"Відкинення істини для віри смертельне", - Бенедикт XVI
  • Срд, 29/10/2014 - 01:42

Послання Папи-емерита Бенедикта XVI з нагоди іменування реформованого «Aula Magna» Папського університету Урбаніана

 

21 жовтня 2014 р.

Для початку я хочу висловити сердечну подяку Ректору та академічному складу Папського університету Урбаніана, працівникам і представникам студентства, за їх пропозицію назвати відбудований Aula Magna (Головний зал) на мою честь. В особливий спосіб хочу подякувати Канцлеру Університету, кардиналу Фернандо Філоні, за те, що організував цю ініціативу. Для мене це привід великої радості – мати нагоду бути завжди присутнім посеред праць Папського університету Урбаніана.

Під час кількох візитів, які я мав нагоду здійснити, будучи ще Префектом Конгрегації доктрини віри, мене завжди вражала атмосфера універсальності, що витала у повітрі Університету, де молоді чоловіки і жінки з практично усіх країн світу готуються до служіння Євангелію в усьому сучасному світі. Сьогодні в цьому лекційному залі я також бачу перед собою спільноту, сформовану з стількох молодих людей, спільноту, яка допомагає нам в живий спосіб побачити дивовижну реальність Католицької Церкви.

Визначення Церкви як «Католицька», що було частиною Визнання віри ще від давніх часів, містить у собі дещо від П’ятидесятниці. Пригадаймо собі, що Церква Ісуса Христа ніколи не стосувалася лише одного народу чи єдиної культури, але від самого початку вона була встановлена для усього людства. Останні слова Ісуса до Його учнів були такими: «Зробіть моїми учнями усі народи» (Мт. 28,19). А в часі П’ятидесятниці Апостоли говорили багатьма мовами, і таким чином мали змогу проявити, силою Святого Духа, усю повноту їх віри.

З того часу Церква по-справжньому зросла на кожному континенті. Дорогі студенти, ваша присутність відображає універсальне обличчя Церкви. Пророк Захарія оголосив про царство Месії, що пошириться від моря до моря, і яке буде царством миру (Зах. 9,9). До слова, там, де відправляється Євхаристія, Господь і люди стають між собою одним тілом, там присутній той мир, який Ісус Христос обіцяв дати своїм учням. Дорогі друзі, сьогодні все більш і більш необхідним стає те, щоб ви стали співпрацівниками цього миру посеред жорстокого і пошматованого світу, в якому необхідно будувати і охороняти Христовий мир. Саме тому настільки важливою є праця вашого Університету, в якому ви прагнете навчитись як наблизитись до Христа, щоб могти стати Його свідками.

Воскреслий Господь дав це завдання своїм Апостолам, а через них – учням усіх часів, нести Його Слово до кінців землі і зробити усі народи Його учнями. Другий Ватиканський Собор, опираючись на тисячолітню традицію, в Декреті «Ad Gentes» роз’яснив глибоке обгрунтування цих місійних зусиль і закликав сучасну Церкву взятись за це завдання із новими силами.

Однак чи це ще можливо? Багато хто ставить це запитання, як всередині Церкви, так і зовні. Чи ця місія є можливою в сучасному світі?  Чи не було б більш відповідно, якби усі релігії об’єднались і разом працювали заради миру у світі? Зустрічне питання є таким: Чи може діалог замінити місію? Сьогодні багато хто фактично дотримується думки, що релігії повинні поважати одна одну і, в діалозі між собою, стати спільною силою заради миру. В такому способі мислення переважно є припущення, що різні релігії є варіантами однієї і тієї ж реальності; що «релігія» є характерною для кожного категорією, яка допускає різні форми відповідно до різних культур, однак виражає одну і ту ж реальність. Питання істини, яке на початках християнства спонукало християн понад усе, в такому способі мислення ставиться в дужки. Воно припускає, що автентична істина про Бога, відповідно до останнього аналізу, є недосяжною, а те, що невимовне можна зреалізувати виключно різноманітними символами. Таке відкинення істини виглядає переконливим і вигідним для миру поміж релігіями світу.

Однак для віри це смертельно. Віра втрачає свій зв’язуючий характер і серйозність, якщо все применшується до символів, які зрештою є взаємозамінними. Символами, які здалеку вказують на недосяжну таємницю божественного.

Дорогі друзі, зрозумійте, що питання місії ставить нас не лише у конфронтацію із фундаментальними питаннями віри, але й з питанням про те, ким є людина. У контексті короткого звернення до вас, я, очевидно, не маю нагоди спробувати обширно проаналізувати цей ряд проблем, з якими ми сьогодні зустрічаємося. Однак, я би хотів хоча б торкнутись того напрямку, який ми повинні обрати, враховуючи довірене нам завдання.

 

I

1. Загальною думкою є те, що релігії є, скажімо так, поруч одна з одною, як континенти чи окремі країни на карті. Однак це не зовсім правда. Релігії перебувають в стані руху на рівні історії, так само як народи і культури. Існують релігії, які хтось «втримує». Такого типу є племінні релігії. Вони мають свій час в історії, і, як би там не було, чекають на більшу зустріч, що приведе їх до повноти.

Як християни, ми переконані, що вони в тиші очікують на зустріч з Ісусом Христом, світлом, що йде від нього, яке єдине може в повноті вести їх до віри. І Христос чекає на них. Зустріч з Ним не є вторгненням чужинця, що руйнує їх культуру і їх історію. Натомість це перехід до чогось більшого, до чого вони прямують. Отож ця зустріч водночас завжди є часом очищення і дозрівання. Більше того, ця зустріч завжди є взаємна. Христос чекає на їх історію, на їх мудрість, на їх спосіб бачення речей.

