Важкі питання. Як Католицька Церква ставиться до трансплантації органів?

ПИТАННЯ: Як Католицька Церква ставиться до трансплантації органів?

ВІДПОВІДЬ: Католицька Церква розглядає трансплантацію органів як велике надбання науки. «Пересадка органів, – говорить Катехизм Католицької Церкви, – відповідає моральному закону і може бути гідна похвали, якщо фізичний і психологічний ризик, який бере на себе донор, пропорційний очікуваному благу для пацієнта» (2296). Трансплантація органів неприйнятна, якщо донор або його законні представники не дають на те згоди, повністю віддаючи собі звіт в тому, що відбувається. Морально неприпустимо також провокувати інвалідність або смерть однієї людини заради того, щоб продовжити життя або поліпшити якість життя іншій.

Святий Іван Павло II, виступаючи в 2000-му році на Міжнародному конгресі з трансплантації, заявив, що ця практика є «великим завоюванням науки на служінні людині». Завдяки пересадці органів були врятовані численні життя, і в перспективі справжньої культури самовіддачі й солідарності трансплантаційна медицина є «цінним інструментом для виконання найпершого завдання медичного мистецтва, а саме служіння людського життя».

Цю тему Папа Войтила заторкує і в енцикліці “Evangelium Vitae”: він говорить про жести повсякденного героїзму, серед яких «особливого визнання заслуговує донорство органів, що відбувається в злагоді з вимогами етики заради порятунку здоров’я або навіть життя хворих, іноді позбавлених будь-якої надії» (86 ).

Безумовно, перед обличчям цього досягнення науки і медицини виникає чимало етичних сумнівів. Основним етичним критерієм у цій галузі є захист і просування цілісного блага людської особистості. Це означає, що існують межі, продиктовані не тільки технічною неможливістю пересадки, а й моральною неприпустимістю. За кожною пересадкою стоїть моральний вибір: рішення безкорисливо віддати частину свого тіла заради здоров’я і благополуччя іншої людини. Цей благородний жест є справжнім вираженням любові. Адже людина не віддає просто щось своє, але віддає частинку себе, частинку свого тіла. «В силу своєї істотної єдності з розумною душею людське тіло не може розглядатися тільки як сукупність тканин, органів і функцій, – нагадує документ Конгрегації віровчення” Donum Vitae “, – але це складова частина особистості, яка через нього проявляє і виражає себе» (3 ). Звідси випливає моральна неприпустимість будь-якого комерційного використання органів: це зневажає гідність людської особистості.

Як ми вже відзначили спочатку, цитуючи Катехизм, для трансплантації необхідно усвідомлену згоду. Це означає, що людина повинна приймати рішення свідомо і вільно, будучи повністю обізнаною про наслідки. Таку ж обізнану згоду повинен дати і той, хто отримує донорський орган.

