У часі дня безліч причин, щоб нарікати. І часто ми це, не сумніваючись, робимо. Шемраємо, бурчимо, звинувачуємо інших і обставини і все ж остаточно розуміємо, що ми самі не дуже то кращі. Лапаємо себе на думці, що перед нами у боргу цілий світ. Тоді як нам ніхто не винен, ми самі носимо власне каміння. Як це водночас просто і складно збагнути, що нам ніхто не винен! Ми самі як стелимо, так і лягаємо.

Якщо поставити поруч нарікання і подяку, то останньої - мізер. Велике діло мати вдячне серце. Особливо за обставини, які нам прикрі, болючі, неприйнятні. І то не тільки поза нами, але й у нас самих. Божа вдячність ніколи не лежить на поверхні, і лише справді віруюче серце таки знайде сили і мужність сказати духовні слова-діаманти «слава Богу за все».

Схиляючи коліна серця, приношу Тобі, Боже, скромну подяку за те, що живу, що їм насущний хліб, що вгамовую жагу, що бачу цей все ж прекрасний світ, що шепочу тиху молитву серцем, у сподіванні, що Небесний Отець не полишить нас завтра!