Апостольського Престолу і для всієї Церкви, і особливо для повсякденної роботи Римської Курії». 15 вересня 1965, на початку 128-ї загальної конгрегації Собору, його генеральний секретар монс. Перікл Фелічі оголосив про вихід Motu proprio “Apostolica sollicitudo”, яким був офіційно заснований Синод Єпископів