Запитання: Як Католицька Церква ставиться до апокрифів?

Відповідь: Слово «апокриф» означає «прихований, сокровенний, таємний». Цим терміном в історії літератури позначається текст, який приписується певному автору, але при цьому справжнє авторство невідоме.

У Церкві апокрифами називалися книги, не призначені для публічного літургійного читання, на відміну від канонічних. Донині збереглося саме це значення терміна «апокриф», що позначає книги, які не належать до канонічних. Святий Єронім називав апокрифами книги, які не є канонічними для юдеїв.

До апокрифів можна віднести книги невідомих авторів, які в заголовку або в змісті мають деяку схожість з книгами Святого Письма, але Католицька Церква не визнає їх канонічного авторитету. Існують апокрифи Старого і Нового Завіту. До Старого або Нового Завіту вони належать не відповідно до дати написання, а згідно із змістом. Апокрифи складали з різними цілями. Деякі новозавітні апокрифи написали з метою поширення брехливих єретичних навчань, які приписувалися авторитетному автору. Інші апокрифи склали благочестиві віряни, які – щоб заповнити деякі «прогалини» канонічних писань – винаходили, а іноді й передавали з вуст у вуста різні повір'я про життя Господа, Пресвятої Богородиці, апостолів і так далі. Нерідко ці повір'я вкрай інфантильні, фантастичні й навіть викликають усмішку.

Церковний уряд, як правило, негативно ставився до поширення апокрифів й іноді навіть забороняв їх читати. Це призвело до втрати багатьох з цих текстів, але все ж значна частина з них збереглася.

Апокрифи допомагають ознайомитися з різними релігійними течіями, доктринами і помилками, що існували серед вірян і в різних сектах перших століть. Вони також показують просту, народну віру, пояснюють багато творів мистецтва та християнської літератури. Не все в апокрифах вигадка, в них є і справжні, гідні поваги думки, і часто апокрифи навіть перевершують канонічні писання за художніми якостями. До апокрифічних Євангелій належать, наприклад, так зване Євангеліє від євреїв і Євангеліє від назореїв; Євангеліє від евіонітов; Протоєвангеліє від Якова; Євангеліє від Томи; Євангеліє від Никодима; історія Йосипа-тесляра. Найвідомішим старозавітним апокрифом є Книга Еноха, в якій міститься звід юдейських релігійних вчень часів Ісуса Христа.

Божественне одкровення, те, що Бог побажав повідомити людині, закінчилося зі смертю останнього апостола. Апостоли були безпосередніми свідками і очевидцями вчення Христа. Смерть останнього з апостолів-очевидців настала близько 100-го року або трохи пізніше. Усі книги Нового Заповіту були написані не пізніше другої половини 1 століття.

Уже в ІІ столітті, коли всюди розросталися єресі, особливо гностична, для того щоб розпізнати справжнє тлумачення Божественного одкровення, Святі Отці Церкви використовували критерій Передання, тобто зверталися до способу життя, сприйняття і проповіді Євангелія, що передують текстам Нового Завіту. Для цього вони звернулися до досвіду Церков, заснованих апостолами, до їхнього способу тлумачення Євангелія. Незважаючи на те, що ці Церкви були розсіяні по всьому світу, між ними існувала надзвичайна згода. Таким чином, з писань, що поширювалися в ті часи, були обрані тільки ті, які вважалися богонатхненними згідно з цим критерієм.

Наприкінці ІІ століття єпископ Антіохії Серапіон, згадуючи «апокрифічне євангеліє від Петра», так описує процес розпізнавання справжніх текстів: «Ми, брати, приймаємо Петра й інших апостолів як Самого Христа, але ми завбачливо відкидаємо писання, що мають його ім'я, знаючи, що не отримали їх від наших предстоятелів».