Ще один важливий аспект: життєво важливі органи (тобто ті, без яких функціонування організму неможливо) можуть бути вилучені тільки у людини, смерть якої вже констатована. Це вимагає особливої уваги до проблеми констатації смерті. «Смерть, – говорив Іван Павло II, виступаючи на Конгресі з трансплантації, – полягає в дезінтеграції тієї багатоскладної і цілісної єдності, якою є людина, і, як наслідок, відбувається відділення життєвого начала, тобто душі людини, від її тілесності. Смерть людини, що сприймається в цьому радикальному сенсі, – це подія, яку неможливо безпосередньо визначити за допомогою наукової технології або емпіричної методики. Але людський досвід показує, що настання смерті людини неминуче супроводжують біологічні ознаки, які люди навчилися дізнаватися все глибше і точніше. Так звані критерії констатації смерті, використовувані сьогодні медициною, не слід сприймати як науково-технічне визначення точного моменту смерті людини, але як надійний спосіб, запропонований наукою для визначення біологічних ознак приходу смерті людини. <…> Добре відомо, що з деякого часу різні наукові судження про констатацію смерті змістили акцент з традиційних серцево-дихальних ознак в сторону неврологічного критерію, тобто чітко встановленого і загального для всього наукового співтовариства параметра повного і незворотного припинення будь-якої мозкової діяльності … оскільки це є ознакою втраченої здатності до інтеграції організму як такого. Перед лицем сучасних параметрів констатації смерті, що відносяться як до мозкових ознак, так і до традиційних серцево-дихальних, Церква не висловлює наукової думки, але обмежується євангельською відповідальністю, щоб зіставити дані медичної науки з цілісним розумінням особистості відповідно до християнської перспективи, виявляючи невідповідності та ймовірні суперечності, які загрожують гідності людини. На цій основі можна стверджувати, що новий критерій констатації смерті, про який згадувалося вище, а саме повне і невідворотне припинення мозкової діяльності, за умови, що його застосовують коректно, не входить в протиріччя з основними елементами коректного антропологічного сприйняття. Тому медичний працівник, на якому лежить професійна відповідальність за цю констатацію, може ґрунтуватися на цьому критерії, щоб в кожному окремому випадку досягти того рівня надійності етичного судження, яку моральна доктрина визначає терміном «моральна достовірність» – достовірність, достатня для того, щоб діяти етично коректно. Однак лише в рамках такої вірогідності морально допустимо проводити необхідні технічні процедури з вилучення органів для пересадки, при наявності обізнаної згоди донора або його законних представників».

Міркуючи про пересадку органів, слід особливим чином згадати про вилучення органів у новонароджених дітей з аненцефалією. Відносно цих дітей немає ніяких додаткових застережень в тому, що стосується вилучення органів після констатації їх смерті. Дитині, народженій без головного мозку, згідно з християнським моральним вченням, слід забезпечити звичайний догляд, уникаючи терапевтичної наполегливості, до моменту зупинки серця і припинення дихання. Тільки після цього можна приступити до вилучення органів для пересадки.

Однак не всі органи пересаджувати морально допустимо. У Хартії Папської ради з душпастирства працівників охорони здоров’я такими органами названі головний мозок і гонади. Йдеться про органи, які складають унікальність людської особистості, і охороняти цю унікальність покликана медична наука.

Ще одне серйозне етичне питання, пов’язане з трансплантацією, – це розподіл донорських органів між пацієнтами. Відомо, що створюються спеціальні листи очікування. Єдиним критерієм черговості повинні бути клінічні та імунологічні показники. Цей критерій поважає людину як таку, а не такі її характеристики, як вік, стать, релігія, соціальний стан та ін. і не продиктований утилітаризмом, тобто не залежить від будь-яких здібностей людини, її суспільної значимості і т.д. Іншими словами, в листі очікування не повинно бути пріоритетних місць для відомих і талановитих особистостей. Всі ці критерії породжують дискримінацію.

Що стосується ксенотрансплантації, тобто пересадки органів тварин людині, то ще Папа Пій XII висловився на цю тему в 1956 році, підкресливши, що пересаджений орган не порушує психологічної або генетичної недоторканності людини (тоді мова йшла про пересадку рогівки).

Разом з визнанням досягнень науки, як свідчить Хартія працівників охорони здоров’я, Церква заохочує вивчення методів, альтернативних пересадці органів, таких як протезування, при цьому відкидаючи все, що зневажає людську гідність, зокрема, будь-які спроби людського клонування і маніпуляції ембріонами для отримання людських органів. Ці методи морально неприпустимі, навіть якщо вони переслідують благі цілі.

До морально прийнятних видів лікування відносяться й інші способи втручання, альтернативні пересадці, за умови, що не використовуються ні ембріони, ні ембріональні клітини. Можливе використання дорослих стовбурових клітин. Саме в цьому напрямку повинна йти наука, яка прагне до поваги гідності людини, в тому числі на стадії ембріона.