Сьогодні ми все чіткіше бачимо інший аспект: в той час як у країнах з великим християнським минулим в багатьох випадках християнство втомилось, і деякі гілки великого дерева, що росло із зерна гірчиці Євангелія всохли і впали на землю, однак від зустрічі з Христом в релігіях, які живуть в очікуванні, проростає нове життя. Там, де спочатку була лише втома, виникають нові виміри віри і приносять радість.

 

2. Сама по собі віра не є унітарним явищем. Вона завжди включає ряд окремих вимірів. З одного боку, є вірогідність сягти поза межі цього світу в напрямку до вічного Бога. З іншого боку, ми бачимо елементи, які виникли в історії людей і їх практикування релігії. Серед цих елементів, звичайно, є красиві речі, але також умовні і деструктивні, де егоїзм людини подолав релігію і, замість відкривати, перетворив релігію на закритість у власному просторі.

Таким чином, релігія ніколи не є просто явищем, яке може бути лише позитивним чи лише негативним. Обидва аспекти змішані між собою. Від самого початку християнська місія в особливий спосіб розрізняла ці негативні елементи в поганських релігіях, з якими зустрічалась. З цієї причини християнське проголошення на самому початку було особливо критичним до релігії. Лише подолавши ті традиції, які християнська віра сприймала як диявольські, віра змогла розвинути свою силу віднови. На основі таких елементів теолог-євангеліст Карл Барт протиставив релігію і віру та засудив релігію в абсолютно негативний спосіб як зарозумілу поведінку людини, що намагається з власної ініціативи заволодіти Богом. Дітріх Бонхеффер перейняв це формулювання, захищаючи християнство «без релігії». Без сумніву, маємо справу із одностороннім способом бачення речей, які неможливо прийняти. І хоча правильно було б підтвердити, що кожна релігія, для того, щоб залишитися на боці того, що правильно, водночас повинна завжди бути критичною до релігії. Це, очевидно, дійсне, від самого походження і відповідно до природи, для християнської віри, яка, з одного боку, з великою повагою дивиться на великі очікування і глибоке багатство релігій, однак, з іншого боку, християнська віра дивиться критичним оком на те, що є негативним. Це відповідає причині, чому християнська віра повинна знову і знову розвивати настільки критичну силу, навіть враховуючи свою власну релігійну історію.

Для нас, християн, Ісус Христос є Логосом Бога, світлом, яке допомагає розрізнити між природою релігії і її спотворенням.

2. В наші часи голос тих, хто хоче переконати нас, що релігія як така є застарілою, стає все голоснішим і голоснішим. Вони кажуть, що лише критичні мотиви повинні бути основою для людської діяльності. За схожими концепціями стоїть переконання, що із  позитивістським способом думання розум, у всій своїй чистоті, остаточно досяг переваги. Насправді, навіть цей спосіб думання і життя є історично зумовлений і пов’язаний із конкретною історичною культурою. Вважати його єдиним чинними способом думання про речі певним чином применшує людину, позбавляючи її  тих вимірів, які є необхідними для її існування. Людина стає меншою, а не більшою, коли більше немає місця для етосу, який, своєю автентичною природою, виходить поза межі прагматизму, коли більше немає місця для погляду, скерованого до Бога. Відповідне місце для позитивістського розуму є у великих сферах технологій і економіки, але вони не вичерпують усе, що є людським. Тому завданням для нас, котрі віруємо, є знову і знову широко відчиняти двері, які, поза чистою технологією і чистим прагматизмом, ведуть до чудової величності нашого існування в зустрічі з живим Богом.

 

II

1. Ці роздуми, можливо трішки складні, повинні показати, що навіть сьогодні у світі, який глибоко змінився, завдання передавати Євангеліє іншим залишається важливим. І, більше того, є інший шлях, більш простіший, виправдати цю справу сьогодні. Любов повинна передаватись. Істина повинна передаватись. Той, хто відчув велику радість, не може тримати її просто для себе. Він повинен передавати її іншим. Те ж стосується дару любові, через дар розпізнавати істину, що проявляє себе.

Коли Андрій зустрів Христа, він не міг робити нічого, окрім сказати своєму братові: «Ми знайшли Месію» (Ів. 1,41). І Филип, котрий також отримав дар цієї зустрічі, не міг зробити нічого, окрім як сказати Натанаїлу, що він знайшов того, про кого писали Мойсей і Пророки (Ів. 1,45). Ми проголошуємо Ісуса Христа не для того, щоб отримати якомога більше членів для нашої спільноти, а тим більше не заради влади. Ми говоримо про Нього, бо відчуваємо, що маємо ділитись з іншими тією радістю, яка була нам дана.

Ми будемо достовірними звістителями Ісуса Христа тоді, коли зустрінемо Його в глибині нашого існування, коли в рамках зустрічі з Ним отримаємо великий досвід істини, любові і радості.

2. Глибока напруга між містичною жертвою Богові, в якій людина повністю віддає себе Йому, і відповідальністю за ближнього і сотворений Богом світ, є природною частиною релігії. Марта і Марія завжди нероздільні, навіть якщо час від часу наголос може падати на одну з них. Точкою зустрічі між двома полюсами є любов, в якій ми торкаємось Бога і його творінь водночас. «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (І Ів. 4,16). Цей вираз виражає автентичну природу християнства. Ця любов, що реалізується і по-різноманітному відображається у святих усіх часів, є автентичним доказом істини християнства.

переклад "Католицького оглядача"